Рускій мір: від зелених хробаків до зелених чоловічків
У підлітковому віці я досить швидко пройшла етап, коли мені подобалась фантастика, я і потім трохи зверхньо ставилась до моїх однолітків, які і після шостого класу читали фантастику. Але кілька творів цього жанру все-таки залишились у моїй пам’яті. Запам’яталось оповідання про те, як космічний корабель прилетів на одну планету, яка була заселена яскраво-зеленими хробаками.
Ці хробаки мали інтелект і за любу ціну хотіли дістатися до Землі. Вони мали здатність проникати через отвори у тіло людиниі пронизати тіло людини тисячами зелених ниточок. Така людина ставала повністю підвладною зеленим хробакам. Здається, тільки двом землянам вдалось не заразитись цією хробачною зеленню. Коли корабель вже готувався до повернення на Землю, космонавти ретельно перевірили сантиметр за сантиметром весь корабель. При перевірці космонавти не помітили зеленого ворога, який вигриз шматочок зеленого дроту і сам вліз замість того шматочка. Корабель полетів на Землю із хробаком.
Живучи вже досить довго в Іспанії, співставляючи деякі факти, приходжу до відкриття, що хижацький рускій мір, подібний до згаданих зелених хробаків: ніколи не куняє, ніколи не розслаблюється і постійно шукає шляхи для захоплення нових територій. Це є агресивний, розумний, винахідливий світ, який, там де не можна застосувати зброю, застосовує інші методи. Спробую довести це на прикладах.
Одного разу мене з чоловіком запросили у гості. Ми поїхали на узбережжя океану, побачили стародавнє поселення іспанців, пообідали на природі і поїхали у гості до наших нових знайомих. Наші нові знайомі купили квартиру у не дуже новому будинку. Квартира мене вразила. Господар повністю зніс внутрішні стіни і перепланував квартиру. Він зробив камін, на якому можна було готувати шашлики. Дрова для цього каміну він привозив з роботи: він міняв вікна, двері, і все це віз додому. Камін одразу опалював і квартиру. Тобто опалення житла виходило задурно. На крані з водою він поставив якийсь прилад, який світився у залежності від температури води. Я була всим цим вражена. Також виявилось, що Андрій (назовемо його так), заснував асоціацію українців та росіян, яку назвав “Соотечественники”. Він розповів мені, що на цю організацію він отримує гроші від Іспанії. Його дружина Іріна сказала, що і документи, які допомогли їм легалізуватись в Іспанії, вони отримали на підставі роботи у даній асоціації. Був в асоціації і юрист, який і допоміг їм легалізуватись, і який також був співзасновником асоціації. Андрій запропонував мені робити дописи на сторінці “Соотечетственников” у інтернетв. Коли я спитала, чи можна робити дописи українською, отримала різку негативну відповідь: ні.
Виявилось, що Ірина з Андрієм — кияни. Здається уперше у житті я почула від киянки такі слова :” Я ненавіжу Кієв!”. Ці слова сказала мені Ірина. У неї були якісь проблеми із спадщиною. Вірю, що українські бюрократи найгірші у світі, але до чого тут Київ?
І Ірина і Андрій відрізнялись від багатьох знайомих заробітчан: не скиглили, шукали та знаходили шляхи вирішення проблем. Ірина, наприклад, навіть звернулась по допомогу до іспанської королеви Софії, коли у її сина виникли проблеми з документами.
Знайомство наше не пішло далі, хоча Ірина кілька разів мені дзвонила, пропонувала зустрітись. Я не хотіла підтримувати стосунки з людиною, яка була росіянкою, мала честь жити у Києві і мені, українці, посміла в очі сказати, що вона ненавидить Київ. Я б ніколи не сказала росіянину, що ненавиджу Москву, щоб не образити його національної гордості. Могла б собі дозволити якісь критичні слова, але не більше. Мова йде про середину нульових років, ще не було ні Грузинської війни, ні анексій. Крім того пряма заборона писати щось українською на сторінці для заробітчан з України теж не додавала мені ніякого бажання зближуватись з цією сім’єю.
Пізніше стався ще один дивний випадок. У моєму будинку проживала одна мила іспанська сім’я. Хоакін (назвемо його так) дуже гарно ставився до моїх дітей, робив їм подарунки, катав їх на дорогущому мотоциклі, водив їх у поліцейський відділок і показував їм, як працюють іспанські поліцейські. У Хоакіна є маленька донечка. Дружина Хоакіна Белен запропонувала мені давати маленькій Лусії уроки української. Лусія почала приходити до нас з мамою. Белен, щоб краще вивчати українську, почала шукати у інтернеті матеріал для вивчення української. Одного разу Белен показала мені уроки українськоі по інтернету. Я не повірила своїм очам: під виглядом української мови були уроки російської. Здавалось, що то була така собі невеличка помилка. Але насправді, це була одна з багатьох стріл, які хижа Росія вистрілювала у спину нічого не підозрюючої України. Цим Росія ще раз доводила іспанцям, що Росія та Україна — єдине ціле, що мова російська та українська — одна мова. Російська мова замість української — ще один зелений хробак, який мав інфікувати тих, хто якось хотів наблизитись до України. Я знаю випадки, коли іспанці усиновлювали українських дітей у віці двох-трьох рочків і діти вже добре говорили українською. Іспанці намагались зберегти українську мову і шукали засобів, щоб це зробити. Звичайно, що іспанці шукали допомогу в інтернеті. А хижий рускій мір уже чатував на довірливих іспанців.
Зараз, під час війни в Україні, я почала усвідомлювати як росіський світ невтомно працював і працює щоб, по-перше, завоювати серця європейців, американців, і, по-друге, зробити усе можливе, щоб українці не відірвались від пуповини, яка зв’язує їх з рускім міром. Тут рускій мір має досить потужні засоби. По-перше, газети. Коли я приїхала до Іспанії то й сама один чи два рази купила” Комсомольскую правду в Испании”. Але газет є значно більше. У цих газетах, крім російської брехні, є відділ пошуку роботи, відділ знайомств, є анекдоти про молдован. Коли береш до рук таку газету, то здається, що опинився у далекому, затишному минулому. Думаю оця ностальгія за минулим якраз і є той хробак, який так ціпко тримає людей у рускому мірє.
По-друге, телебачення. Багато украінцїв покупляли собі тарілки, установили російські канали і плавають у російському лайні, живучи в Іспанії.
По-третє, юридичні послуги. В Іспанії з самого початку еміграції з’явилось досить багато російських адвокатів, які надавали багато послуг заробітчанам. Не задурно, але зручно для тих, хто не обтяжував себе гарним знанням іспанської.
Ще одним каналом боротьби проти України є зарубіжні фільми. Ця боротьба іноді дуже малопомітна, але вона є. Якось я дивилась голлівудський фільм напевно 60-х років.У цьому фільмі молодий американець товаришує з російським вченим, спеціалістом по космосу. Обоє вони молоді, гарні, стрункі, розумні та веселі. І тут у фільмі на фоні цих двох успішних науковців з’являється огрядна жінка у невиразному одязі, яка має українське прізвище, і, звичайно, недоумкувата. Ось вам ще одна стріла в Україну. На іспанських каналах вже кілька разів за останній час я бачила мультиплікаційний голівудський фільм про російську царівну Анастасію. Гарний романтичний мультик, де немає страшної голодної Росії, де немає наказів Леніна вбивати у кожному містечку та місті по 100 чоловік, щоб застрахати населення. Ні, у мультику танці, музика, кохання. Пригадую також як у Польщі я познайомилась з однією вчителькою-пенсіонеркою, яка дуже любила радянські фільми, особливо “ Лєтят журавлі”. Та польска вчителька теж ностальгувала за радянським минулим і за своєю молодістю, коли вона була вродливою, її чоловік не заглядався на молодих, та її ще не боліли коліна.
Я вже давно не дивлюсь радянські фільми про війну. Там же не розповідають про згвалтованих німкень, про грабування захоплених міст, про навмисне знищення українців.
І ще останнім часом вже кілька разів мелькає у різних фільмах слово “Україна”. Вживається назва нашої держави, коли хочуть показати якусь недолугу, нерозвинену, тупу державу. Це так болить, тому що не знаєш, як захистити ім’я нашої України і тому, що розумієш, що Україна, обираючи, Кучм, Януковичів, терплячи Авакових, Порошенків та інших подібних, сама себе прирікає на подібне ставлення.
Коли я складаю усі ці пазли у цілісну картину, я розумію, що те, про що Україна ніколи і не думала дбати, Росія використовує заради захоплення, хай не фізичного, нових і нових теренів. І не шкодує для цього грошей, тому що знає, що витрачені гроші повертаються у вигляді прихильного ставлення до російської величі з боку європейців, до голосів на виборах потрібних Росії кандидатів, до потоку європейських туристів ( не знаю, як в інших європейських країнах, але в Іспанії відвідини Росії давно і надійно зараховані до обов’язкового списку закордонних подорожей), до підтримки руского міра заробітчанами, яким Росія послужливо принесла свій мір у вигляді газети, у вигляді російських каналів, у вигляді російських юристів.
Ми, українці, не маємо ні патріотичного уряду, ні нафтодоларів. Але ми маємо розумних людей, митців, патріотів, які люблять Україну. Нам треба пробивати стіну, якою Росія нас відгороджує від світу. Пробивати стіну у першу чергу нашими фільмами, книгами, картинами, нашими сторінками у Вікіпедії на європейських мовах, щоб донести світові, які ми є, що ми любимо свою землю, що ми хочемо жити на нашій землі і що ми хочемо йти по нашому шляху.
Ми повинні боротись з зеленими хробаками руского міра, бо за хробаками завжди можуть прийти зелені чоловічки.
Читайте більше цікавих матеріалів у блозі Олени Косенко
Ці хробаки мали інтелект і за любу ціну хотіли дістатися до Землі. Вони мали здатність проникати через отвори у тіло людиниі пронизати тіло людини тисячами зелених ниточок. Така людина ставала повністю підвладною зеленим хробакам. Здається, тільки двом землянам вдалось не заразитись цією хробачною зеленню. Коли корабель вже готувався до повернення на Землю, космонавти ретельно перевірили сантиметр за сантиметром весь корабель. При перевірці космонавти не помітили зеленого ворога, який вигриз шматочок зеленого дроту і сам вліз замість того шматочка. Корабель полетів на Землю із хробаком.
Живучи вже досить довго в Іспанії, співставляючи деякі факти, приходжу до відкриття, що хижацький рускій мір, подібний до згаданих зелених хробаків: ніколи не куняє, ніколи не розслаблюється і постійно шукає шляхи для захоплення нових територій. Це є агресивний, розумний, винахідливий світ, який, там де не можна застосувати зброю, застосовує інші методи. Спробую довести це на прикладах.
Одного разу мене з чоловіком запросили у гості. Ми поїхали на узбережжя океану, побачили стародавнє поселення іспанців, пообідали на природі і поїхали у гості до наших нових знайомих. Наші нові знайомі купили квартиру у не дуже новому будинку. Квартира мене вразила. Господар повністю зніс внутрішні стіни і перепланував квартиру. Він зробив камін, на якому можна було готувати шашлики. Дрова для цього каміну він привозив з роботи: він міняв вікна, двері, і все це віз додому. Камін одразу опалював і квартиру. Тобто опалення житла виходило задурно. На крані з водою він поставив якийсь прилад, який світився у залежності від температури води. Я була всим цим вражена. Також виявилось, що Андрій (назовемо його так), заснував асоціацію українців та росіян, яку назвав “Соотечественники”. Він розповів мені, що на цю організацію він отримує гроші від Іспанії. Його дружина Іріна сказала, що і документи, які допомогли їм легалізуватись в Іспанії, вони отримали на підставі роботи у даній асоціації. Був в асоціації і юрист, який і допоміг їм легалізуватись, і який також був співзасновником асоціації. Андрій запропонував мені робити дописи на сторінці “Соотечетственников” у інтернетв. Коли я спитала, чи можна робити дописи українською, отримала різку негативну відповідь: ні.
Виявилось, що Ірина з Андрієм — кияни. Здається уперше у житті я почула від киянки такі слова :” Я ненавіжу Кієв!”. Ці слова сказала мені Ірина. У неї були якісь проблеми із спадщиною. Вірю, що українські бюрократи найгірші у світі, але до чого тут Київ?
І Ірина і Андрій відрізнялись від багатьох знайомих заробітчан: не скиглили, шукали та знаходили шляхи вирішення проблем. Ірина, наприклад, навіть звернулась по допомогу до іспанської королеви Софії, коли у її сина виникли проблеми з документами.
Знайомство наше не пішло далі, хоча Ірина кілька разів мені дзвонила, пропонувала зустрітись. Я не хотіла підтримувати стосунки з людиною, яка була росіянкою, мала честь жити у Києві і мені, українці, посміла в очі сказати, що вона ненавидить Київ. Я б ніколи не сказала росіянину, що ненавиджу Москву, щоб не образити його національної гордості. Могла б собі дозволити якісь критичні слова, але не більше. Мова йде про середину нульових років, ще не було ні Грузинської війни, ні анексій. Крім того пряма заборона писати щось українською на сторінці для заробітчан з України теж не додавала мені ніякого бажання зближуватись з цією сім’єю.
Пізніше стався ще один дивний випадок. У моєму будинку проживала одна мила іспанська сім’я. Хоакін (назвемо його так) дуже гарно ставився до моїх дітей, робив їм подарунки, катав їх на дорогущому мотоциклі, водив їх у поліцейський відділок і показував їм, як працюють іспанські поліцейські. У Хоакіна є маленька донечка. Дружина Хоакіна Белен запропонувала мені давати маленькій Лусії уроки української. Лусія почала приходити до нас з мамою. Белен, щоб краще вивчати українську, почала шукати у інтернеті матеріал для вивчення української. Одного разу Белен показала мені уроки українськоі по інтернету. Я не повірила своїм очам: під виглядом української мови були уроки російської. Здавалось, що то була така собі невеличка помилка. Але насправді, це була одна з багатьох стріл, які хижа Росія вистрілювала у спину нічого не підозрюючої України. Цим Росія ще раз доводила іспанцям, що Росія та Україна — єдине ціле, що мова російська та українська — одна мова. Російська мова замість української — ще один зелений хробак, який мав інфікувати тих, хто якось хотів наблизитись до України. Я знаю випадки, коли іспанці усиновлювали українських дітей у віці двох-трьох рочків і діти вже добре говорили українською. Іспанці намагались зберегти українську мову і шукали засобів, щоб це зробити. Звичайно, що іспанці шукали допомогу в інтернеті. А хижий рускій мір уже чатував на довірливих іспанців.
Зараз, під час війни в Україні, я почала усвідомлювати як росіський світ невтомно працював і працює щоб, по-перше, завоювати серця європейців, американців, і, по-друге, зробити усе можливе, щоб українці не відірвались від пуповини, яка зв’язує їх з рускім міром. Тут рускій мір має досить потужні засоби. По-перше, газети. Коли я приїхала до Іспанії то й сама один чи два рази купила” Комсомольскую правду в Испании”. Але газет є значно більше. У цих газетах, крім російської брехні, є відділ пошуку роботи, відділ знайомств, є анекдоти про молдован. Коли береш до рук таку газету, то здається, що опинився у далекому, затишному минулому. Думаю оця ностальгія за минулим якраз і є той хробак, який так ціпко тримає людей у рускому мірє.
По-друге, телебачення. Багато украінцїв покупляли собі тарілки, установили російські канали і плавають у російському лайні, живучи в Іспанії.
По-третє, юридичні послуги. В Іспанії з самого початку еміграції з’явилось досить багато російських адвокатів, які надавали багато послуг заробітчанам. Не задурно, але зручно для тих, хто не обтяжував себе гарним знанням іспанської.
Ще одним каналом боротьби проти України є зарубіжні фільми. Ця боротьба іноді дуже малопомітна, але вона є. Якось я дивилась голлівудський фільм напевно 60-х років.У цьому фільмі молодий американець товаришує з російським вченим, спеціалістом по космосу. Обоє вони молоді, гарні, стрункі, розумні та веселі. І тут у фільмі на фоні цих двох успішних науковців з’являється огрядна жінка у невиразному одязі, яка має українське прізвище, і, звичайно, недоумкувата. Ось вам ще одна стріла в Україну. На іспанських каналах вже кілька разів за останній час я бачила мультиплікаційний голівудський фільм про російську царівну Анастасію. Гарний романтичний мультик, де немає страшної голодної Росії, де немає наказів Леніна вбивати у кожному містечку та місті по 100 чоловік, щоб застрахати населення. Ні, у мультику танці, музика, кохання. Пригадую також як у Польщі я познайомилась з однією вчителькою-пенсіонеркою, яка дуже любила радянські фільми, особливо “ Лєтят журавлі”. Та польска вчителька теж ностальгувала за радянським минулим і за своєю молодістю, коли вона була вродливою, її чоловік не заглядався на молодих, та її ще не боліли коліна.
Я вже давно не дивлюсь радянські фільми про війну. Там же не розповідають про згвалтованих німкень, про грабування захоплених міст, про навмисне знищення українців.
І ще останнім часом вже кілька разів мелькає у різних фільмах слово “Україна”. Вживається назва нашої держави, коли хочуть показати якусь недолугу, нерозвинену, тупу державу. Це так болить, тому що не знаєш, як захистити ім’я нашої України і тому, що розумієш, що Україна, обираючи, Кучм, Януковичів, терплячи Авакових, Порошенків та інших подібних, сама себе прирікає на подібне ставлення.
Коли я складаю усі ці пазли у цілісну картину, я розумію, що те, про що Україна ніколи і не думала дбати, Росія використовує заради захоплення, хай не фізичного, нових і нових теренів. І не шкодує для цього грошей, тому що знає, що витрачені гроші повертаються у вигляді прихильного ставлення до російської величі з боку європейців, до голосів на виборах потрібних Росії кандидатів, до потоку європейських туристів ( не знаю, як в інших європейських країнах, але в Іспанії відвідини Росії давно і надійно зараховані до обов’язкового списку закордонних подорожей), до підтримки руского міра заробітчанами, яким Росія послужливо принесла свій мір у вигляді газети, у вигляді російських каналів, у вигляді російських юристів.
Ми, українці, не маємо ні патріотичного уряду, ні нафтодоларів. Але ми маємо розумних людей, митців, патріотів, які люблять Україну. Нам треба пробивати стіну, якою Росія нас відгороджує від світу. Пробивати стіну у першу чергу нашими фільмами, книгами, картинами, нашими сторінками у Вікіпедії на європейських мовах, щоб донести світові, які ми є, що ми любимо свою землю, що ми хочемо жити на нашій землі і що ми хочемо йти по нашому шляху.
Ми повинні боротись з зеленими хробаками руского міра, бо за хробаками завжди можуть прийти зелені чоловічки.
Читайте більше цікавих матеріалів у блозі Олени Косенко
3 комментария