Заробітчанська дипломатія
Напевно, багатьом украінцям, яким довелось бувати за кордоном до наших Майданів, знайома проблема, що українців вважали росіянами. Тим більше, що частина українців зі Сходу і сама часто називала себе росіянами. Я маю одну подругу з Херсонської області, яка часто, маючи на увазі мене і наше коло знайомих в Іспанії, говорила:«Мы, русские». На моє зауваження, що ми не росіяни, вона відповідала: «Какая разница!».
Тож не дивно, що багато іноземців, іспанців зокрема, також вважали українців росіянами. Я пригадую, як на моїй першій роботі сеньора, за якою я доглядала, ніяк не могла запам'ятати що я ucraniana (українка). Моїй доньї Паз було 95 років, вона була грамотною, читала багато журналів з плітками про відомих людей, але не була освіченою людиною. Вона іноді мене кликала до телевізора, коли там розповідалось про те, як якась екваторіанка або знущалась зі староі сеньйори, за якою доглядала, або била немовля, за яким доглядала, і дорікала мені, що ось, мовляв, ви сюди понаїхали і що ви виробляєте. Я ж вкотре мусила доводити, що я ucraniana, a не ecuatoriana, тобто не екваторіанка. Але донья Паз дуже довго звикала до того, що я українка.
Пік української еміграції до Іспанії припадає на початок 2000 років. У той час навіть багато освічених іспанців вважали українців росіянами. Багато хто з них не знав, що ми маємо свою мову. Одна моя знайома іспанка вважала, що українська мова — діалект російської. З приїздом українців до Іспанії картина потихеньку почала змінюватись. Мені мої знайомі іспанці почали іноді говорити:«Учора я згадувала про тебе, тому що по телевізору показували документальний фільм про Україну. Я навіть хотіла тобі подзвонити, але уже було пізно». І далі йшов коментар, про що саме йшлося у тому фільмі. Мої знайомі українці також розповідали подібні історії.
Присутність українців у Іспанії, наші стосунки з іспанцями призвели до того, що тема України почала цікавити іспанців. Коли живеш за кордоном, завжди з інтересом знайомишся з інформацією про Україну. І дуже неприємно, коли інформація негативна. Я пам'ятаю, що якось знайшла невеличку замітку про Україну. Але я би воліла, щоб її краще не було. Дуже добре, що я тоді тільки приїхала і ще не мала багато іспанських друзів. У тій замітці йшлося про те, що кілька європейських машин направлялись до Монголії, щоби прийняти участь у перегонах. Ті машини проїхали через Білорусію, Украіну, Росію, Казахстан. У Монголії спортсменів вразила гостинність незаможних монголів та їхній солоний чай, а про Украіну написали, що українські міліціонери тричі штрафували їх за перевищення швидкості. Про Росію та Казахстан не написали нічого.
Перший великий інтерес до України вибухнув під час Помаранчевої революції. Несподівано для нас, заробітчан, новини про Україну стали новиною номер один. Я пригадую, що в той час я прибирала по годинах у квартирі однієі молодої пари. Господар хати — молодий успішний архітектор — з інтересом розпитував мене про події в Україні, про Ющенка. Його темно-карі очі горіли від захоплення!
Хочу розповісти, як я знайшла цю роботу у архітектора. Справа у тому, що до мене у них працювала моя знайома з Івано-Франківська Іванка. Іванка знайшла цю роботу через фірму. Потім Іванка вирішила їхати на роботу на Канари і запропонувала мене на своє місце. І ось після інтервью Сара, дружина архітектора, погодилась прийняти мене на роботу і одразу дала мені ключі від помешкання. Моєму здивуванню та захопленню не було меж. Я тоді навіть не мала дозволу на проживання. Я собі тоді багато разів задавала запитання, чи дала б я одній нелегальній емігрантці ключі від дому по рекомендації іншої емігрантки хай хоч і з документами, і моя відповідь була незмінно — ні. І хочу додати, що у мене склались дуже добрі стосунки з Сарою та її родиною. Я можу вважати її своєю подругою. Для нас, емігрантів, дуже важливо мати нових друзів, тому що тут наше життя ми починаємо з нуля, можна сказати, що ще нижче.
Добра думка про українців потихеньку розповсюдилась серед іспанців. Коли ми тільки з'явились в Іспанії, то нашим людям було важко знайти роботу з-за мови. У цьому плані латиноамериканці мали переваги. І також сенегальці, і мароканці. Перед латиноамериканцями іспанці начеб-то відчувають провину, сенегальці — колишня колонія, мароканці — сусіди. А Україна для іспанців була щось дуже далеке. Але досить швидко іспанці оцінили надійність, працьовитість українців. Коли українці через газети почали шукати роботу, то завжди вказували свою національність. Це дуже часто допомогало знайти роботу. Також іспанці почали рекомендувати українців своїм родичам та знайомим. І знову ж таки, як тільки українці десь починали працювати, одразу ж там з'являвся інтерес до України. Господарям було цікаво знати, з якої країни походить його робітник.
Якось ми з чоловіком шукали квартиру по об'яві. Коли винаймач квартири взнав, що я українка, одразу погодився винайняти нам квартиру, тому, що в нього вже квартирували українці. Мушу сказати, що не всі іспанці винаймають квартиру іноземцям. Бояться, що не будуть платити за житло, а щей бояться скарг сусідів, що квартиранти по ночах не дають спати.
Коли я вже працювала у поліклініці, то головний лікар якось зі сміхом сказав мені: «З-за вас, українців, літні сеньйори мусять вчити географію». І він розповів мені, що його свекруха якось сиділа зі своїми подругами на лавочці і бесідувала. Темою розмови були куйдадори, тобто жінки, які доглядають за літніми людьми. І виявилось, що присутні сеньори висловили впевненість, що найкращими доглядальницями є українки. «Але, — сказав головний лікар, якась з сеньйор уточнила — не росіянки, а українки. Україна — це не Росія, але знаходиться поряд з Росією.»Хоч не дуже мене радує, що таким чином взнають нас, але я впевнена, що це — лише перший етап: вже наші діти почали вступати до університетів. Сподіваюсь, що нас будуть знати не тільки як доглядальниць дітей та літніх людей.
І на кінець хочу сказати, що ніхто по добрій волі за кордон не їхав. Хтось їхав заробити на житло, хтось на освіту, хтось врятувати родину від злиднів. І те, що заробітчани наблизили Україну до Європи, а Європу до Украіни, це просто той класичний випадок, коли «не было бы счастья, да несчастье помогло». Я не знаю, чи читає пан Кучма українські газети, але думаю, що він має вибачитись перед мільйонами українок, яких біда погнала з дому. Тодішній президент мав необережність сказати, що за кордон їдуть тільки повії. Головний чоловік Украіни, замість того, щоб реформувати економіку, щоб створити робочі місця, або просто безсило помовчати, коли мільйони українок, стиснувши серце у кулак, залишили маленьких діток, старих батьків, молодих і немолодих чоловіків, наважились без мови, часто на позичені гроші поїхати на чужину. І вижити, пристосуватись, і гордо нести ім'я України. І допомогти економіці України, а зараз і українській арміі, немалими сумами валюти. Може є серед українок за кордоном і повії, але, повірте мені, пане Кучмо, їх небагато.
Тож не дивно, що багато іноземців, іспанців зокрема, також вважали українців росіянами. Я пригадую, як на моїй першій роботі сеньора, за якою я доглядала, ніяк не могла запам'ятати що я ucraniana (українка). Моїй доньї Паз було 95 років, вона була грамотною, читала багато журналів з плітками про відомих людей, але не була освіченою людиною. Вона іноді мене кликала до телевізора, коли там розповідалось про те, як якась екваторіанка або знущалась зі староі сеньйори, за якою доглядала, або била немовля, за яким доглядала, і дорікала мені, що ось, мовляв, ви сюди понаїхали і що ви виробляєте. Я ж вкотре мусила доводити, що я ucraniana, a не ecuatoriana, тобто не екваторіанка. Але донья Паз дуже довго звикала до того, що я українка.
Пік української еміграції до Іспанії припадає на початок 2000 років. У той час навіть багато освічених іспанців вважали українців росіянами. Багато хто з них не знав, що ми маємо свою мову. Одна моя знайома іспанка вважала, що українська мова — діалект російської. З приїздом українців до Іспанії картина потихеньку почала змінюватись. Мені мої знайомі іспанці почали іноді говорити:«Учора я згадувала про тебе, тому що по телевізору показували документальний фільм про Україну. Я навіть хотіла тобі подзвонити, але уже було пізно». І далі йшов коментар, про що саме йшлося у тому фільмі. Мої знайомі українці також розповідали подібні історії.
Присутність українців у Іспанії, наші стосунки з іспанцями призвели до того, що тема України почала цікавити іспанців. Коли живеш за кордоном, завжди з інтересом знайомишся з інформацією про Україну. І дуже неприємно, коли інформація негативна. Я пам'ятаю, що якось знайшла невеличку замітку про Україну. Але я би воліла, щоб її краще не було. Дуже добре, що я тоді тільки приїхала і ще не мала багато іспанських друзів. У тій замітці йшлося про те, що кілька європейських машин направлялись до Монголії, щоби прийняти участь у перегонах. Ті машини проїхали через Білорусію, Украіну, Росію, Казахстан. У Монголії спортсменів вразила гостинність незаможних монголів та їхній солоний чай, а про Украіну написали, що українські міліціонери тричі штрафували їх за перевищення швидкості. Про Росію та Казахстан не написали нічого.
Перший великий інтерес до України вибухнув під час Помаранчевої революції. Несподівано для нас, заробітчан, новини про Україну стали новиною номер один. Я пригадую, що в той час я прибирала по годинах у квартирі однієі молодої пари. Господар хати — молодий успішний архітектор — з інтересом розпитував мене про події в Україні, про Ющенка. Його темно-карі очі горіли від захоплення!
Хочу розповісти, як я знайшла цю роботу у архітектора. Справа у тому, що до мене у них працювала моя знайома з Івано-Франківська Іванка. Іванка знайшла цю роботу через фірму. Потім Іванка вирішила їхати на роботу на Канари і запропонувала мене на своє місце. І ось після інтервью Сара, дружина архітектора, погодилась прийняти мене на роботу і одразу дала мені ключі від помешкання. Моєму здивуванню та захопленню не було меж. Я тоді навіть не мала дозволу на проживання. Я собі тоді багато разів задавала запитання, чи дала б я одній нелегальній емігрантці ключі від дому по рекомендації іншої емігрантки хай хоч і з документами, і моя відповідь була незмінно — ні. І хочу додати, що у мене склались дуже добрі стосунки з Сарою та її родиною. Я можу вважати її своєю подругою. Для нас, емігрантів, дуже важливо мати нових друзів, тому що тут наше життя ми починаємо з нуля, можна сказати, що ще нижче.
Добра думка про українців потихеньку розповсюдилась серед іспанців. Коли ми тільки з'явились в Іспанії, то нашим людям було важко знайти роботу з-за мови. У цьому плані латиноамериканці мали переваги. І також сенегальці, і мароканці. Перед латиноамериканцями іспанці начеб-то відчувають провину, сенегальці — колишня колонія, мароканці — сусіди. А Україна для іспанців була щось дуже далеке. Але досить швидко іспанці оцінили надійність, працьовитість українців. Коли українці через газети почали шукати роботу, то завжди вказували свою національність. Це дуже часто допомогало знайти роботу. Також іспанці почали рекомендувати українців своїм родичам та знайомим. І знову ж таки, як тільки українці десь починали працювати, одразу ж там з'являвся інтерес до України. Господарям було цікаво знати, з якої країни походить його робітник.
Якось ми з чоловіком шукали квартиру по об'яві. Коли винаймач квартири взнав, що я українка, одразу погодився винайняти нам квартиру, тому, що в нього вже квартирували українці. Мушу сказати, що не всі іспанці винаймають квартиру іноземцям. Бояться, що не будуть платити за житло, а щей бояться скарг сусідів, що квартиранти по ночах не дають спати.
Коли я вже працювала у поліклініці, то головний лікар якось зі сміхом сказав мені: «З-за вас, українців, літні сеньйори мусять вчити географію». І він розповів мені, що його свекруха якось сиділа зі своїми подругами на лавочці і бесідувала. Темою розмови були куйдадори, тобто жінки, які доглядають за літніми людьми. І виявилось, що присутні сеньори висловили впевненість, що найкращими доглядальницями є українки. «Але, — сказав головний лікар, якась з сеньйор уточнила — не росіянки, а українки. Україна — це не Росія, але знаходиться поряд з Росією.»Хоч не дуже мене радує, що таким чином взнають нас, але я впевнена, що це — лише перший етап: вже наші діти почали вступати до університетів. Сподіваюсь, що нас будуть знати не тільки як доглядальниць дітей та літніх людей.
І на кінець хочу сказати, що ніхто по добрій волі за кордон не їхав. Хтось їхав заробити на житло, хтось на освіту, хтось врятувати родину від злиднів. І те, що заробітчани наблизили Україну до Європи, а Європу до Украіни, це просто той класичний випадок, коли «не было бы счастья, да несчастье помогло». Я не знаю, чи читає пан Кучма українські газети, але думаю, що він має вибачитись перед мільйонами українок, яких біда погнала з дому. Тодішній президент мав необережність сказати, що за кордон їдуть тільки повії. Головний чоловік Украіни, замість того, щоб реформувати економіку, щоб створити робочі місця, або просто безсило помовчати, коли мільйони українок, стиснувши серце у кулак, залишили маленьких діток, старих батьків, молодих і немолодих чоловіків, наважились без мови, часто на позичені гроші поїхати на чужину. І вижити, пристосуватись, і гордо нести ім'я України. І допомогти економіці України, а зараз і українській арміі, немалими сумами валюти. Може є серед українок за кордоном і повії, але, повірте мені, пане Кучмо, їх небагато.
Нет комментариев