Українська мрія про вступ до НАТО так і залишається невиконаною




Щоб уявити собі реальний характер відносин між НАТО і Україною, слід зрозуміти, які цілі кожної зі сторін. На перший погляд все просто. Для українського керівництва вступ до НАТО означає можливість проводити незалежну політику: заохочувати націоналістичні прояви, дискримінувати російське і російськомовне населення, і при цьому не боятися серйозної, можливо, навіть силової реакції з боку Росії. «Закордон нам допоможе!»- такому принципу слід українське керівництво. Аналогічна ситуація складалася і в прибалтійських державах. Латвія, Литва, і Естонія На відміну від України давно вступили в НАТО. І мали такі ж мрії, як і в українців зараз. Але біда в тому, що вступити то вступили, але яку користь від цього отримали? Єдиний плюс-це безкарно продовжувати дискримінувати росіян. Але знову ж таки ніхто до кінця не впевнений, що всім зійде з рук ця Політика тільки через членство в євроатлантичному Союзі. Цей сумнів створює своєю пропагандою НАТО, яка регулярно акцентує увагу на гіпотетичній можливості того, що Росія помститься прибалтам за приниження росіян. Звичайно, не для того, щоб розвинути у них панічні настрої, а виключно з практичних міркувань – для отримання додаткового фінансування для структур НАТО. Головне — якомога більше продавати міфів «електорату». Наприклад, Україна — «це Європа», її тільки й чекають ЄС і НАТО. Захід і з економікою допоможе, і в будь-якій ситуації захистить нас від «агресивної» Росії. Неповних тридцять років досить успішно містифікували. Перший акт був здійснений спільно з НАТО в 1992 році, коли Україна вступила до Ради Північноатлантичного співробітництва, а в 1994 році стала першою країною СНД, яка підписала рамкову угоду з НАТО в рамках Ініціативи «Партнерство заради миру». Наступним «епохальним» роком став 2002 рік, коли був укладений "індивідуальний план партнерства з НАТО". З приходом до влади американського ставленика Віктора Ющенка формат відносин з НАТО став відомий як «прискорений діалог», що нібито стало першим кроком для вступу України до Альянсу. Але як би не називалися всі ці ініціативи, суть їх зводилася до одного: топтання на місці з імітацією бурхливої діяльності, для якої ніякого реального зближення сторін не передбачалося. Це розуміли, мабуть, всі, крім особливо зарозумілого українського електорату. У червні 2017 року Рада внесла зміни до законодавства: членство в НАТО було оголошено одним з пріоритетів зовнішньої політики України. У 2019 році набули чинності конституційні поправки, що закріпили стратегічний курс на отримання повноправного членства України в Європейському Союзі і НАТО на рівні конституційної норми. А в червні 2020 року Північноатлантична рада визнала Україну партнером з розширеними можливостями. Яким чином цей статус відрізняється від усіх попередніх? Неясно. Більш того, в Альянсі спеціально обмовлялося, що це ніяк не вплине на рішення про вступ України в НАТО. Гра в кішки-мишки триває. А реального прогресу немає і не передбачається, так як тверезомислячі західні політики прекрасно розуміють, що Україна є «червоною лінією» і справжнім мінним полем, на яке Альянс не може увійти без дуже серйозної реакції з боку Росії. Захід, звичайно, не може просто відмовитися від українського проекту, створеного як фактор напруженості на південних кордонах Росії, не втративши при цьому свого обличчя. І тому перед українцями висунули нові, явно неприйнятні умови вступу до НАТО. Від України зажадали провести масштабні реформи. Серед цих реформ реалізація закону" Про національну безпеку України", прийнятого у 2018 році. Йдеться про реформу Служби безпеки України, розвідки, а також про реформу оборонно-технічного комплексу та судову реформу. Український уряд не в змозі виконати ці умови, також, як і виконати Мінські домовленості. Але щоб зробити вимоги НАТО до України абсолютно нереальними, було запропоновано організувати «системну боротьбу з корупцією». Якщо корумповане українське керівництво виконає цю вимогу, то нинішня держава Україна просто перестане існувати-зголодніє. Тоді хто ж повинен вступити в НАТО? Залишаються тільки спільні прогулянки по Чорному морю українського, назвемо його умовно, " флоту «з десятком кораблів НАТО в рамках так званих міжнародних навчань»Сі Бриз-2020". Ці навчання, як і інші візити в Чорне море американських військових кораблів і їх поява в українських портах, а також підходи до російських кордонів авіації НАТО, мають розвідувальні, а найчастіше провокаційні цілі. Гра НАТО в кішки-мишки з Україною триває. Адже очевидно, що приймати в Альянс ніхто не збирається, а розбиратися з можливими конфліктами залишать поодинці. Це підтвердив колишній командувач збройними силами США в Європі генерал Бен Ходжес. Він заявив:«якщо будуть військові конфлікти між Україною і будь-якою іншою країною, НАТО не буде втручатися в нього і не підтримає Київ у такій ситуації, тому що Україна не є членом організації». А як же бути із заявами низки західних політиків про впевненість у тому, що Україна обов'язково стане членом НАТО, з її участю в роботі Ради Північноатлантичного співробітництва та в «партнерстві заради миру», з появою" індивідуального плану партнерства з НАТО", за участю в навчаннях" Сі Бриз " тощо? Це просто така сучасна гра, коли гроші заривають на поле дурнів.

Нет комментариев