За що бореться Україна?

За що ми зараз боремося? За що споконвіку боролися герої українського народу на нашій багатостраждальній землі? За що поливали її кров'ю наші дідусі? За що зараз проливають кров наші брати? Які цілі нашої боротьби?
Найперша і головна на поточний момент — незалежність країни, її суверенітет, право жити на ній вільно і щасливо.
Проте чи станемо ми щасливими й вільними, якщо, здобувши перемогу над споконвічним ворогом, опинимося перед необхідністю йти шляхом, який, здається, нам вже обрало наше теперішнє, що стало таким не завдяки заслугам, керівництво та наші нинішні, що стали такими лише волею обставин, союзники? Чи не потрапимо ми після перемоги до полону нав'язаної нашому українському народу системи «цінностей» — таких, як «демократія», «гуманізм», «толерантність» та інші «свободи-рівності-братерства»? Системи, в якій замість чоловіків і жінок існує 56 «гендерів», в якій замість дружини — «батьки 1» чи «2», в якій «зелений порядок денний» важливіший за благополуччя людей, в якій ідеологічні догми панують над здоровим глуздом до такого ступеня, що вже й президент країни, яка воює, вирішує проблему «цивільного партнерства» геїв.
Нав'язані нам цією системою поняття, немов морок, застелили зір борцям за ідеї українства, чиї енергія, сили і життя були цинічно використані зрадниками нації у власних політичних ігрищах і протиборстві. Сплачений кров'ю «Небесної сотні» шанс рішуче і твердо стати на радикальний шлях створення національної держави був втрачений. Дозволивши переконати себе у тому, що «Україна — це Європа», ми пустилися дорогою "європейської мрії", що веде — як стало ясно тепер з усією очевидністю — в нікуди…
Ми настільки беззавітно мріяли влитися в дружну сім'ю європейських націй, що перестали помічати — у сучасній Європі незабаром не буде ніяких націй. Традиційні поняття і цінності, зокрема «Бог», «Віра», «Дружина», «Народ», для «справжніх європейців» перетворилися в нічого незначущі пусті застарілі слова. Де гарантії, що українській нації, що століттями протистоїть спробам Орди забрати її до себе у ролі «молодшого брата», не готується в «благословенній Європі» доля ще гірша — доля бути поглиненою безликою масою, що зветься "європейською сім'єю", зборищем людей, які прагнуть не тільки стерти кордони між країнами, але й нівелювати відмінності між чоловіком і жінкою, збоченням і нормою. Так само в Європі цілеспрямовано стираються відмінності між французами і німцями, італійцями і шведами, греками і поляками — розтруть і українців. В безликий пил історії, в безмовний прах.
Поняття нації для європейців поступово стає анахронізмом. Право на національність і власну національну ідентичність у недалекому майбутньому, ймовірно, залишиться лише для мігрантів, що наводнили європейські країни — і тільки через те, що в Європі ретельно замовчується проблема мігрантів. Зусиллями правлячих еліт ця тема давно стала табуйованою не тільки для європейських ЗМІ, для яких будь-який відступ від псевдоліберальних догматів страшніший ніж араби, що відкрито ґвалтують європейських дівчин, але й для європейських кухень, на яких бояться порушувати заборонені теми під страхом громадської обструкції, втрати роботи, позбавлення стабільного майбутнього. Додайте до цього «культуру скасування» — і картина Європейського ідеологічного концтабору буде практично повною.
Тут ми з європейцями дуже схожі. Українці, день за днем неймовірними зусиллями наближаючи перемогу над рашистським Мордором, не здають позиції без бою в не менш значущій війні — війні культурній, війні ідеологічній, війні цінностей. Ці поразки — заслуга наших еліт, які зробили все для того, щоб ми фактично добровільно відступили, погодившись замість власної національної культури і традицій прийняти горезвісні "європейські цінності".
Звичайно, не всі європейці з радістю поглибилися в ЛГБТ-, BLM- і ЕКО-вакханалію, що захопили їхні країни. Ще є люди, політичні партії, навіть країни, що чинять опір тотальному наступу диктатури толерастії і ліберастізму. Але що це за країни, і хто ці люди? Щодо політиків та політичних рухів — насамперед, це ті, хто розділяє позиції євроскептицизму, які мають на меті — не подальшу євроінтеграцію, а боротьбу з цією халепою. Проте розраховувати на них як на своїх союзників в протистоянні з євродиктатурою не варто — і не тільки тому, що у більшості своїй вони знаходяться в опозиційному таборі. Головна і вельми парадоксальна причина, що ставить хрест на можливості нашого співробітництва з євроскептиками, в тому, що всі вони є симпатизантами Росії і особисто Путіна! В його обличчі і обличчі росіян вони бачать ледве не єдину силу, що не боїться твердо і відкрито відстоювати власні цінності і інтереси — без страху засудження, «культурного скасування», санкцій і навіть — прямої військової загрози.
Так само це стосується низки країн, які ще чинять опір загальноєвропейським трендам і диктату Брюсселя, — Польщі, Угорщини, Сербії. Країн, чиї народи навіть тривале ярмо соцтабору не вимусило відмовитися від прихильності традиційним цінностям — цінностям національним и християнським. Але чи треба говорити, що дві з них мають і всіляко прагнуть зберегти особливі відносини з путінською Росією? Також є Білорусь, але це як раз той приклад, який не варто й згадувати.
Що ж в сухому залишку? Польща — країна, як і Росія, призначена нам долею та історією у вічні вороги. Але що для нас гірше — ворожнеча з Польщею чи Росією або «дружба» з Європою?
Чи є наше столітнє суперництво, що часом переростає в криваву ворожнечу, наша близькість традицій та культур разом з різними, іноді діаметрально протилежними поглядами на окремі аспекти спільної історичної спадщини, порятунком і заставою подальшого розвитку? Успіх — в чуткому дотриманні балансу. Наприклад, у відносинах з Польщею — не варто переоцінювати нинішні спроби оголосити нас з поляками нібито «надбратськими» народами. У нас завжди будуть різні погляди на багато що з нашої спільної історії — хоча б на волинські події 43-року. Проте, і з ними, і навіть з москалями ми зберігаємо спільний напрямок культурного розвитку.
Треба розуміти, що значна частина проблем у відносинах України з Польщею та Росією назавжди залишиться невирішеною. Чи погано це чи гарно — невідомо. Але точно відомо інше — набагато небезпечніше для нас — для країни, для нації, для їхнього майбутнього — не негатив у взаєминах з поляками і росіянами, а те, як користуються нашою ворожнечею у приватних інтересах «друзі»-європейці.
Отже гаразд посипати голову попелом! Зараз не час для рефлексій і ламентацій — доля знов надає нам шанс. Мабуть, кров, що проливається на сході, знов окупить можливість змінити наше майбутнє. Ми можемо і повинні скористатися ймовірно останнім шансом, продовжуючи вічну боротьбу з підкинутими нам історією і долею ворогами, побудувати новий світ — світ, де кожна нація вибирає свою дорогу до розвитку, до будівництва власної справедливої і гармонічної держави. Пішовши цим шляхом — шляхом вічної боротьби, українці зможуть стати жертвенним прикладом для інших націй, що гублять своє майбутнє в обіймах "європейської сім'ї", що приводять все культурне різноманіття народів до єдиного толерантного знаменника.
Вибір за нами — проміняти дароване долею первородство по-справжньому національної держави на «сочевичну юшку» європейських «цінностей» або стати «Христом Європи», що безперервно приносить себе у жертву у вічній боротьбі, яка дає Людству єдиний можливий шанс на порятунок.