Шарікови, швондери та полохливі: дві категорії російськомовних українців
ШАРІКОВИ, ШВОНДЕРИ ТА ПОЛОХЛИВІ: ДВІ КАТЕГОРІЇ РОСІЙСЬКОМОВНИХ УКРАЇНЦІВ.
Дискусія про мову, про російськомовних українців не залишає мене байдужою. Тому я теж хочу висловитись з цього приводу.
Для себе я поділила російськомовних українців на дві категорії.
Першу категорію я б назвала шариково-швондерською. До неї я відношу тих українців, які себе українцями, навіть після кількох поколінь проживання в Україні, не вважают.Чиї батьки чи діди, чи ще дальші родичі приїхали в Україну чи то по службі, чи після Голодомору, оселились на українській землі, отримали від держави безплатне житло, пустили тут коріння, стали жителями нової батьківщини, але українцями не стали. Ці приїзджі так і не стали почуватись часткою українського народу, тому що вони себе почували колонізаторами, вищими істотами, ніж колонізовані українці. У них були усі підстави вважати себе вищими істотами: кращі посади були саме для них, доступ до життєвих благ також для них. Діти їхні теж мали відкритими набагато більше дверей, ніж діти українців. І, звичайно, мову колонізованого народу приїзджі люди не вчили: нащо вчити мову рабів? Хай раби вчать мову господарів. Саме ці шарикови-швондери знали, які пансіонати і санаторії СРСР найкращі, саме вони їздили на пляжі і курорти Болгарії, у Дрезденську картинну галерею у той час, коли більшість українців, особливо селян, взагалі не знали, що таке відпустка. Саме шариково-швондерські діти їздили по артеках і молодих гвардіях. Саме ці шарікови-швондери створили поняття “блат” і сповна ним користувались, повідкривавши по всій географії СРСР мережу розподільників, про місцезнаходження яких колонізовані українці так і не дізнались. До цієї ж групи українців, я відношу і тих зросійщених східних українців, які після другої світової війни поїхали у західну Україну “нести культуру”. Їм теж дали найкраще житло яке належало тим українцям, кого радянська влада вбила, або тим, хто змушений був втекти за кордон, рятуючись від НКВД. Зайшовши до нового житла, нові господарі могли знайти на печі ще теплий борщ, якого втікачі так і не встигли покуштувати. Ці зросійщені українці так само як і приїзджі шарикови-швондери, не спромоглись навернутись до зрадженої мови, і так само зросійщували українців усіма засобами. Люди цієї шариково-швондерської категорії довгі десятиліття керували і продовжують керувати Україною.
До другої ж категорії полохливих я відношу тих українців, які пережили Голодомор і зрозуміли, що бути в Україні українцем смертельно небезпечно. І саме тому, щоб зберегти своє власне життя і життя своїх дітей, перейшли на російську мову. Так само до цієї категорії відношу тих українців, хто хотів вчитись, робити кар’єру, а робити її можна було тільки розмовляючи російською.
Більшість представників цієї категорії — слабкодухі, негероїчні люди. Сильних духом українців росіяни вбивали віками. Серед українців проводилась негативна селекція: саме сумирні, небунтівні люди мали більше шансів вижити в умовах російсько-більшовицького тиску. Раби мали більше шансів вижити, але народжували також рабів.
І зараз ці дві категорії українців — шариково-швондерська і полохлива- замість того, щоб так остервеніло захищати своє право на російську мову, мають визначитись, до якої саме з двох категорій вони належать. І якщо до першої, то єдине, що вони мають зробити — покаятись за діяння своїх батьків, дідів, прадідів, які принесли стільки горя і смертей українській землі і почати негайно вчити мову, або … полишити нашу таку нелюбу їм землю.
Якщо ж до другої, полохливої, то їм потрібно з розумінням поставитись до обставин, які змусили їхніх батьків, дідів, прадідів зрадити мову і відцуратись від українства, пробачити їх і виправити наслідки слабокодухості, тобто почати вчити зраджену їхніми попередниками мову, історію і почати дотримуватись українських традицій.
Тільки таким чином буде відновлена історична справедливість і ці дві групи стануть складовою частиною українського народу.
Так що, люті захисники російської мови в Україні, швидше визначайтесь з категорією і робіть роботу над помилками або над злочинами, які вчинили ваші попередники. Привселюднювати свою категорію необов’язково. І хай вас надихає досвід німецького народу, який мав мужність визнати свою історичну помилку і який виплатив свої борги народам, яким було заподіяно стільки горя.
Дискусія про мову, про російськомовних українців не залишає мене байдужою. Тому я теж хочу висловитись з цього приводу.
Для себе я поділила російськомовних українців на дві категорії.
Першу категорію я б назвала шариково-швондерською. До неї я відношу тих українців, які себе українцями, навіть після кількох поколінь проживання в Україні, не вважают.Чиї батьки чи діди, чи ще дальші родичі приїхали в Україну чи то по службі, чи після Голодомору, оселились на українській землі, отримали від держави безплатне житло, пустили тут коріння, стали жителями нової батьківщини, але українцями не стали. Ці приїзджі так і не стали почуватись часткою українського народу, тому що вони себе почували колонізаторами, вищими істотами, ніж колонізовані українці. У них були усі підстави вважати себе вищими істотами: кращі посади були саме для них, доступ до життєвих благ також для них. Діти їхні теж мали відкритими набагато більше дверей, ніж діти українців. І, звичайно, мову колонізованого народу приїзджі люди не вчили: нащо вчити мову рабів? Хай раби вчать мову господарів. Саме ці шарикови-швондери знали, які пансіонати і санаторії СРСР найкращі, саме вони їздили на пляжі і курорти Болгарії, у Дрезденську картинну галерею у той час, коли більшість українців, особливо селян, взагалі не знали, що таке відпустка. Саме шариково-швондерські діти їздили по артеках і молодих гвардіях. Саме ці шарікови-швондери створили поняття “блат” і сповна ним користувались, повідкривавши по всій географії СРСР мережу розподільників, про місцезнаходження яких колонізовані українці так і не дізнались. До цієї ж групи українців, я відношу і тих зросійщених східних українців, які після другої світової війни поїхали у західну Україну “нести культуру”. Їм теж дали найкраще житло яке належало тим українцям, кого радянська влада вбила, або тим, хто змушений був втекти за кордон, рятуючись від НКВД. Зайшовши до нового житла, нові господарі могли знайти на печі ще теплий борщ, якого втікачі так і не встигли покуштувати. Ці зросійщені українці так само як і приїзджі шарикови-швондери, не спромоглись навернутись до зрадженої мови, і так само зросійщували українців усіма засобами. Люди цієї шариково-швондерської категорії довгі десятиліття керували і продовжують керувати Україною.
До другої ж категорії полохливих я відношу тих українців, які пережили Голодомор і зрозуміли, що бути в Україні українцем смертельно небезпечно. І саме тому, щоб зберегти своє власне життя і життя своїх дітей, перейшли на російську мову. Так само до цієї категорії відношу тих українців, хто хотів вчитись, робити кар’єру, а робити її можна було тільки розмовляючи російською.
Більшість представників цієї категорії — слабкодухі, негероїчні люди. Сильних духом українців росіяни вбивали віками. Серед українців проводилась негативна селекція: саме сумирні, небунтівні люди мали більше шансів вижити в умовах російсько-більшовицького тиску. Раби мали більше шансів вижити, але народжували також рабів.
І зараз ці дві категорії українців — шариково-швондерська і полохлива- замість того, щоб так остервеніло захищати своє право на російську мову, мають визначитись, до якої саме з двох категорій вони належать. І якщо до першої, то єдине, що вони мають зробити — покаятись за діяння своїх батьків, дідів, прадідів, які принесли стільки горя і смертей українській землі і почати негайно вчити мову, або … полишити нашу таку нелюбу їм землю.
Якщо ж до другої, полохливої, то їм потрібно з розумінням поставитись до обставин, які змусили їхніх батьків, дідів, прадідів зрадити мову і відцуратись від українства, пробачити їх і виправити наслідки слабокодухості, тобто почати вчити зраджену їхніми попередниками мову, історію і почати дотримуватись українських традицій.
Тільки таким чином буде відновлена історична справедливість і ці дві групи стануть складовою частиною українського народу.
Так що, люті захисники російської мови в Україні, швидше визначайтесь з категорією і робіть роботу над помилками або над злочинами, які вчинили ваші попередники. Привселюднювати свою категорію необов’язково. І хай вас надихає досвід німецького народу, який мав мужність визнати свою історичну помилку і який виплатив свої борги народам, яким було заподіяно стільки горя.
Нет комментариев