Чому українці застрягають у Європі?
ЧОМУ УКРАЇНЦІ ЗАСТРЯГАЮТЬ У ЄВРОПІ?
Коли я у 2002 році стояла біля воріт батьківської хати, щоби надовго поїхати до далекої Іспанії на заробітки, моя вже покійна матуся мене спитала: ”Коли тебе, донечко, чекати? Коли ти провернешся?” “ Років через два- три повернусь”,- була моя відповідь. З того часу вже пройшло більше п’ятнадцяти років, а я ще не повернулась. І діти мої вже не в Україні і краще розмовляють іспанською ніж українською, не дивлячись на мої старання та вмовляння. І так відбувається не тільки зі мною.Так зробили вже дуже багато українців. Я сподіваюсь, що все-таки одного чудового дня повернусь в Україну. Щодо повернення моїх дітей, то тут вже сподівань значно меньше.
Чому ж українці так надовго застрягають у європейських державах? На перший погляд, причина зрозуміла: економічна. Але, думаю, це не завжди найголовніший чинник. Думаю, багато українців звикають до гарного до себе ставлення і не хочуть повертатись туди, де їх постійно принижують, критикують, повчають, обманюють, вимагають хабара.
Жінки ж, особливо з села, не хочуть повертатись додому, тому що там їх чекає брудна, важка безкінечна робота на полі, біля корів, біля свиней і ще чоловік-п’яниця з його матюками, а часто ще й з кулаками. В Іспанії ж жінка заробляє свою тисячу євро, відпочиває, має гарне медичне обслуговування. І чоловікові терпіти не потрібно.
Коли уперше їдеш на роботу до будь-якої європейської країни і питаєш у когось, хто в тій країні вже побував, то перше, що чуєш у відповідь на питання: як там, у тій чужій країні?- це — поляки дуже добрі, італійці дуже добрі, іспанці дуже добрі, німці дуже добрі.
Не думаю, що всі іспанці дуже добрі чи італійці. Але європейські народи виробили правила поведінки такі, щоб усім було приємно та зручно спілкуватись. Куди б ти не пішов у європейській країні, чи до магазину, чи в лікарню, чи до банку, чи до державних установ, скрізь тебе обслужать з приємною посмішкою, доброзичливо, роз’яснять, якщо потрібно, кілька разів, якщо ти чогось не розумієш. Діють такі норми. Ці норми всім подобаються. Коли проживеш певний час у такому середовищі і потім їдеш додому, то вже в українському літаку, який ще не відірвався від європейської злітної смуги, починає відчувати дискомфорт від стюардес, які не завжди доброму гуморі, яким іноді не вистачає терпіння та делікатності. А далі ще гірше: українські міліціонери, які взагалі тебе за людину не вважають, продавці, які не вітаються і дратуються від запитань, державні службовці, які, здається, працюють виключно для того, щоб ти втрачав свій час, настрій та гроші. І ось, українець, який роками мріяв про зустріч з батьківщиною, після кількох тижнів перебування на рідній землі, з полегшенням думає: як добре, що десь є Італія, Португалія, Чехія, куди я можу повернутись і де я знову стану людиною, яку поважають. Думаю, що оця зневага, приниження, хабарництво примусило багатьох українців переглянути свої плани щодо повернення в Україну. Але ж українці- заробітчани, які вже мають трохи грошей та досвіду, могли б розбудовувати свій бізнез в Україні, бізнес європейський.
Є одна річ, яка мене в Іспанії вразила, і якої я в Україні не бачила. Може, тільки я не бачила. Можливо, вона десь є і в Україні. Я працюю в Іспанії прибиральницею. Спочатку працювала у поліклініці, а згодом у госпіталі. В Україні я працювала вчителькою. В поліклініці, а згодом у лікарні я поводилась так, як за моїм уявленням, мала б поводитись прибиральниця. Досить швидко я зрозуміла, що мої шаблони не є вірними. Я намагалась триматись на дистанції від медсестер та лікарів. Трохи вільнше себе відчувала з регістраторами та іншими людьми без вищої освіти. Коли лікарі та медсестри щось мене запитували, я починала від хвилювання забувати іспанські слова та сильно пітніти. На мій подив, інші прибиральниці-іспанки вільно розмовляли, жартували з медичним персоналом, разом палили. Я із здивуванням помітила, що медсестри та лікарки самі підходили до моїх колег прибиральниць питати, чи не хочуть вони йти палити. Так само і прибиральниці пропонували медпрацівникам зробити те саме. Я коли бачила таку рівність у стосунках, я подумала, що то є просто виключення з правил, що в інших місцях все по-іншому.
У поліклініках, лікарнях завжди є кімната для відпочинку персоналу. У таких місцях є мікрохвильова піч, кран з водою, холодильник, телевізор, стільці, стіл, крісла, дивани, кавоварка. Коли я прийшла у перший день на роботу, то мені сказали, що у цій кімнаті для відпочинку я теж можу полуднувати. Коли я це взнала, мені якось це не дуже сподобалось. Мені здавалось набагато зручніше тихенько з’їсти мого бутерброда у кімнатці, де зберігались хімічні продукти для моєї роботи, мій візочок прибиральниці. Мені було якось ніяково йти туди, куди будь-якого моменту могли зайти лікарі та медсестри. Але, на мій подив, мої колежанки-іспанки так не думали і зовсім не соромлячись йшли до кімнати відпочинку, палили там, пили каву, яку часто готувала одна з медсестер. Це все було дуже природньо, і ніхто нічому не дивувався. Крім мене. Мені доводилось на ходу змінювати свої стереотипи і пристосовуватись до нових обставин. З часом я теж почала сприймати такі сидіння з медиками та медсестрами дуже природніми і все частіше насмілювалась приймати участь у спільній бесіді. Коли я перейшла працювати до госпіталю, про який мені розповіли, що там дистанція між медиками та іншим персоналом, значно більша, я думала, що буду полуднувати у якомусь закутку. Але й тут історія повторилась: я полудную з медперсоналом. Спочатку я заходила до порожнього кабінету і там собі, переглядаючи новини по телефону, полуднувала. Мене кілька разів і помічники медсестер і медсестри запрошували приєднатись до них. Я ніяково відмовлялась. Але одного дня одна молода медсестра Елєна майже силою примусила мене піти з нею до кімнати відпочинку. З тих пір я вже не шукаю собі порожніх кабінетів і завжди відпочиваю з моїми колегами.
Пізніше я висловила своє захоплення такою ситуаціє одній моїй подрузі-медсестрі Белєн і сказала, що в Україні ніколи прибиральниці не сідають за один стіл з вчителями чи медпрацівниками. В усякому разі у тих колективах, де мені довелось працювати, такого не було. Вона сказала мені, що в госпіталі ще є старші лікарі-класисти, які живуть за іншими правилами, правилами їхньої молодості, коли ще чітко діяли класові розмежування. В Іспанії вживають слово clasista — класист, яким називають людину, яка розділяє людей на класи в залежності від їхнього соціального стану. Такі люди звертаються до всіх на ви ( я в Іспанії ніяк не можу звикнути до того, що у більшості випадків люди звертаються один до одного на ти), обмежуються тільки необхідними фразами у випадку спілкування з тими, хто не стоїть з ними на одному соціальному щаблі. Один мій колега-медбрат Густаво, який дотримується лівих поглядів, мені розповів, що після смерті Франко, коли Іспанія тільки стала демократичною державою, ще досить довго студенти заможних батьків під час лекцій сиділи окремо від вихідців з робітничого класу, які отримали можливість навчатись в університетах. Зараз молодь уже не дотримується класистських поглядів.
Так само іспанці не завжди були дуже цивілізованими, теж смітили, захаращували річки. Робили це до тих пір, доки держава не почала проводити виховні заходи, заохочувати різними способами цивільне поводження іспанців. Густаво мені розповів, що коли в Іспанії відкрився перший шведський меблевий магазин ІKEA, то іспанцям дуже сподобались великі паперові пакети, у які клались куплені речі.Так як пакети були безкоштовні, то іспанці почали набирати їх про запас. IKEA змушена була ввести для нецивілізованих іспанців платню 20 сентімо за пакет. Іспанці одразу припинили брати багато пакетів.
До чого це все я розповідаю? До того, що якщо наші керівники подбають про смітники, то все більше людей почнуть кидати туди своє сміття. Ще кращим буде результат, коли у школах змалечку дітей привчатимуть до свідомого збереження природи.
Також, думаю, коли ми, українці, почнемо з більшим розумінням, теплом ставитись одне до одного і зрозуміємо, що ми є пасажирами одного човна, і якщо хочемо приплисти у потрібне місце, то всі маємо діяти злагоджено, допомогати один одному. Коли відбувся перший Майдан, я приїхала до України, щоб провідати мою сім’ю і щоб проголосувати за Ющенка. Мене вразила атмосфера в Україні: посмішки на обличчях, відкритість людей. Це надихало і радувало. Розумію, що зараз війна, багато болю, розчарувань. Але у українців немає іншого виходу, крім об’єднання у велику згуртовану націю. І для початку було б непогано запросити до своїх святкувань днів народжень, Нового року прибиральниць, сторожів. Службовцям посміхатись і виконувати свої обов’язки, не чекаючи хабара. Медикам бути уважними професіоналами і не намагатись порахувати прибутки, які можна отримати з пацієнта.Якщо ми, українці, хочемо щоб нас хтось у світі вважав сильною нацією і ніхто не розпитував, на якій мові ми розмовляємо і які страви ми їмо, ми повинні разом будувати нашу Україну, викорчовувати корупцію, протестувати разом, вимагаючи виконувати нашу волю. У протилежному випадку нас ніхто в світі не буде знати. Хіба маленька Данія чи Бельгія потребує роз’яснень? Всі знають, що це затишні багаті держави, де людям живеться добре. А Україна, така велика, багата, гарна, нікому не відома. Українців сприймають як злидарів. Навіть якщо хтось з нас досягає доброго матерільного статку, це не змінює ставлення світу до нас, до нашої держави. Авторитет сильної держави автоматично надає авторитет його громадянам, які змогли збудувати могутню державу. Тільки разом, підтримуючи один одного, ми чогось досягнемо. Колись, ще зовсім недавно, золотовалютні запаси Південної Кореї майже закінчились. Уряд звернувся до громадян з проханням здати їхнє золото до банку. Південні корейці вишикувались у довгі черги і здали своє золото. Фінансова система держави встояла. Пізніше золото корейцям було повернуто. Корейці підставили плече державі. Ми мусимо підставити плече один одному, щоб збудувати державу. Іншого шляху у нас немає.
Коли я у 2002 році стояла біля воріт батьківської хати, щоби надовго поїхати до далекої Іспанії на заробітки, моя вже покійна матуся мене спитала: ”Коли тебе, донечко, чекати? Коли ти провернешся?” “ Років через два- три повернусь”,- була моя відповідь. З того часу вже пройшло більше п’ятнадцяти років, а я ще не повернулась. І діти мої вже не в Україні і краще розмовляють іспанською ніж українською, не дивлячись на мої старання та вмовляння. І так відбувається не тільки зі мною.Так зробили вже дуже багато українців. Я сподіваюсь, що все-таки одного чудового дня повернусь в Україну. Щодо повернення моїх дітей, то тут вже сподівань значно меньше.
Чому ж українці так надовго застрягають у європейських державах? На перший погляд, причина зрозуміла: економічна. Але, думаю, це не завжди найголовніший чинник. Думаю, багато українців звикають до гарного до себе ставлення і не хочуть повертатись туди, де їх постійно принижують, критикують, повчають, обманюють, вимагають хабара.
Жінки ж, особливо з села, не хочуть повертатись додому, тому що там їх чекає брудна, важка безкінечна робота на полі, біля корів, біля свиней і ще чоловік-п’яниця з його матюками, а часто ще й з кулаками. В Іспанії ж жінка заробляє свою тисячу євро, відпочиває, має гарне медичне обслуговування. І чоловікові терпіти не потрібно.
Коли уперше їдеш на роботу до будь-якої європейської країни і питаєш у когось, хто в тій країні вже побував, то перше, що чуєш у відповідь на питання: як там, у тій чужій країні?- це — поляки дуже добрі, італійці дуже добрі, іспанці дуже добрі, німці дуже добрі.
Не думаю, що всі іспанці дуже добрі чи італійці. Але європейські народи виробили правила поведінки такі, щоб усім було приємно та зручно спілкуватись. Куди б ти не пішов у європейській країні, чи до магазину, чи в лікарню, чи до банку, чи до державних установ, скрізь тебе обслужать з приємною посмішкою, доброзичливо, роз’яснять, якщо потрібно, кілька разів, якщо ти чогось не розумієш. Діють такі норми. Ці норми всім подобаються. Коли проживеш певний час у такому середовищі і потім їдеш додому, то вже в українському літаку, який ще не відірвався від європейської злітної смуги, починає відчувати дискомфорт від стюардес, які не завжди доброму гуморі, яким іноді не вистачає терпіння та делікатності. А далі ще гірше: українські міліціонери, які взагалі тебе за людину не вважають, продавці, які не вітаються і дратуються від запитань, державні службовці, які, здається, працюють виключно для того, щоб ти втрачав свій час, настрій та гроші. І ось, українець, який роками мріяв про зустріч з батьківщиною, після кількох тижнів перебування на рідній землі, з полегшенням думає: як добре, що десь є Італія, Португалія, Чехія, куди я можу повернутись і де я знову стану людиною, яку поважають. Думаю, що оця зневага, приниження, хабарництво примусило багатьох українців переглянути свої плани щодо повернення в Україну. Але ж українці- заробітчани, які вже мають трохи грошей та досвіду, могли б розбудовувати свій бізнез в Україні, бізнес європейський.
Є одна річ, яка мене в Іспанії вразила, і якої я в Україні не бачила. Може, тільки я не бачила. Можливо, вона десь є і в Україні. Я працюю в Іспанії прибиральницею. Спочатку працювала у поліклініці, а згодом у госпіталі. В Україні я працювала вчителькою. В поліклініці, а згодом у лікарні я поводилась так, як за моїм уявленням, мала б поводитись прибиральниця. Досить швидко я зрозуміла, що мої шаблони не є вірними. Я намагалась триматись на дистанції від медсестер та лікарів. Трохи вільнше себе відчувала з регістраторами та іншими людьми без вищої освіти. Коли лікарі та медсестри щось мене запитували, я починала від хвилювання забувати іспанські слова та сильно пітніти. На мій подив, інші прибиральниці-іспанки вільно розмовляли, жартували з медичним персоналом, разом палили. Я із здивуванням помітила, що медсестри та лікарки самі підходили до моїх колег прибиральниць питати, чи не хочуть вони йти палити. Так само і прибиральниці пропонували медпрацівникам зробити те саме. Я коли бачила таку рівність у стосунках, я подумала, що то є просто виключення з правил, що в інших місцях все по-іншому.
У поліклініках, лікарнях завжди є кімната для відпочинку персоналу. У таких місцях є мікрохвильова піч, кран з водою, холодильник, телевізор, стільці, стіл, крісла, дивани, кавоварка. Коли я прийшла у перший день на роботу, то мені сказали, що у цій кімнаті для відпочинку я теж можу полуднувати. Коли я це взнала, мені якось це не дуже сподобалось. Мені здавалось набагато зручніше тихенько з’їсти мого бутерброда у кімнатці, де зберігались хімічні продукти для моєї роботи, мій візочок прибиральниці. Мені було якось ніяково йти туди, куди будь-якого моменту могли зайти лікарі та медсестри. Але, на мій подив, мої колежанки-іспанки так не думали і зовсім не соромлячись йшли до кімнати відпочинку, палили там, пили каву, яку часто готувала одна з медсестер. Це все було дуже природньо, і ніхто нічому не дивувався. Крім мене. Мені доводилось на ходу змінювати свої стереотипи і пристосовуватись до нових обставин. З часом я теж почала сприймати такі сидіння з медиками та медсестрами дуже природніми і все частіше насмілювалась приймати участь у спільній бесіді. Коли я перейшла працювати до госпіталю, про який мені розповіли, що там дистанція між медиками та іншим персоналом, значно більша, я думала, що буду полуднувати у якомусь закутку. Але й тут історія повторилась: я полудную з медперсоналом. Спочатку я заходила до порожнього кабінету і там собі, переглядаючи новини по телефону, полуднувала. Мене кілька разів і помічники медсестер і медсестри запрошували приєднатись до них. Я ніяково відмовлялась. Але одного дня одна молода медсестра Елєна майже силою примусила мене піти з нею до кімнати відпочинку. З тих пір я вже не шукаю собі порожніх кабінетів і завжди відпочиваю з моїми колегами.
Пізніше я висловила своє захоплення такою ситуаціє одній моїй подрузі-медсестрі Белєн і сказала, що в Україні ніколи прибиральниці не сідають за один стіл з вчителями чи медпрацівниками. В усякому разі у тих колективах, де мені довелось працювати, такого не було. Вона сказала мені, що в госпіталі ще є старші лікарі-класисти, які живуть за іншими правилами, правилами їхньої молодості, коли ще чітко діяли класові розмежування. В Іспанії вживають слово clasista — класист, яким називають людину, яка розділяє людей на класи в залежності від їхнього соціального стану. Такі люди звертаються до всіх на ви ( я в Іспанії ніяк не можу звикнути до того, що у більшості випадків люди звертаються один до одного на ти), обмежуються тільки необхідними фразами у випадку спілкування з тими, хто не стоїть з ними на одному соціальному щаблі. Один мій колега-медбрат Густаво, який дотримується лівих поглядів, мені розповів, що після смерті Франко, коли Іспанія тільки стала демократичною державою, ще досить довго студенти заможних батьків під час лекцій сиділи окремо від вихідців з робітничого класу, які отримали можливість навчатись в університетах. Зараз молодь уже не дотримується класистських поглядів.
Так само іспанці не завжди були дуже цивілізованими, теж смітили, захаращували річки. Робили це до тих пір, доки держава не почала проводити виховні заходи, заохочувати різними способами цивільне поводження іспанців. Густаво мені розповів, що коли в Іспанії відкрився перший шведський меблевий магазин ІKEA, то іспанцям дуже сподобались великі паперові пакети, у які клались куплені речі.Так як пакети були безкоштовні, то іспанці почали набирати їх про запас. IKEA змушена була ввести для нецивілізованих іспанців платню 20 сентімо за пакет. Іспанці одразу припинили брати багато пакетів.
До чого це все я розповідаю? До того, що якщо наші керівники подбають про смітники, то все більше людей почнуть кидати туди своє сміття. Ще кращим буде результат, коли у школах змалечку дітей привчатимуть до свідомого збереження природи.
Також, думаю, коли ми, українці, почнемо з більшим розумінням, теплом ставитись одне до одного і зрозуміємо, що ми є пасажирами одного човна, і якщо хочемо приплисти у потрібне місце, то всі маємо діяти злагоджено, допомогати один одному. Коли відбувся перший Майдан, я приїхала до України, щоб провідати мою сім’ю і щоб проголосувати за Ющенка. Мене вразила атмосфера в Україні: посмішки на обличчях, відкритість людей. Це надихало і радувало. Розумію, що зараз війна, багато болю, розчарувань. Але у українців немає іншого виходу, крім об’єднання у велику згуртовану націю. І для початку було б непогано запросити до своїх святкувань днів народжень, Нового року прибиральниць, сторожів. Службовцям посміхатись і виконувати свої обов’язки, не чекаючи хабара. Медикам бути уважними професіоналами і не намагатись порахувати прибутки, які можна отримати з пацієнта.Якщо ми, українці, хочемо щоб нас хтось у світі вважав сильною нацією і ніхто не розпитував, на якій мові ми розмовляємо і які страви ми їмо, ми повинні разом будувати нашу Україну, викорчовувати корупцію, протестувати разом, вимагаючи виконувати нашу волю. У протилежному випадку нас ніхто в світі не буде знати. Хіба маленька Данія чи Бельгія потребує роз’яснень? Всі знають, що це затишні багаті держави, де людям живеться добре. А Україна, така велика, багата, гарна, нікому не відома. Українців сприймають як злидарів. Навіть якщо хтось з нас досягає доброго матерільного статку, це не змінює ставлення світу до нас, до нашої держави. Авторитет сильної держави автоматично надає авторитет його громадянам, які змогли збудувати могутню державу. Тільки разом, підтримуючи один одного, ми чогось досягнемо. Колись, ще зовсім недавно, золотовалютні запаси Південної Кореї майже закінчились. Уряд звернувся до громадян з проханням здати їхнє золото до банку. Південні корейці вишикувались у довгі черги і здали своє золото. Фінансова система держави встояла. Пізніше золото корейцям було повернуто. Корейці підставили плече державі. Ми мусимо підставити плече один одному, щоб збудувати державу. Іншого шляху у нас немає.
Нет комментариев