Про румунізацію українців. ”Хочеш української, бабо смердяча? Геть із церкви!”
Дитяча пам’ять часто закарбовує факти, які стають зрозумілими тільки у дорослому віці.
Хоча я і народилась на Луганщині, звідки родом мій тато, дитинство моє пройшло на Буковині. Ще дотепер пам’ятаю, як мого тата в очі називали москалем, хоча він ніколи не вважав себе росіянином. Він якось розповів вдома, що одного разу мав розмову з нашим сусідом, який був записаний румуном. Той сусід сказав моєму тоді зовсім ще молодому батькові такі слова: “ Скажи, що ти будеш робити з твоєю хатою, як сюди прийдуть румуни? На плечі собі візьмеш та й понесеш?”. Ця розмова мені зовсім не сподобалась.
Населення румунських сіл Буковини майже не володіло українською мовою. Якщо доводилось стояти у черзі за чимось і продавець був румуном і покупець теж, то вони одразу переходили на румунську. Те саме відбувалось у лікарні, на вулиці, у громадському транспорті. Більшість українців Буковини розуміли румунську. Поширенню і закріпленню румунськоі мови на Буковині сприяла і сприяє церква МП, яка стимулює священників вести церковні відправи румунською та російською. Якось моя мама була свідком того, як одна українка несміливо попросила у церкві вести частину служби українською, за що отримала агресивну відповідь від церковного старости: “ Ніякої української. Або румунська, або йди додому, бабо смердяча”. Більше та прихожанка не насмілилась просити про мову. Коли заходила мова про українську, то часто незнання української мови румунами пояснювалось тим, що українська для румунів важка, а російська — легка.
У роки перебудови румунська меншина Сторожинця почала вести себе дуже агресивно. На цвинтарях почали освячувати могили румунських солдатів, румунських священників. Все це робилось з румунськими триколорами ( знову триколори), з голосними промовами, з гучномовцями. Румуни на мітингах плакали.
А потім взагалі почались творитись протизаконні речі: на приміщенні районної ради, на приміщенні суду, прокуратури, податковоі інспекції з’явились з лівої сторони, де як правило раніше були назви установ українською, назви румунською, а на правій стороні українською. І ніхто нічого не говорив, не протестував. Хоча Сторожинецький район ніколи не проголошував румунську регіональною мовою. Але там, де головний прокурор чи голова Районної адміністрації, чи податкової був румун, відбувались такі протизаконні речі. Українці ж мовчки спостерігали за таким неподобством і мовчали.
Пізніше я також не раз чула від моїх старших родичів, що вони знали багатьох румунів за паспортом, діди яких не володіли румунською. Тобто ці румуни, які мали українські прізвища Руснак, Федорюк, Григорець, Табунщик, Вітюк, стали румунами у період від 1918 до 1939. І так як українці у своїй власній країні продовжували бути колонізованим народом, то зрумунізовані українці вважали за краще записуватись до непереслідуваної радянською владою румунської етнічної групи, ніж навернутись до українства.
Мої родичі, які жили в Румунії і іноді приїздили погостювати на Буковину, навіть пошепки не хотіли розповідати про утиски, які вони відчували, як українці. Вони боялись.
Живучи уже в Іспанії, я познайомилась з жительками Румунії, які між собою спілкувались українською, співали українських шахтарських пісень, яких я ніколи раніше не чула. На моє питання, чи є вони українками, вони зі страхом швиденько спростовували, що ніякі вони не українки, що вони румунки.
Їхній страх передався їм від їхніх дідів- прадідів, яких батогами, буками по спині, лінійками по дитячих руках заганяли у румунство. І той страх міцно засів у їхні душі: євросоюз євросоюзом, а румунський батіг швидко засвистить, як тільки почнуться якісь тектонічні зсуви у Європі.
Так що хай відміняє свої візити румунський президент. Хай він спочатку доведе, що румуни діють за нормами цивілізованих демократичних держав, а не як уламок Римської імперії, задвірком якої Румунія була свого часу. Хай Румунія надасть українській діаспорі такі самі права, які румуни мають в Україні.Але біда в тому, що в Румунії вже й українців майже немає. Румуни своіми утисками асимілювали більшість українців… Вже немає кому відкривати ні школи, ні садочки, ні газети друкувати, ні телевізійні програми створювати. Румуни вирішили проблему. І тепер вони насмілюються бути незадоволеними тим, що румуни можуть як зберегти свою мову, так і мусять знати державну українську?
Україна ставить меблі у своїй хаті згідно своєму бажанню, згідно зі здоровим глуздом, не відтоптуючи нікому мозолі. І ніхто не має права нам вказувати, як нам діяти. Нам своє робить.
І ще хочу додати, що тільки членство у Євросоюзі закриває рота тим румунським політикам, які зазіхають на території України. Так що нам, українцям, крім відновлення українськоі мови ще треба зміцнювати армію. Бо наші сусіди будь-якої миті можуть загнати нам у плечі сокиру. Ми маємо поставити їх перед фактом, що відповідь буде у рази сильнішою, смертельною.
Хоча я і народилась на Луганщині, звідки родом мій тато, дитинство моє пройшло на Буковині. Ще дотепер пам’ятаю, як мого тата в очі називали москалем, хоча він ніколи не вважав себе росіянином. Він якось розповів вдома, що одного разу мав розмову з нашим сусідом, який був записаний румуном. Той сусід сказав моєму тоді зовсім ще молодому батькові такі слова: “ Скажи, що ти будеш робити з твоєю хатою, як сюди прийдуть румуни? На плечі собі візьмеш та й понесеш?”. Ця розмова мені зовсім не сподобалась.
Населення румунських сіл Буковини майже не володіло українською мовою. Якщо доводилось стояти у черзі за чимось і продавець був румуном і покупець теж, то вони одразу переходили на румунську. Те саме відбувалось у лікарні, на вулиці, у громадському транспорті. Більшість українців Буковини розуміли румунську. Поширенню і закріпленню румунськоі мови на Буковині сприяла і сприяє церква МП, яка стимулює священників вести церковні відправи румунською та російською. Якось моя мама була свідком того, як одна українка несміливо попросила у церкві вести частину служби українською, за що отримала агресивну відповідь від церковного старости: “ Ніякої української. Або румунська, або йди додому, бабо смердяча”. Більше та прихожанка не насмілилась просити про мову. Коли заходила мова про українську, то часто незнання української мови румунами пояснювалось тим, що українська для румунів важка, а російська — легка.
У роки перебудови румунська меншина Сторожинця почала вести себе дуже агресивно. На цвинтарях почали освячувати могили румунських солдатів, румунських священників. Все це робилось з румунськими триколорами ( знову триколори), з голосними промовами, з гучномовцями. Румуни на мітингах плакали.
А потім взагалі почались творитись протизаконні речі: на приміщенні районної ради, на приміщенні суду, прокуратури, податковоі інспекції з’явились з лівої сторони, де як правило раніше були назви установ українською, назви румунською, а на правій стороні українською. І ніхто нічого не говорив, не протестував. Хоча Сторожинецький район ніколи не проголошував румунську регіональною мовою. Але там, де головний прокурор чи голова Районної адміністрації, чи податкової був румун, відбувались такі протизаконні речі. Українці ж мовчки спостерігали за таким неподобством і мовчали.
Пізніше я також не раз чула від моїх старших родичів, що вони знали багатьох румунів за паспортом, діди яких не володіли румунською. Тобто ці румуни, які мали українські прізвища Руснак, Федорюк, Григорець, Табунщик, Вітюк, стали румунами у період від 1918 до 1939. І так як українці у своїй власній країні продовжували бути колонізованим народом, то зрумунізовані українці вважали за краще записуватись до непереслідуваної радянською владою румунської етнічної групи, ніж навернутись до українства.
Мої родичі, які жили в Румунії і іноді приїздили погостювати на Буковину, навіть пошепки не хотіли розповідати про утиски, які вони відчували, як українці. Вони боялись.
Живучи уже в Іспанії, я познайомилась з жительками Румунії, які між собою спілкувались українською, співали українських шахтарських пісень, яких я ніколи раніше не чула. На моє питання, чи є вони українками, вони зі страхом швиденько спростовували, що ніякі вони не українки, що вони румунки.
Їхній страх передався їм від їхніх дідів- прадідів, яких батогами, буками по спині, лінійками по дитячих руках заганяли у румунство. І той страх міцно засів у їхні душі: євросоюз євросоюзом, а румунський батіг швидко засвистить, як тільки почнуться якісь тектонічні зсуви у Європі.
Так що хай відміняє свої візити румунський президент. Хай він спочатку доведе, що румуни діють за нормами цивілізованих демократичних держав, а не як уламок Римської імперії, задвірком якої Румунія була свого часу. Хай Румунія надасть українській діаспорі такі самі права, які румуни мають в Україні.Але біда в тому, що в Румунії вже й українців майже немає. Румуни своіми утисками асимілювали більшість українців… Вже немає кому відкривати ні школи, ні садочки, ні газети друкувати, ні телевізійні програми створювати. Румуни вирішили проблему. І тепер вони насмілюються бути незадоволеними тим, що румуни можуть як зберегти свою мову, так і мусять знати державну українську?
Україна ставить меблі у своїй хаті згідно своєму бажанню, згідно зі здоровим глуздом, не відтоптуючи нікому мозолі. І ніхто не має права нам вказувати, як нам діяти. Нам своє робить.
І ще хочу додати, що тільки членство у Євросоюзі закриває рота тим румунським політикам, які зазіхають на території України. Так що нам, українцям, крім відновлення українськоі мови ще треба зміцнювати армію. Бо наші сусіди будь-якої миті можуть загнати нам у плечі сокиру. Ми маємо поставити їх перед фактом, що відповідь буде у рази сильнішою, смертельною.
Нет комментариев