Спектакль божевілля гряде знову на позачергових чи чергових виборах


Кілька літ тому, коли раптом заговорили про ліплення із Віталія Кличка сучасного Степана Бандери, я спитав у лялькаря, який цим займався:

— Нащо ви знущаєтесь із тої багатостраждальної України. Із єнакіївського урки зробили лідера держави і воздвигли на печерський трон. А тепер ліпите із мордобойця вождя нації. Віталій — видатний спортсмен, але пхати його у політику…

Цинічний, але прагматичний ас політтехнології єхидно так посміхнувся:

— А при чому тут ми, коли український народ любить бокс.

І коли нині наступає друга фаза божевільного загострення, і вождів нації пробують ліпити із лабухів попси чи із клоунів дешевого сатирикону, хлопці за лаштунками знову розводять руками:

— А при чому тут ми, коли український народ любить поспівати чи пореготатися.

Якби у 1943 році було визнано, що Сталін і Жуков хреновенько так воюють із Гітлером, що, зрештою, відповідало істині, то на чолі стікаючої кров'ю і окупованої країни раптом вирішили поставити Леоніда Утьосова і Аркадія Райкіна.

Коли поодинокі пасіонарії пішли на фронт першої після другої світової війни у Європі і гинуть щодня у кривавих боях із окупантом, інші просто біоносії власної сутності із тої ж соціальної спільноти, яким несть числа, у глибокому електоральному тилу хочуть поспівати і пореготатися.

І настільки гомерично, що ладні обрати на Верховного Головнокомандувача окупованої країни теперішних утьосових.

Звичайно, не у них, цих лицедіях естрадних панелей, справа, які, зрештою, також могли би залишити танці, і будучи за віком військовозобов'язаними, піти в окопи.

Справа у народі, який проявляє таку суїцидальну пристрасть, в порівнянні з якою навіть божевілля кремлівських м'ясників тьмяніє.

Я не знаходив пояснення цьому самогубному феномену у теоретичних і практичних анналах ані політичної антропології, ані політичної психології. Поки не потрапила до рук книга, яка уже однією назвою раптом відкриває тобі очі на те, що відбувається неначе поза межами здорового глузду і елементарного соціального дарвінізму.

“Суспільство Спектаклю” — правда, як влучно сказано. Автор книги, написаної у 1968 році, — епатажний французький мислитель Гі Дебор, який, на жаль, у пориві інтелектуального екстріму закінчив життя самогубством.

Як це часто буває із видатними текстами, проникнення у природу катастрофічних і карколомних речей сягає таких глибин, що виходить за межі власного часотворення. Тому не буду вдаватися до з'ясування обставин, як Дебор екстраполював свої відкриття на свою дійсність, але його просто блискучі, як блискавки провидіння, формули — неначе діагноз дійсності нашої, чи точніше, виходу за межі цієї дійсності, яка уже перестає бути нею, ставши тотально поглинутою Спектаклем.

Дебор виходить із того, що хворе суспільство, переобтяжене нестерпною дійсністю, засобами перфоменсу — боксу, естради, чого-завгодно, сценічного, масованого, підсвідомого, ірраціонального, рефлекторно-стадного — прагне осягнути протиставлення цій дійсності.

Суспільство, яке опинилося у стані катастрофи, стає відстороненим від самого себе, стає глядацьким, коли воно мимоволі або за дуже прихованим сценуванням приносить себе у жертву єдиному язичницькому богу — Видовищу.

Коли бракує хліба, є єдина втеча від самого себе, — Видовище.

Спектакль, якого прагне людина більше, ніж самого життя, у якому вона перебуває, відбирає від неї саму себе.

Людина, яка відчуває цілковиту безпорадність виповзти з-під руїн дійсності, яка вкривається щораз новим — від Майдану до Майдану — шаром краху ілюзій, сама тікає у Спектакль, у якому вона — лише глядач, позбавлений права чи обов'язку діяти, бо діють актори на сцені, а ті, що у залі, — лише глядачі, які перебувають у полоні Спектаклю.

Дебор пише якось так парадоксально і сакраментально: ”Хто уже зайняв позицію глядача, той уже ніколи не стане діяти: таке правило Глядача”.

Ти уже не Діяч у власному життя, а Глядач там, де твоє життя підмінили.

У Спектаклю — своя онтологічна природа: “Спектакль як метафорична інверсія життя, є автономним рухом неживого. Він виступає як сектор реалізації хибного світогляду і ложної свідомості”.

І відтак дуже точне формулювання — Спектакль провокує “підпільне” існування Історії. Саме так: опинившись у полоні сценічних ілюзій, ми відправили дійсність, у якій перебуваємо, у підпілля.

Людині, яка живе у “суспільстві Спектаклю”, залишається лише наслідувати побаченому. Її богами стають лицедії на сцені. Удавана та, здебільшого, роздута і тимчасова знаменитість є не лише поживою глядача, а її рядженим образом.

Дебор не знав ще ключового слова сьогодення — віртуальність. Але його “Суспільство Спектаклю” — це ода віртуальності, яка здобула повну і остаточну перемогу над реальністю.

А тепер про головне, бо не глядачі і актори є творцями Спектаклю. Де вони, сценаристи і режисери?

Хто зліпив вождя із Кличка, нещадно експлуатуючи любов нації до боксу, — тепер уже відомо. Фірташ, у якого легендарний боксер став іграшкою в олігархічному дворі.

А хто ліпить нинішні “нові обличчя”? Нема дискусії, що теперішній спектакль вершить незмінний директор політичного театру, — олігархат. Дискусія, котрий саме із олігархів випускає на сцену свою чергову трупу клоунів.

Із геніальною проникливістю Дебор також встановлює, що “суспільством Спектаклю” диригують два театрали — Влада і Капітал. Який блискучий у цієї пари, яка у нашому варіанті зливається у єдиний покруч національного кентавра, задум — загнати у підпілля реальність, у якій треба дати нам жити, а їм перестати красти.

І вивільнивши із обіймів дійсності, зігнати усіх нас бичем стадного інстинкту на Спектакль, у якому ілюзорність та омана виймають із нас будь-яку спробу до опору чи захисту гідності.

“Легенду про нові обличчя”, як новий Спектакль, до речі, придумали олігархи.

Послідовник Гі Дебора, не менш блискучий мислитель і автор екстравагантної книги “Революція звичного життя” Рауль Ванегейн резюмує, що у сприйнятті “Суспільства Спектаклю “існує повне розуміння, що він, Спектакль, лише те, що дозволене владою, оскільки служить її планом. Позичати світло у ліхтаря влади — значить освічувати пітьму відчаю, значить годувати істину лжею”.

1 комментарий

vovan198079
ХМ да уж неплохо сказано. где то я слышал такое вроде как ,, Весь мир театр а люди в нём актёры,, )))
ток в нашем случае получается, что мы даже в актёры небыли приглашены)))хахахаха)))

Дааа уж… Я вам скажу одно, есть такая фраза — НЕ МЫ ТАКИЕ ЖИЗНЬ ТАКАЯ,
которой сейчас пользуется каждый 2-ой человек. а я скажу нет-- НЕ ЖИЗНЬ ТАКАЯ МЫ ТАКИЕ.изменимся мы измениться жизнь.
0