Про наше українське бажання усім угодити. Усім, крім себе
Маю я одну подругу, з якою познайомилась уже в зрілому віці в Іспанії.Заводити подруг у зрілому віці важко. Душа хотіла б горнутись до старих подруг. Але життя іноді вносить свої корективи і якщо хочеш мати друзів, треба їх знаходити і на новому місці.
Марія, так звати мою подругу, привернула мою увагу тим, що не скиглила, не жалілась на емігрантську долю і впевнено пробивала собі дорогу у новій країні. Після одного випадку я ще більше почала поважати Марію.
Одного разу іспанський господар, у якого вона працювала, запросив її на Різдво на вечерю до своєї хати. Господиня накрила стіл на кухні і подала смажене курча. Пройшов час. Іспанський господар і Марія майже одночасно поїхали до Івано-Франківська: Марія приїхала додому, а господар приїхав з іншим українцем у своїх справах. Марія вирішила запросити іспанця у гості до своєї хати. То теж якраз були різдвяні свята. Марія подзвонила дочці, щоб дочка засмажила курку і накрила стіл на кухні. Дочці здалося, що іспанця годилось би прийняти у вітальні. Тому вона почала сперечатись з матір’ю і наполягати на вітальні. Марія ж їй на це сказала: «Роби, доню, так, як я тобі кажу!».
На фото: Музей під відкритим небом у Пирогово
Іспанцю сподобалась хата Марії, сподобалась курка. Не сподобалось лишень, що стола йому накрили у кухні. Він спитав Марію, чому так? Марія ж нічого йому не відповіла і зробила вигляд, що не почула запитання. Хоча, звичайно, усе вона почула. Мені вона сказала: «То як гостити мене, то можна і у кухні, а тебе, як ти іспанець, я маю у вітальні приймати?».
Ось оце Маріїне відчуття самоповаги, відчуття своєї власної гідності мені дуже сподобалось. Небагато разів я бачила серед українців таких людей.
Мене часто обурює те, як ми, українці, не цінуємо ні себе, ні свою мову, ні культуру. Як ми готові догоджати усім, хоч при цьому страждають наші інтереси і ніхто нас не цінить за наше догоджання. Як нам потрібно повчитись самоповазі у інших народів.
Англійські лорди, коли засідають у своїй палаті, сидять на мішках з вовною і не бояться, що їх за це хтось вважатиме селюками. Лорди пам’ятають, звідки до Англії йшли прибутки, пам’ятають своє минуле.
Японці, коли їдять, голосно сьорбають і їм усерівно, що про них думають інші народи. Це їхня традиція. Так само як одягання кімоно, яке багато японок до сьогодні мають у своїх гардеробах.
А як вміє захищати свої традиції мусульманський світ! Я ще не бачила візитів до арабських країн молодої королеви Іспанії Летіції, але королева-мати Софія завжди під час візиту до арабських країн покривала голову хусткою. Королева. Вона підкорялась традиціям мусульманської країни.
От я себе питаю, чи наші православні священники насмілились би наполягти на тому, щоб іспанська королева ОБОВ’ЯЗКОВО покрила голову, згідно української традиції, заходячи до українського храму?
Щось мені підказує, що ні. Ми, українці, готові розстелитись килимом під ноги усім іноземцям, які захочуть нас топтати і не тільки іноземцям.
Я пригадую, який злий жарт зіграла оця наполегливість інших народів, зокрема турків, у поважному ставленні до їхніх традицій з директором Світового Банку Паулем Вольфовичем, коли він при відвідуванні турецької мечеті у січні 2007 був змушений роззутись і всі помітили на обох шкарпетках величезні дірки.
Іспанська преса назвала ті дірки «томатами». Деякі репортери навіть на підлогу лягали, щоб під кращим ракурсом зняти ті «томати». Не думаю, що саме з-за тих дірок, але П.Вольфович досить швидко покинув свою посаду.
Якось у мене на роботі у полікліниці всі співробітники: лікарі, медсестри, регістратори і ми прибиральниці вирішили відсвяткувати разом католицьке Різдво. Кожен мав щось принести. Хтось сир, хтось вудженину, хтось солодощі. Я щось теж купила у супермаркеті. Але ще я вирішила почастувати іспанців копченим салом, яке я мала з України. Ну і звичайно розповіла, що сало — наш фірмовий продукт, і що кожен регіон має свій рецепт вудження сала. Серед нас був один лікар Армандо, який походив з дуже рафінованої сім’ї, заможної, елітної. І Армандо покуштував сало і сказав, що воно дуже смачне. Я аж ніяк не сподівалась, що витончений Армандо серед різних страв наважиться попробувати хоч і копченого, але сала. Сала, яке в європейських супермаркетах не дуже й знайдеш. Європейці ж так бояться холестерину! Вже з тієї вечері пройшло досить багато часу, але я й до тепер думаю, яка я молодець, що не посоромилась пригостити іспанців українським салом.
Я дуже люблю троянди. Але також конвалії, ружі і ще багато інших квітів. Якби на землі залишились тільки троянди, хоч вони гарні, гордовиті, урочисті, наш світ би дуже збіднів без ніжних конвалій, витончених хризантем, оксамитових братчиків, жовтогарячих чорнобривців. Так само ми українці цікаві світові як ще один різновид квітки.
Ми не стільки цікаві тим, чим ми схожі з іншими народами, як тим, що притаманне тільки нам: нашою мовою, нашими святами, нашими стравами, нашою іншістю.
Якщо ми не будемо відрізнятись від інших народів, то нас ніхто і не буде помічати? Хіба цього ми хочемо для себе і своїх дітей?
Не біймося бути собою, бути відмінними. Тільки тоді ми будемо цікавими і собі і іншим. Як ми зіллємося з нашими сусідами, то з планети зникне одна чудова квітка. Світ буде набагато безбарвнішим без тієї квітки.
Плекаймо нашу квітку.
Марія, так звати мою подругу, привернула мою увагу тим, що не скиглила, не жалілась на емігрантську долю і впевнено пробивала собі дорогу у новій країні. Після одного випадку я ще більше почала поважати Марію.
Одного разу іспанський господар, у якого вона працювала, запросив її на Різдво на вечерю до своєї хати. Господиня накрила стіл на кухні і подала смажене курча. Пройшов час. Іспанський господар і Марія майже одночасно поїхали до Івано-Франківська: Марія приїхала додому, а господар приїхав з іншим українцем у своїх справах. Марія вирішила запросити іспанця у гості до своєї хати. То теж якраз були різдвяні свята. Марія подзвонила дочці, щоб дочка засмажила курку і накрила стіл на кухні. Дочці здалося, що іспанця годилось би прийняти у вітальні. Тому вона почала сперечатись з матір’ю і наполягати на вітальні. Марія ж їй на це сказала: «Роби, доню, так, як я тобі кажу!».
На фото: Музей під відкритим небом у Пирогово
Іспанцю сподобалась хата Марії, сподобалась курка. Не сподобалось лишень, що стола йому накрили у кухні. Він спитав Марію, чому так? Марія ж нічого йому не відповіла і зробила вигляд, що не почула запитання. Хоча, звичайно, усе вона почула. Мені вона сказала: «То як гостити мене, то можна і у кухні, а тебе, як ти іспанець, я маю у вітальні приймати?».
Ось оце Маріїне відчуття самоповаги, відчуття своєї власної гідності мені дуже сподобалось. Небагато разів я бачила серед українців таких людей.
Мене часто обурює те, як ми, українці, не цінуємо ні себе, ні свою мову, ні культуру. Як ми готові догоджати усім, хоч при цьому страждають наші інтереси і ніхто нас не цінить за наше догоджання. Як нам потрібно повчитись самоповазі у інших народів.
Англійські лорди, коли засідають у своїй палаті, сидять на мішках з вовною і не бояться, що їх за це хтось вважатиме селюками. Лорди пам’ятають, звідки до Англії йшли прибутки, пам’ятають своє минуле.
Японці, коли їдять, голосно сьорбають і їм усерівно, що про них думають інші народи. Це їхня традиція. Так само як одягання кімоно, яке багато японок до сьогодні мають у своїх гардеробах.
А як вміє захищати свої традиції мусульманський світ! Я ще не бачила візитів до арабських країн молодої королеви Іспанії Летіції, але королева-мати Софія завжди під час візиту до арабських країн покривала голову хусткою. Королева. Вона підкорялась традиціям мусульманської країни.
От я себе питаю, чи наші православні священники насмілились би наполягти на тому, щоб іспанська королева ОБОВ’ЯЗКОВО покрила голову, згідно української традиції, заходячи до українського храму?
Щось мені підказує, що ні. Ми, українці, готові розстелитись килимом під ноги усім іноземцям, які захочуть нас топтати і не тільки іноземцям.
Я пригадую, який злий жарт зіграла оця наполегливість інших народів, зокрема турків, у поважному ставленні до їхніх традицій з директором Світового Банку Паулем Вольфовичем, коли він при відвідуванні турецької мечеті у січні 2007 був змушений роззутись і всі помітили на обох шкарпетках величезні дірки.
Іспанська преса назвала ті дірки «томатами». Деякі репортери навіть на підлогу лягали, щоб під кращим ракурсом зняти ті «томати». Не думаю, що саме з-за тих дірок, але П.Вольфович досить швидко покинув свою посаду.
Якось у мене на роботі у полікліниці всі співробітники: лікарі, медсестри, регістратори і ми прибиральниці вирішили відсвяткувати разом католицьке Різдво. Кожен мав щось принести. Хтось сир, хтось вудженину, хтось солодощі. Я щось теж купила у супермаркеті. Але ще я вирішила почастувати іспанців копченим салом, яке я мала з України. Ну і звичайно розповіла, що сало — наш фірмовий продукт, і що кожен регіон має свій рецепт вудження сала. Серед нас був один лікар Армандо, який походив з дуже рафінованої сім’ї, заможної, елітної. І Армандо покуштував сало і сказав, що воно дуже смачне. Я аж ніяк не сподівалась, що витончений Армандо серед різних страв наважиться попробувати хоч і копченого, але сала. Сала, яке в європейських супермаркетах не дуже й знайдеш. Європейці ж так бояться холестерину! Вже з тієї вечері пройшло досить багато часу, але я й до тепер думаю, яка я молодець, що не посоромилась пригостити іспанців українським салом.
Я дуже люблю троянди. Але також конвалії, ружі і ще багато інших квітів. Якби на землі залишились тільки троянди, хоч вони гарні, гордовиті, урочисті, наш світ би дуже збіднів без ніжних конвалій, витончених хризантем, оксамитових братчиків, жовтогарячих чорнобривців. Так само ми українці цікаві світові як ще один різновид квітки.
Ми не стільки цікаві тим, чим ми схожі з іншими народами, як тим, що притаманне тільки нам: нашою мовою, нашими святами, нашими стравами, нашою іншістю.
Якщо ми не будемо відрізнятись від інших народів, то нас ніхто і не буде помічати? Хіба цього ми хочемо для себе і своїх дітей?
Не біймося бути собою, бути відмінними. Тільки тоді ми будемо цікавими і собі і іншим. Як ми зіллємося з нашими сусідами, то з планети зникне одна чудова квітка. Світ буде набагато безбарвнішим без тієї квітки.
Плекаймо нашу квітку.
1 комментарий