Після демократії
Зазвичай демократію розуміють як політичний режим. Хоча насправді демократія є водночас спосіб владарювання (прямого, місцевого та центрально-представницького), тип політичного процесу (з установками на рівновагу в суспільстві, а не на домінування яких-небудь частин суспільства в політиці, що означає солідаризацію суспільства, в основі якої є люди середнього достатку, середнього інтелекту, середньої активності), політичний режим (основні ознаки — народ як джерело влади, вибори як спосіб ротації лідерів, місцеве самоврядування як конкурент чи помічник центральної влади та інституційна рівновага через систему стримувань та противаг).
Виклики, на які теорія демократії не знайшла відповіді
Найбільший виклик демократії це її традиційна неспроможність приводити до влади найкращих. Це виклик демократії з боку меритократії. В демократичних режимах до влади приходять повсякчас диктатори, шоумени, фріки і навіть повні ідіоти. Демократія не може убезпечити від нав’язаних демократично обраними лідерами недемократичних режимів, як от режим Гітлера чи режим Путіна.
Другий найбільший виклик демократії це неспроможність здійснювати стратегування. Через відсутність у демократичних лідерів стратегічних компетенцій вони шукають стратегічного посилення своєї влади або через плутократію, або через зовнішнє підпорядкування.
Демократія в принципі неспроможна справлятися з ситуацією зовнішнього управління. Тобто демократичним чином народ (чи навіть громада) ніякими засобами не може убезпечити себе від компрадорського характеру свого правлячого класу.
Теорія еліт та теорія демократії це абсолютно антагоністичні теорії. Спроба поєднати елітаризм та демократичний солідаризм породжує різні демократичні збочення — популізм, пропагандистську медіакратію, патронажно-клієнтельні відносини, зовнішнє управління і т.д
Швидкозмінність владарюючих груп і їх неспроможність здійснювати довгострокові стратегії призводить до того, що для підвищення ефективності управління, демократія у країнах з тривалим демократичним досвідом перетворюється на ширму, за якою є більш тривала та потужна сфера управління спадкової аристократії. Так демократія влаштована в США та багатьох країнах Європи.
Але там, де демократія виникала без тривалої в історії аристократичної традиції, вона є найменш ефективною формою влади, найбільш конфліктним політичним процесом та корумпованим політичним режимом з його тяжінням до олігархії.
Саме тому просування демократії як позірної форми правління країнами Заходу для інших країн, де повсякчас відсутня, знищена чи обмежена аристократична традиція, сприймається як реклама для ідіотів.
Суть цих двох викликів полягає в тому, що демократія за Аристотелем є виродженою формою політії, де можливе компетентне управління безпосередньо в місцевих громадах. Демократія є таким способом влади, де водночас оптимальне та популярне владарювання неможливе. В реальному демократичному процесі елітаризм та солідаризм є розділеними у просторі та у часі, а також неможливими для поєднання у повсякденній владній практиці.
Відомі також інші виклики, які пов’язані з цими двома основними.
Виклик конкуренції місцевої влади для центральної влади, де відбувається перетягування повноважень, фінансів, власності та медійної уваги.
Виклик неповного розділення влад: 1) домінування голови виконавчої влади над судами; 2) значний вплив чи контроль головою виконавчої влади Парламенту через створення контрольованої парламентської більшості та/чин навіть своєї парламентської партії.
Виклик олігархії, особливо в країнах, які не мають тривалої аристократичної традиції, які контролюють голову виконавчої влади, уряд, парламент та медіа.
Виклик монополізованих здебільшого олігархами та корумпованою ними державою медіа, тобто монопольна медіакратія — домінування монопольного дискурсу мас-медіа та диктат порядку денного.
Найбільш суттєвим викликом повсякденності для демократії став процес іншування, тобто, як його розглядає теорія демократії, повсякденна соціалізація меншості серед більшості.
Демократія погано операціонулізує соціальну нерівність, тобто вона перетворюється на патронажно-клієнтельну систему в бідних суспільствах або на «споживацьке суспільство» в забезпечених суспільствах.
Демократія зовсім непристосована для розвитку духовності та стимулювання культури. Вона повсякчас породжує домінування масової культури та інтелектофобію. Мультикультуралізм як демократична спроба узгодження культур зазнав повної поразки.
Демократія принципово не може прийняти виклик глобального характеру. Інакше кажучи, неможливо створити ціле людство через демократичні процедури.
Меритократія проти демократії — китайська модель
Недавно вийшла книга «Китайська модель. Меритократія та межі демократії». Її автор Деніел Белл, якого не варто плутати з відомим соціологом, творцем теорії постіндустріального суспільства з США. Цей Белл — політолог, колумніст, викладач університету Ціньхуа в Пекіні.
Автор протиставляє демократії — меритократію, що означає «влада достойних». Це коли керівні посади обіймають найбільш кваліфіковані люди не тільки незалежно від їх походження і достатку, але незалежно і від жорстких демократичних процедур. Причому Белл має на увазі саме політичну меритократію, а не управління бізнесом. Автор стверджує, що саме в Китаї вдалося вибудувати режим меритократії.
Автор критикує двоє крайнощів: «тиранію більшості», тобто владу неосвіченого та емоційного натовпу, та «тиранію меншості», тобто владу правлячого класу, який отримує її шляхом маніпуляцій та добровільної згоди більшості.
Меритократія за Беллом повинна базуватися на таких вимогах.
1. Віковий ценз — тобто до влади мають приходити люди старшого віку з досвідом та здатністю до більш гнучкої політики (але тут небезпека консерватизму).
2. При владі має бути більше жінок, які більш надихають підлеглих, більш здатні до комунікації та організації (подібний принцип декларує і нинішня демократична традиція, але він виглядає як формально-справедливий, проте чисто функціональний і такий що змінює лише якість електорального середовища, але не підвищує якість влади).
3. Наявність принципів у кандидатів у владу, яка визначається їх колегами (тут небезпека кругової поруки, місництва, кумівства і т.д.).
4. Демократія має бути присутня на низових рівнях. Тобто автор творить більш-менш рівноважну систему, де нагорі зосереджується стратегічна влада, а внизу популярна і з місцевою компетенцією демократична влада.
Якщо подивитися назагал, то це спрощений до демократичних вимог варіант індійської варно-кастової системи, де нагорі — брахмани та кшатрії, а внизу вайшиї та шудри.
В середньостроковій перспективі така система може працювати, але в довгостроковій перспективі вона призводить до застою, оскільки джерело революційних інновацій в цивілізаційній та соціальній сферах тут не передбачене.
Аристократія за ширмою демократії, як це здійснюється в США та в Європі, теж має подібні вади, але там аристократія час від часу здатна кооптувати в своє середовище свіжу кров. Хоча тут теж немає жодних гарантій.
Іншування в демократії
Демократія, з одного боку, дуже часто породжує трайбалізм в політиці, місництво та кумівство в соціальних відносинах, економічний націоналізм (свій до свого по своє), а, з іншого боку, так само часто породжує необмежену толерантність до всіх, навіть до тих, хто не визнає демократію і повсякчас веде з нею терористичну війну.
Концепт політкоректності в комунікації та толерантність як установка політики не дають відповідь на питання про межі політкоректності та толерантності.
Традиційно процес інших та іншого розглядався через співвідношення меншості та більшості. В цьому сенсі існують чотири принципово різних рівні відносин між більшістю та меншістю.
1) Підкорення меншості більшістю (подавлення меншості більшістю)
2) Толерування більшістю меншості через врахування позиції меншості та надання можливості її впливу на рішення більшості.
3) Пропорційний розподіл влади між більшістю та меншістю
4) Домінування меншості над більшістю через почуття провини більшості чи через визнання принципу прав меншин, який меншини використовують аж надто завзято
Вочевидь сам підхід до відносин між більшістю та меншістю потрібно змінити. Варто говорити не про більшість та меншість. Процес позиціонування та соціалізації інших та інакшого може бути розглянутий через поняття іншування.
Вище описане іншування демократії через співвідношення більшості та меншості є традиційним за умов збереження цілісного суспільства, тобто тут меншість є невідділеною від більшості політично.
Це так би мовити традиційне унітарне іншування, коли більшість та меншість продовжують зберігати зв’язки в рамках одного цілого.
Але зараз формується інший підхід — підхід фрагментарного іншування.
Його принципом є право інших на інакше. Тобто меншість має бути соціально, політично, економічно та культурно відділеною від більшості.
Право інших не на наявне, а саме на інакше, тобто в іншому місці, на інших ресурсах, навіть, скоріш за все, в сфері, створюваній наново. Це означає відділення інакшого від наявного і визнання права на нього інших як на відокремелене.
Фрагментарне іншування побудоване на розриві зв’язків більшості та меншості.
Головною установкою фрагментарного іншування є орієнтація на виокремлення інакшого через політичне відокремлення інших.
Фрагментація дозволяє досягати єдності. І тут нема ніякого парадоксу. Бо єдність можлива лише тоді, коли є усвідомлені як різні та розмежовані позиції інакшого один щодо одного, які визнали право інших на існування поряд з ними. Саме нерозмежування інакшого щодо наявного робить єдність неможливою, бо конфлікти не виходять на онтологічний рівень розмежування, а отже не можуть бути залагоджені через угоду сторін.
Тому можна розрізнити два принципово різних поцеси іншування щодо демократії — унітократія та фрагментократія.
Логоунія
Давайте розглянемо проблему виникнення єдиного людства відносно демократії. (Тут буде запропонована незвична словотворчість — слова водночас з грецькими та латинськими частками, чи англійськими та грецькими.)
Антропоунія тобто установка людей на єдність як єдине людство Вважається, що процес творення єдиного людства не може бути демократичним.
Анропоунія є найвища форма влади — влада через усвідомлену і солідарним чином фрагментовану єдність. Тобто унтропоунія скоріше фрагментократія, а не унітократія.
Це означає, що людство це такий рівень іншування, який вперше в історії людства є не внутрішнім іншуванням (всередині себе), а зовнішнім іншуванням (щодо нелюдей).
Внутрішнім найбільш суттєвим викликом для антропоунії є уявлення про несвяту трійцю Зігмунда Баумана «держава-нація-територія».
Антропоунія базується на трьох взаємопов’язаних процесах.
Перший — знищення всевладдя держав, перебирання їх функції частково на корпорації, частково на самодостатні громади. Самодостатні громади це громади, що здатні до самоорганізації, самофінансування, самозахисту.
Другий — домінуюча унітарна мовно-культурна ідентичність нації поступово витісняється більш складною багаторівневою ідентичністю різних сфер життєдіяльності, в основі чого лежить уже не мова, культура чи навіть ментальність, а мислительні установки та пов’язані з ними мотиваційні настанови, які формують як центральне поняття — не націю, а цивілізацію.
Третій — жорсткий поділ території на державно-суверенні її шматки витісняється більш складною топологією територіальних анклавів (процес фрагментації) та мережевою глобальною комунікацією та організацією громад, що розподілено розміщені на будь-якій території. На місце державних правлячих класів приходять об’єднані мережевим чином самодостатні громади. На місце представницької демократії — електронна мережева полісократія. Відтак ми маємо справу уже не з територією і геополітикою, а з топологією мережі і топополітикою.
Водночас на глобальному рівні проявляється не тільки виклик антропоунії з боку національних держав, але і з боку нового явища — появи нових розумних агентів. Це так званий зовнішній суттєвий виклик для антропоунії.
Тут стає очевидною небезпека антропоцентризму в процесі творення антропоунії, тобто установка на домінування гуманітарних змістів як гуманних за походженням. В цьому сенсі гуманітарні змісти не обов’язково мають бути гуманними. Інакше кажучи, установка на спільність розумних створінь не може бути вичерпана винятково людяністю як такою, тобто спільність розумних не є лише спільністю людей.
Це особливо важливо на тлі швидкого прогресу і впливу на життя людей досягнень штучного інтелекту.
Робот як раб людини вочевидь буде керований етикою Азімова, відомою як три закони робототехніки. А от андроїд як вільний розумний агент може бути керований іноетикою — схожою на людську етикою штучних розумних.
Виникає уявлення про техноархію, тобто владу штучних створінь, не схожих на людей, та андроїдократію тобто владу штучних створіть, створених за людською подобою.
Відтак схожим на антропоунію процесом у штучних розумних створінь може бути процес андроїдоунії — усвідомленої єдності штучних створінь, яка солідарним чином фрагментована.
Самі по собі люди свою владу називають просто влада. Але з виникненням розумних альтернативного
(штучного) походження виникає нове позиційне поняття аутсайту (погляду ззовні): антропоархія як влада людей над собою, як вона бачиться ззовні — іншими розумними (нелюдьми), наприклад, андроїдами. Антропоархія протистоїть техноархії, як вона, звичайно, бачиться людьми.
Процес проотистояння антропоархії та техноархії буде головною інтригою найближчого часу, коли штучний інтелект заміщатиме собою людей в багатьох сферах виробництва та життєдіяльності.
Поліархія, яка сьогодні використовується в багатьох наукових роботах, є доволі абстрактним терміном.
Більше того, дуже часто поліархію розглядають як об’єднання (з вільним вибором) різних традиційних влад, тобто монархії, аристократії та політії чи їх вироджених форм — тиранії, олігархії та демократії.
Змістовним в цьому контексті може бути термін, що описує спільну владу людей та штучних інтелектів — логоунію (єдність розумних — людей та андроїдів).
Короткий висновок
Як бачимо, демократія це приречений на відмирання спосіб влади, політичний процес та політичний режим.
Тому я проти постмодерністського підходу, коли всі нові та незрозумілі форми існування чого-небудь називають або постформами або гібридними формами.
Якщо ми хочемо розуміти, що відбується, ми повинні називати нові процеси за суттю їх майбутніх нових форм.
А майбутні нові форми не виводяться зі старих — вони конструюються наново.
Виклики, на які теорія демократії не знайшла відповіді
Найбільший виклик демократії це її традиційна неспроможність приводити до влади найкращих. Це виклик демократії з боку меритократії. В демократичних режимах до влади приходять повсякчас диктатори, шоумени, фріки і навіть повні ідіоти. Демократія не може убезпечити від нав’язаних демократично обраними лідерами недемократичних режимів, як от режим Гітлера чи режим Путіна.
Другий найбільший виклик демократії це неспроможність здійснювати стратегування. Через відсутність у демократичних лідерів стратегічних компетенцій вони шукають стратегічного посилення своєї влади або через плутократію, або через зовнішнє підпорядкування.
Демократія в принципі неспроможна справлятися з ситуацією зовнішнього управління. Тобто демократичним чином народ (чи навіть громада) ніякими засобами не може убезпечити себе від компрадорського характеру свого правлячого класу.
Теорія еліт та теорія демократії це абсолютно антагоністичні теорії. Спроба поєднати елітаризм та демократичний солідаризм породжує різні демократичні збочення — популізм, пропагандистську медіакратію, патронажно-клієнтельні відносини, зовнішнє управління і т.д
Швидкозмінність владарюючих груп і їх неспроможність здійснювати довгострокові стратегії призводить до того, що для підвищення ефективності управління, демократія у країнах з тривалим демократичним досвідом перетворюється на ширму, за якою є більш тривала та потужна сфера управління спадкової аристократії. Так демократія влаштована в США та багатьох країнах Європи.
Але там, де демократія виникала без тривалої в історії аристократичної традиції, вона є найменш ефективною формою влади, найбільш конфліктним політичним процесом та корумпованим політичним режимом з його тяжінням до олігархії.
Саме тому просування демократії як позірної форми правління країнами Заходу для інших країн, де повсякчас відсутня, знищена чи обмежена аристократична традиція, сприймається як реклама для ідіотів.
Суть цих двох викликів полягає в тому, що демократія за Аристотелем є виродженою формою політії, де можливе компетентне управління безпосередньо в місцевих громадах. Демократія є таким способом влади, де водночас оптимальне та популярне владарювання неможливе. В реальному демократичному процесі елітаризм та солідаризм є розділеними у просторі та у часі, а також неможливими для поєднання у повсякденній владній практиці.
Відомі також інші виклики, які пов’язані з цими двома основними.
Виклик конкуренції місцевої влади для центральної влади, де відбувається перетягування повноважень, фінансів, власності та медійної уваги.
Виклик неповного розділення влад: 1) домінування голови виконавчої влади над судами; 2) значний вплив чи контроль головою виконавчої влади Парламенту через створення контрольованої парламентської більшості та/чин навіть своєї парламентської партії.
Виклик олігархії, особливо в країнах, які не мають тривалої аристократичної традиції, які контролюють голову виконавчої влади, уряд, парламент та медіа.
Виклик монополізованих здебільшого олігархами та корумпованою ними державою медіа, тобто монопольна медіакратія — домінування монопольного дискурсу мас-медіа та диктат порядку денного.
Найбільш суттєвим викликом повсякденності для демократії став процес іншування, тобто, як його розглядає теорія демократії, повсякденна соціалізація меншості серед більшості.
Демократія погано операціонулізує соціальну нерівність, тобто вона перетворюється на патронажно-клієнтельну систему в бідних суспільствах або на «споживацьке суспільство» в забезпечених суспільствах.
Демократія зовсім непристосована для розвитку духовності та стимулювання культури. Вона повсякчас породжує домінування масової культури та інтелектофобію. Мультикультуралізм як демократична спроба узгодження культур зазнав повної поразки.
Демократія принципово не може прийняти виклик глобального характеру. Інакше кажучи, неможливо створити ціле людство через демократичні процедури.
Меритократія проти демократії — китайська модель
Недавно вийшла книга «Китайська модель. Меритократія та межі демократії». Її автор Деніел Белл, якого не варто плутати з відомим соціологом, творцем теорії постіндустріального суспільства з США. Цей Белл — політолог, колумніст, викладач університету Ціньхуа в Пекіні.
Автор протиставляє демократії — меритократію, що означає «влада достойних». Це коли керівні посади обіймають найбільш кваліфіковані люди не тільки незалежно від їх походження і достатку, але незалежно і від жорстких демократичних процедур. Причому Белл має на увазі саме політичну меритократію, а не управління бізнесом. Автор стверджує, що саме в Китаї вдалося вибудувати режим меритократії.
Автор критикує двоє крайнощів: «тиранію більшості», тобто владу неосвіченого та емоційного натовпу, та «тиранію меншості», тобто владу правлячого класу, який отримує її шляхом маніпуляцій та добровільної згоди більшості.
Меритократія за Беллом повинна базуватися на таких вимогах.
1. Віковий ценз — тобто до влади мають приходити люди старшого віку з досвідом та здатністю до більш гнучкої політики (але тут небезпека консерватизму).
2. При владі має бути більше жінок, які більш надихають підлеглих, більш здатні до комунікації та організації (подібний принцип декларує і нинішня демократична традиція, але він виглядає як формально-справедливий, проте чисто функціональний і такий що змінює лише якість електорального середовища, але не підвищує якість влади).
3. Наявність принципів у кандидатів у владу, яка визначається їх колегами (тут небезпека кругової поруки, місництва, кумівства і т.д.).
4. Демократія має бути присутня на низових рівнях. Тобто автор творить більш-менш рівноважну систему, де нагорі зосереджується стратегічна влада, а внизу популярна і з місцевою компетенцією демократична влада.
Якщо подивитися назагал, то це спрощений до демократичних вимог варіант індійської варно-кастової системи, де нагорі — брахмани та кшатрії, а внизу вайшиї та шудри.
В середньостроковій перспективі така система може працювати, але в довгостроковій перспективі вона призводить до застою, оскільки джерело революційних інновацій в цивілізаційній та соціальній сферах тут не передбачене.
Аристократія за ширмою демократії, як це здійснюється в США та в Європі, теж має подібні вади, але там аристократія час від часу здатна кооптувати в своє середовище свіжу кров. Хоча тут теж немає жодних гарантій.
Іншування в демократії
Демократія, з одного боку, дуже часто породжує трайбалізм в політиці, місництво та кумівство в соціальних відносинах, економічний націоналізм (свій до свого по своє), а, з іншого боку, так само часто породжує необмежену толерантність до всіх, навіть до тих, хто не визнає демократію і повсякчас веде з нею терористичну війну.
Концепт політкоректності в комунікації та толерантність як установка політики не дають відповідь на питання про межі політкоректності та толерантності.
Традиційно процес інших та іншого розглядався через співвідношення меншості та більшості. В цьому сенсі існують чотири принципово різних рівні відносин між більшістю та меншістю.
1) Підкорення меншості більшістю (подавлення меншості більшістю)
2) Толерування більшістю меншості через врахування позиції меншості та надання можливості її впливу на рішення більшості.
3) Пропорційний розподіл влади між більшістю та меншістю
4) Домінування меншості над більшістю через почуття провини більшості чи через визнання принципу прав меншин, який меншини використовують аж надто завзято
Вочевидь сам підхід до відносин між більшістю та меншістю потрібно змінити. Варто говорити не про більшість та меншість. Процес позиціонування та соціалізації інших та інакшого може бути розглянутий через поняття іншування.
Вище описане іншування демократії через співвідношення більшості та меншості є традиційним за умов збереження цілісного суспільства, тобто тут меншість є невідділеною від більшості політично.
Це так би мовити традиційне унітарне іншування, коли більшість та меншість продовжують зберігати зв’язки в рамках одного цілого.
Але зараз формується інший підхід — підхід фрагментарного іншування.
Його принципом є право інших на інакше. Тобто меншість має бути соціально, політично, економічно та культурно відділеною від більшості.
Право інших не на наявне, а саме на інакше, тобто в іншому місці, на інших ресурсах, навіть, скоріш за все, в сфері, створюваній наново. Це означає відділення інакшого від наявного і визнання права на нього інших як на відокремелене.
Фрагментарне іншування побудоване на розриві зв’язків більшості та меншості.
Головною установкою фрагментарного іншування є орієнтація на виокремлення інакшого через політичне відокремлення інших.
Фрагментація дозволяє досягати єдності. І тут нема ніякого парадоксу. Бо єдність можлива лише тоді, коли є усвідомлені як різні та розмежовані позиції інакшого один щодо одного, які визнали право інших на існування поряд з ними. Саме нерозмежування інакшого щодо наявного робить єдність неможливою, бо конфлікти не виходять на онтологічний рівень розмежування, а отже не можуть бути залагоджені через угоду сторін.
Тому можна розрізнити два принципово різних поцеси іншування щодо демократії — унітократія та фрагментократія.
Логоунія
Давайте розглянемо проблему виникнення єдиного людства відносно демократії. (Тут буде запропонована незвична словотворчість — слова водночас з грецькими та латинськими частками, чи англійськими та грецькими.)
Антропоунія тобто установка людей на єдність як єдине людство Вважається, що процес творення єдиного людства не може бути демократичним.
Анропоунія є найвища форма влади — влада через усвідомлену і солідарним чином фрагментовану єдність. Тобто унтропоунія скоріше фрагментократія, а не унітократія.
Це означає, що людство це такий рівень іншування, який вперше в історії людства є не внутрішнім іншуванням (всередині себе), а зовнішнім іншуванням (щодо нелюдей).
Внутрішнім найбільш суттєвим викликом для антропоунії є уявлення про несвяту трійцю Зігмунда Баумана «держава-нація-територія».
Антропоунія базується на трьох взаємопов’язаних процесах.
Перший — знищення всевладдя держав, перебирання їх функції частково на корпорації, частково на самодостатні громади. Самодостатні громади це громади, що здатні до самоорганізації, самофінансування, самозахисту.
Другий — домінуюча унітарна мовно-культурна ідентичність нації поступово витісняється більш складною багаторівневою ідентичністю різних сфер життєдіяльності, в основі чого лежить уже не мова, культура чи навіть ментальність, а мислительні установки та пов’язані з ними мотиваційні настанови, які формують як центральне поняття — не націю, а цивілізацію.
Третій — жорсткий поділ території на державно-суверенні її шматки витісняється більш складною топологією територіальних анклавів (процес фрагментації) та мережевою глобальною комунікацією та організацією громад, що розподілено розміщені на будь-якій території. На місце державних правлячих класів приходять об’єднані мережевим чином самодостатні громади. На місце представницької демократії — електронна мережева полісократія. Відтак ми маємо справу уже не з територією і геополітикою, а з топологією мережі і топополітикою.
Водночас на глобальному рівні проявляється не тільки виклик антропоунії з боку національних держав, але і з боку нового явища — появи нових розумних агентів. Це так званий зовнішній суттєвий виклик для антропоунії.
Тут стає очевидною небезпека антропоцентризму в процесі творення антропоунії, тобто установка на домінування гуманітарних змістів як гуманних за походженням. В цьому сенсі гуманітарні змісти не обов’язково мають бути гуманними. Інакше кажучи, установка на спільність розумних створінь не може бути вичерпана винятково людяністю як такою, тобто спільність розумних не є лише спільністю людей.
Це особливо важливо на тлі швидкого прогресу і впливу на життя людей досягнень штучного інтелекту.
Робот як раб людини вочевидь буде керований етикою Азімова, відомою як три закони робототехніки. А от андроїд як вільний розумний агент може бути керований іноетикою — схожою на людську етикою штучних розумних.
Виникає уявлення про техноархію, тобто владу штучних створінь, не схожих на людей, та андроїдократію тобто владу штучних створіть, створених за людською подобою.
Відтак схожим на антропоунію процесом у штучних розумних створінь може бути процес андроїдоунії — усвідомленої єдності штучних створінь, яка солідарним чином фрагментована.
Самі по собі люди свою владу називають просто влада. Але з виникненням розумних альтернативного
(штучного) походження виникає нове позиційне поняття аутсайту (погляду ззовні): антропоархія як влада людей над собою, як вона бачиться ззовні — іншими розумними (нелюдьми), наприклад, андроїдами. Антропоархія протистоїть техноархії, як вона, звичайно, бачиться людьми.
Процес проотистояння антропоархії та техноархії буде головною інтригою найближчого часу, коли штучний інтелект заміщатиме собою людей в багатьох сферах виробництва та життєдіяльності.
Поліархія, яка сьогодні використовується в багатьох наукових роботах, є доволі абстрактним терміном.
Більше того, дуже часто поліархію розглядають як об’єднання (з вільним вибором) різних традиційних влад, тобто монархії, аристократії та політії чи їх вироджених форм — тиранії, олігархії та демократії.
Змістовним в цьому контексті може бути термін, що описує спільну владу людей та штучних інтелектів — логоунію (єдність розумних — людей та андроїдів).
Короткий висновок
Як бачимо, демократія це приречений на відмирання спосіб влади, політичний процес та політичний режим.
Тому я проти постмодерністського підходу, коли всі нові та незрозумілі форми існування чого-небудь називають або постформами або гібридними формами.
Якщо ми хочемо розуміти, що відбується, ми повинні називати нові процеси за суттю їх майбутніх нових форм.
А майбутні нові форми не виводяться зі старих — вони конструюються наново.
1 комментарий