Влада симулякрів (ЛжеЕкклезіаст Бодрійяра і помилка Менегетті) Частина 1.


А мы закрыли глаза
И далёкий придумали остров,
Мы придумали ветер
И себе имена.
(Пикник и Би-2: «Остров»)
… Викривати образи небезпечно,
адже вони приховують, що за ними нічого немає
(Жан Бодрійяр «Симулякри і симуляція»)
… Суспільством правлять міфи і стереотипи,
які ведуть його до небезпеки регресу.
(Антоніо Менегетті «Система і особистість»)
Твори двох видатних мислителів сучасності Жана Бодрійяра і Антоніо Менегетті, ймовірно, відомі багатьом. І хоча Бодрійяр — філософ, а Менегетті — психолог, обидва вони велику увагу приділяли аналізу сучасної соціальної дійсності, її проблемам і суперечностям. Кожного з них цікавила проблема співвідношення одиничного і цілого, особистості і суспільства. У чомусь їхні погляди близькі, в чомусь розходяться. Допитливий читач, природно, в стані сам ознайомитись з творами цих мислителів, і зробити свої індивідуальні умовиводи з приводу їх змісту, погодитися чи ні з представленими в них судженнями і висновками. Безперечно одне, — читання філософської літератури такого рівня не проходить даремно. Воно, однозначно, збагачує.
Однак «посадити за один дискусійний стіл» Бодрійяра і Менегетті в даній статті спонукало мене не спільність їхніх поглядів на «це» і не суперечливість їхніх поглядів на «інше». Справа в тому, що обидва автори роблять одну і ту ж помилку. Я не знаю, чи знайомі були ці мислителі між собою особисто. Можливо, вони були знайомі з творами один одного. Але, — головне не це. Якщо мислителі такого рівня допускають подібну помилку, то що ж говорити про простих пересічних людей?
Ви запитаєте, — і в чому, власне, полягає ця помилка?
І до чого тут пересічні люди?
Зазвичай, пересічні люди, за рідкісним винятком, взагалі не цікавляться ні філософією, ні психологією.
Це вірно.
Але, — давайте по порядку.
Стаття має назву – «Влада симулякрів».
Що таке «симулякр»?
Свою книгу «Симулякри і симуляція» Жан Бодрійяр передує наступним епіграфом:
«Симулякр — це зовсім не те, що приховує собою істину, — це істина, яка приховує, що її немає. Симулякр є істина».
(Екклезіаст)
Не становить ніяких труднощів з'ясувати, що насправді в Екклезіасті подібної фрази просто не існує.
Цікаво, навіщо Бодрійяру знадобилася ця фальсифікація?
Навіщо був потрібен цей ЛжеЕкклезіаст?
На жаль, безпосередньої відповіді ми вже не отримаємо. Ми можемо тільки робити припущення. Мені здається, що подібним чином Бодрійяр хотів посилити вагомість, значущість, масштабність того, що він називав симулякром.
Але, чи так вже необхідно було для цього посилання на Екклезіаст?
Хто знає?
Симулякр — (фр. Simulacres, від лат. Simulo, «робити вигляд, прикидатися») – «копія», яка не має оригіналу. Введено в обіг постмодернізму Жоржем Батаєм).
«Симулякр не зовсім псевдопоняття: останнє ще могло б стати точкою опори, оскільки може бути викрито як помилкове. Симулякр утворює знак миттєвого стану і не може встановлювати ні обміну між умами, ні дозволити перехід однієї думки в іншу», пише французький філософ, психоаналітик П'єр Клоссовскі.
Найбільш вдале визначення симулякру, але мій погляд, дано американським літературним критиком Фредріком Джеймісоном – «точна копія, оригінал якої ніколи не існував».
Залишимо на деякий час поняття «симулякр» (сподіваюся, загальне уявлення про значення цього терміна ми отримали) і повернемося до Бодрійяра та Менегетті.
Жан Бодрійяр в книзі «Суспільство споживання. Його міфи і структури» пише:
«… Система визнає тільки умови власного виживання, вона ігнорує індивідуальні та колективні цілі.
… У цій системі немає місця для індивідуальних цілей, існують тільки цілі системи.
… Система має потребу в людях як трудящих (найману працю), як вкладників (податки, позики і т. Д.), Але більш за все — як споживачів.
… Система виключає будь-яку оригінальну якість, утримуючи тільки розрізняльну схему і її систематичне відтворення. На цьому рівні відмінності більш не мають виняткового характеру».
У згаданій вже його книзі «Симулякри і симуляція» є такі слова:
«Меланхолія – це та жорстока невдоволеність, яка характеризує нашу перенасичену систему. Одного разу надія врівноважити добро і зло, істинне і хибне і навіть протиставити один одному деякі цінності одного й того ж порядку, як і більш загальна надія на якесь співвідношення сил і яку-небудь мету зникла без сліду. Система занадто сильна. Вона і панує. Скрізь і завжди».
А ось декілька витягів з книги Антоніо Менегетті «Система і особистість»:
«… Ми маємо справу з самою системою, яка для знищення будь-якої форми опору, здатного зруйнувати непорушність закону, спирається на область абсолютного, метафізичного з метою гарантування власної жорсткості і об'єктивності.
… Система — це даність, перш за все, що встановлює себе в якості опорної точки соціальної діалектики.
… Неправильно було б стверджувати також, що глава держави (або «метасоціума»), несе одноосібну відповідальність за те, що відбувається в ній, перебуваючи в рамках, що диктуються системою і будучи таким же рабом як і всі, він повинен разом з тим діяти, як господар. Він зовсім не вільний у своїх діях: він повинен командувати, наказувати, організовувати, виносити вироки, його вибір визначається діючою моделлю, у якої немає альтернативи.
… Будь-яка система стверджує, що невиконання існуючих правил призводить до поразки, що полягає у втраті власної ідентичності як права. Так виникає позбавлене цінності та користі існування, існування заради стресу і фрустрації в усіх їх проявах, у всьому просторі природної гордості індивіда. Бій з системою рівнозначний анулюванню себе — як через явної нерівності сил, так і тому, що навіть прихід до влади над нею за допомогою виходу в політичні лідери, «перші зірки» системи, не гарантує, мабуть, задоволення від визнання і, перш за все, реального здійснення глибинних прагнень індивіда. Система постійно переслідує індивіда і нав'язує йому необхідність своєї ролі.
… Система за інерцією стає першим вбивцею креативного початку процесу становлення.
… Система являє собою якусь велику матір, яка гарантуватиме всім кров, хліб і вино».
Отже, у Бодрійяра, система «визнає… має потребу… виключає… сильна… панує ...».
У Менегетті, система «спирається… даність, що встановлює себе… диктує рамки… стверджує… переслідує… стає ...» і, апогей, — «являє собою якусь велику матір».
Чи не знаходите Ви в цьому подібність?
Хочу звернути Вашу увагу, не тільки на той факт, що в цих висловлюваннях зазначених мислителів виразно простежується критична інтонація по відношенню до системи. Це зближує погляди Бодрійяра і Менегетті.
Але у чому саме помилка?
Можна сказати, що саме у цій своїй критичній інтонації вони абсолютно праві.
Так в чому помилка?
Дозвольте поставити Вам запитання, — по відношенню до якої субстанції ми використовуємо слова «визнає», «має потребу», «виключає», «сильна», «панує», «встановлює себе», «диктує», «стверджує», «переслідує», «стає» тощо???
Сподіваюся, що у Вас не виникло труднощів з відповіддю.
Все це ми використовуємо, коли говоримо про ЖИВУ субстанцію і, головним чином, про ЛЮДИНУ.
А хіба система це щось живе?
Ми підійшли до дуже важливого питання, — Бодрійяр, Менегетті і, нажаль, багато, багато, багато інших мислителів персоніфікують систему, суспільство.
Іншими словами, аналізуючи, описуючи систему, або суспільство, їм приписують властивості, що характерні виключно людині. «Каже», «мислить», «має потребу», «визнає» тощо. Все це в реальності може робити виключно один суб'єкт, — ЛЮДИНА!
Система, суспільство не можуть «говорити»!
Слова Карен Армстронг з її книги «Історія Бога» свідчать про небезпеку подібних персоніфікацій, —
«Персоніфікований Бог може обернутися великою перешкодою — перетворитися в простого ідола, витесаного за нашим образом та подобою, стати уособленням суєтних потреб, страхів і бажань».
Вершиною подібної персоніфікації системи, безумовно, є таке висловлювання Антоніо Менегетті, — «система являє собою якусь велику матір, яка гарантуватиме всім кров, хліб і вино».
Можливо, поетові або романістові і личить використовувати метафори «мати-Земля», «Батьківщина-мати» тощо, але психологу і філософу називати систему «великої матір'ю», м'яко кажучи, не слід. До того ж, це може бути далеко не безпечно, може мати жахливі наслідки. Нижче я спробую пояснити, — чому.
Наступне питання, — чому система, чи суспільство не можуть «визнавати», «диктувати», «мислити», «мати потребу» тощо???
Тепер я Вас попрошу бути дуже уважними!
Тому що їх НЕ ІСНУЄ!
Їх НЕ існує в РЕАЛЬНОСТІ!
Реальність (від лат. Realis — дійсний) — існуюче в дійсності, справжня форма існування матерії, яка є такою, незалежно від її сприйняття.
А в дійсності існує як реальність тільки людина.
Тільки люди — це РЕАЛЬНІСТЬ!
Суспільство, система, — суть ПОНЯТТЯ, теоретичний конструкт, жаргон, СИМУЛЯКР.
Сукупність людей, дійсна сукупність реальностей НЕ ПОРОДЖУЄ якусь НОВУ РЕАЛЬНІСТЬ. Породжується тільки нове ПОНЯТТЯ.
У своїй знаменитій «Буття і час» Мартін Гайдеггер говорить:
«Коли панує «Хтось», — ніхто ні за що не відповідає: «Хтось» всюдисущий, проте так, що звідусіль, де ось-буття пробивається до вирішення, воно завжди вже пройшло повз. Але оскільки «Хтось» наказує будь-яке судження і рішення, воно всякий раз знімає з ось-буття відповідальність. «Хтось», так би мовити, може дозволити, щоб «усі» (man) і завжди до нього апелювали. Воно з крайньою легкістю може відповідати за все, тому що воно ніколи не є той, хто береться що-небудь відстояти. «Хтось» завжди «було» таким, і все ж можна сказати, що їм не був ніхто. У повсякденності ось-буття майже все робить той, про кого ми повинні сказати, що їм не був ніхто».
Дозвольте мені здійснити експеримент. Хай вибачить мене Гайдеггер, давайте замість слова «Хтось» підставимо слово «Система».
Що ми отримаємо?
«Коли панує «Система», — ніхто ні за що не відповідає:" Система «всюдисуща, проте так, що звідусіль, де ось-буття пробивається до вирішення, воно завжди вже пройшло повз. Але оскільки «Система» наказує будь-яке судження і рішення, вона щоразу знімає з ось-буття відповідальність. «Система», так би мовити, може дозволити, щоб «усі» (man) і завжди до неї апелювали. Вона з крайньою легкістю може відповідати за все, тому що вона ніколи не є той, хто береться щось відстояти. «Система» завжди «була» такою, і все ж можна сказати, що нею не був ніхто. У повсякденності ось-буття майже все робить та, про кого ми повинні сказати, що нею не був ніхто».
Вражає?
По-моєму, коментарі тут зайві.
Карл Маркс (не зважаючи на інше) чудово висловився про «суспільство»:
«Єднання людей з людьми, засноване на реальній відмінності між людьми, поняття людського роду, перенесене з неба абстракції на реальну землю, — що це таке, як не поняття суспільства!».
«Поняття (!!!!!)… перенесене з неба абстракції на реальну землю» не стає від цього реальним. Воно залишається абстракцією!
Вражає той факт, що Жан Бодрійяр сам майже впритул підходить до розуміння НЕ-РЕАЛЬНОСТІ СИСТЕМИ, в книзі «Симулякри і симуляція» він пише:
«… Вся система втрачає точку опори, вона сама стає не більше ніж гігантським симулякром — не тим, що зовсім відірване від реальності, а тим, що вже ніколи не обмінюється на реальне, а обмінюється на саму себе, в безперервному кругообігу без референції і межі». Підходить і… Зупиняється… Фактично, як було показано вище, постулює «реальність» системи.
Важливо підкреслити, що система, суспільство НЕ «стають… гігантським симулякром». Вони БУЛИ гігантським симулякром СПОКОНВІКУ. Симулякром, який був створений реальністю — сукупністю людей.
Слід розуміти, що і «суспільство», «система», — це не зовсім псевдопоняття.
Вони відображають сукупність реальностей — людей — і їх взаємодію між собою. Але це — симулякри. І, я б назвав їх базовими симулякрами. Все інше, що майстерно описує Жан Бодрійяр в книзі «Симулякри і симуляція», є лише похідне від цього базису.

Нет комментариев