Віник як відображення філософії українців

ВІНИК ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ СВІТОГЛЯДУ УКРАЇНЦІВ.

Коли буваєш за кордоном, завжди звертаєш увагу на те, що є незвичним для тебе. Побувавши у Польщі, Латвіі, Іспанії, інших країнах, я ніде не побачила такого віника, яким в українських хатах підмітають підлогу. Того віника з сорго, який ми бачимо змалечку у руках наших бабусь, мам, сусідок. Напевно, це буде звучати незвично, але, думаю, у цьому віникові відображається світогляд українців. Поясню, чому я так думаю: напевно, не треба бути травматологом, щоб сказати, що замітати, зігувши удвоє спину, це є свідоме знищення власного хребта. Поки ти ще підліток, чи молода дівчина (хату ж у більшості випадків саме жіноцтво замітає), то замітання не є великою проблемою. Але, коли ти вже нажив радікуліт, чи наробився на роботі, на городі, то замітання перетворюється на тортуру.

Думаю, що наша українська ментальність змушує нас сприймати життя, як щось важке, невеселе. Здається, що українцям думка про те, що працювати, жити можна легше, веселіше, здається неприйнятною і навіть хибною. Українці уже з дитинства запрограмовуть дітей на те, що треба страждати. І, думаю, що суспільна українська свідомість вороже буде сприймати того, хто намагатиметься жити весело, з оптимізмом, не так, як живе більшість.

З самого народження українська дитина вже страждає, міцно зв’язана у повиточку. Немовляткові, яке вільно плавало у лоні мами, раптом міцно зв’язали ручки та ніжки. Йому треба багато рухатись, крутитись, вертітись, а матір його вже тугенько заповила та ще й радіє, як же гарно у неї це вийшло. А дитинка вже має звикати, що життя тяжке і що потрібно страждати з перших хвилин існування. Письменник Л.Толстой у своїх щоденниках писав, що його перші дитячі спогади пов’язані з тим, як він почував себе страшенно погано від відчуття, що його в дитинстві позбавили волі, спеленавши йому руки та ноги.

У тому, що ми, українці, свідомо готуємо себе до страждань, велику роль відіграє також православна церква. Церковні служителі нав’язують вірним думку про те, що їм, так само як і Христові, потрібно жити у стражданнях. І православ’я твердо стоїть на цій позиції. Але часто буває так, що самі священники якраз страждати не готові, і живуть зовсім не так, як вчать жити своїх вірних. (Зовсім так, як наші урядовці, закликають затягати паски усим громадянам, але тільки не їм, небожителям).

Якось мені на очі потрапила стаття про те, що найбагатше живуть у тих християнських країнах, де більшість населення є протестантське( Німеччина, США, Великобританія), гірше живуть католики, а країни з більшістю православного населення живуть найгірше. Це пов’язано з тим, що у протестантських країнах населення не погодилось сліпо виконувати вказівки церковної ієрархії, а боролось за зміни, за право жити краще.Тому у американських церквах і співають і танцюють, і сидять під час служби божої.Там церковники зрозуміли, що потрібно змінюватись разом з суспільством, з наукою. А православні церкви і самі зацементувались у догмах і суспільсвтво теж ціпко тримають у омертвілих законах. До ознайомлення з цією статтею я ніколи не зв’язувала між собою ці два фактори: бідність і православ’я.

Живучи в Іспанії, мені доводилось спостерігати за тим, як українці свідомо шукають собі страждань. Якось наша спільнота попросила дозволу у католицьких священників, щоб вони надали українцям приміщення для відправ. Нам був даний дозвіл. У приміщення, де проводилось богослужіння, щоразу треба було приносити стільці, а потім відносити. Під час богослужіння ми іноді стояли, а іноді сиділи, так як це роблять католики. Але через якийсь час частина старших українців наполягла на тому, щоб всю службу ми стояли, так як це робиться в українських храмах. Ніхто особливо не протестував, і всі почали стояти.

Я завжди задавала собі питання: Бог не почує молитву людини, якщо вона сидітиме чи лежатиме? Що Богові важливіше: моя душа, чи положення мого тіла? Невже, якщо я три години простою, страждаючи від важкості у ногах, чи від болю у спині, то я стану кращою людиною, мамою, громадянкою? Чому у церкві моє тіло має обов’язково страждати?

Тиск на особистіть у сім’ї, у школі, у церкві призводить до того, що ми запрограмовані на покірність, страх, невпевненість у собі. А це є саме те, що потрібно тим, хто керує.

Пригадую, коли я вивчала психологію, наш викладач розповів одну історію, про яку я часто згадую. На пароплаві проводили психологічний тренинг. Серед учасників тренінгу були жителі Радянського Союзу періоду Перебудови і кілька американців. Керівник групи намалював на дошці крейдою коло, дав кожному учаснику аркуш паперу і сказав, що папір треба зім’яти і кинути, щоб влучити у коло. Можливості потренуватись не було, спробувати можна було тільки один раз. Учасники почали почерзі підходити до дошки і десь на відстані двох метрів зупинялись, начебто там був натягнутий невидимий дріт і щось їм забороняло йти далі, і кидали зіжмаканий папір. Папір був легенький і не долітав до дошки. Коли дійшла черга до американця, то він підійшов майже впритул до дошки і легко влучив у центр кола. Інші учасники почали протестувати, а керівник підтвердив перемогу американця і сказав, що в умовах завдання не було сказано, з якої відстані треба кидати папір.

Цей екперимент показав, що вихідці з Радянського Союзу боязливі, намагаються не відрізнятись від інших і не шукають кращих, легших способів вирішення завдань. Вихідці з Радянського Союзу запрограмовані на програш.
Від часів Радянського Союзу вже пройшло досить часу, але серед українців ще багато людей сповідує принцип “ коби не гірше” і нічого не робить, щоб життя було цікавішим, веселішим, щоб не було страху перед начальством, щоб була готовнісь вимагати змін.

Чи доточимо ми нарешті до нашого традиційного віника держак чи так і будемо мести хату, покірно зігнувшись удвоє?