Якби українські політики крали як іспанські політики...
Якби українські політики крали так як іспанська…
Йду коридором лікарні, де працюю. Назустріч йде хворий у лікарняному халаті з ходунками. Завжди дивлюсь на обличчя хворих. Якщо хворий вже перебуває якийсь час на лікуванні і ми вже трохи знайомі, вітаюсь, підбадьорюю, хвалю за те, як він гарно ходить.Так робить увесь персонал. Але тут бачу нове обличчя, так що не вітаюсь. Але обличчя усе-таки знайоме. Згадую, що бачила цього чоловіка багато разів по телевізору: це досить відомий іспанський політик. Пізніше взнаю, що він попав у аварію. Політик пролежав у лікарні недовго: правила лікарні не дозволяють легкохворих людей тримати довго у стаціонарі, так як є список хворих, які чекають на планові операції і також завжди є постраждалі від нещасних випадків.
Усе-таки навіть після багатьох років проживання у Іспаніі, ця країна продовжує мене дивувати. Відомий політик лягає у лікарню як і будь-який інший громадянин. Йому не надають ніякої охорони, він їсть ту саму їжу, що й інші хворі, йому не виділяють окремої палати. Палати в лікарні двомісні. Є одна одномісна, але вона тільки для дуже важкохворих. Ніякого виключення для політика не зробили. Йому навіть трохи не пощастило: його товаришем по палаті виявився літній чоловік, який мав ознаки деменції. Цей літній чоловік не впізнав політика, але він у розмовах дуже критикував корумпованих іспанських політиків. Відомий політик намагався слабо протестувати, говорячи, що не всі політики однакові. Потім відомий політик спитав у медиків, чого той його товариш по палаті не лежить у психіатрії, на що йому відповіли, що цей хворий по профілю мав лежати саме у цьому відділенні. Медичний персонал, який як і більшість іспанців, не дуже любить політиків, зловтішався, що відомому політику доводиться вислуховувати критику, але нікому не прийшло в голову кудись дзвонити, щось змінювати.
В Іспанії існують приватні лікарні. Люди з грошима часто лягають саме у приватні лікарні. У цих лікарнях працюють, як правило, ті самі лікарі, що й у державних установах. У приватній лікарні лікар має більше часу на розмови з пацієнтом, там кращі меблі, може трохи затишніші кімнати. Але усе решта таке саме, як у державній лікарні. Знаю багато випадків, коли хворі після перебування у приватних лікарнях були змушені лягти у державну лікарню у важкому стані, і у державній лікарні їх ставили на ноги. Апарати для обстеження хворих у державних лікарнях найсучаніші, методи лікування найсучасніші. Єдиний великий недолік державних лікарень — довгі черги, іноді на півроку, щоб обстежитись. Але у невідкладних випадках хворий обстежується негайно.
Не знаю, що таке має у собі повітря Середземного моря, що корупція цвіте таким пишним цвітом на його берегах, і Іспанію, з її корумпованою політичною елітою, постійно трясе від корупційних скандалів. У Іспанії будували аеропорти, з яких не вилетів жодний літак, і відмивались гроші, і голови міст приносили гроші додому у мішках для сміття і складали їх під ліжком. Але навіть при такій корупції Іспанія має одну з найкращих систем медичного обслуговування у світі. Іспанія дає щедрі стипендії успішним учням з небагатих родин. Це я можу підтведити, як мама успішних студенів.
В Іспанії крадуть багато. І закон також не надто швидко карає корупціонерів. Іспанці це бачать, і тому останні вибори президента показали, що іспанцям не подобається поведінка політиків. Але не дивлячись на досить високий рівень корупції, іспанське суспільство у багатьох випадках є соціально захищеним. І я це пояснюю собі тим, що іспанські можновладці просто мають, крім виборів, ще сором аж надто демонструвати світові свої статки. Їм, думаю, і в голову не прийшло б бажання ставити багатометрові паркани, будувати величезні палаци. Іспанські політики, так само як і рядові іспанці, не мають потреби підкреслювати свою значимість своїми статками. Це ми, які виросли у тоталітарному суспільстві, де нам держава постійно демонструвала, що ми є ніщо, ми маємо постійну потребу продемонструвати у першу чергу, думаю, собі, що ми чогось вартуємо, що ми чогось досягли, що ми недарма прожили наше життя. Тому ми, і наші керівники, як частина нашого суспільства, постійно намагаємось демонструвати свою значимість дорогою машиною, дорогим одягом, дорогими годинниками, дорогим відпочинком, дорогим житлом.
Я люблю час від часу, коли маю вільний час, походити по магазину IKEA. Живучи в еміграції, часто відчуваєш порожнечу від того, що ти не можеж бачити близьких тобі людей, тобі бракує того тепла, яке відчуваєш, коли буваєш у гостях у твоїх рідних. І мені дуже дивно, але в IKEA я знаходжу те саме відчуття, коли бачишся з рідними. Цей магазин зумів створити атмосферу дому, атмосферу затишку. Коли я перші рази купувала щось в IKEA, я думала: так як я бідна емігрантка, то куплю собі щось у дешевій IKEA, а потім, з часом куплю собі щось пристойніше. Мене захоплювали оригінальні ідеї, як прикрасити житло, як зручно використати квадратні метри. Мені подобались дитячі меблі, і мені було шкода, що мої діти, які вже були не такі маленькі, не змогли насолодитись оригінальними ікеївськими ідеями.
Я думала, що так само міркують і інші покупці, які, думала я, тільки на якийсь час купують недорогі меблі. Але з часом я зрозуміла, що європейці не мають потреби мати дорогі речі в своєму житті, а тим більше хизуватись дорогими меблями. Я помітила, що якраз вихідці з бідніших іспанських верств намагаються купити дорогі португальскі меблі з натурального дерева, а освічені люди не вкладають гроші у меблі та стіни і вони охоче купують в IKEA. Освічених людей цікавлять подорожі, відпочинок, добра освіта для дітей, захист оточення, благочинність.
Думаю, що українському суспільству, і українським політикам, як частині нашого суспільства, ще потрібен час, щоб перейти на інший щабель у оцінці досягнень у житті. І тоді, можливо, політики повернуть свої палаци обкраденій Україні, знесуть багатоповерхові паркани і зрозуміють, що нам, смертним, потрібно не так вже й багато, щоб бути щасливими.
Йду коридором лікарні, де працюю. Назустріч йде хворий у лікарняному халаті з ходунками. Завжди дивлюсь на обличчя хворих. Якщо хворий вже перебуває якийсь час на лікуванні і ми вже трохи знайомі, вітаюсь, підбадьорюю, хвалю за те, як він гарно ходить.Так робить увесь персонал. Але тут бачу нове обличчя, так що не вітаюсь. Але обличчя усе-таки знайоме. Згадую, що бачила цього чоловіка багато разів по телевізору: це досить відомий іспанський політик. Пізніше взнаю, що він попав у аварію. Політик пролежав у лікарні недовго: правила лікарні не дозволяють легкохворих людей тримати довго у стаціонарі, так як є список хворих, які чекають на планові операції і також завжди є постраждалі від нещасних випадків.
Усе-таки навіть після багатьох років проживання у Іспаніі, ця країна продовжує мене дивувати. Відомий політик лягає у лікарню як і будь-який інший громадянин. Йому не надають ніякої охорони, він їсть ту саму їжу, що й інші хворі, йому не виділяють окремої палати. Палати в лікарні двомісні. Є одна одномісна, але вона тільки для дуже важкохворих. Ніякого виключення для політика не зробили. Йому навіть трохи не пощастило: його товаришем по палаті виявився літній чоловік, який мав ознаки деменції. Цей літній чоловік не впізнав політика, але він у розмовах дуже критикував корумпованих іспанських політиків. Відомий політик намагався слабо протестувати, говорячи, що не всі політики однакові. Потім відомий політик спитав у медиків, чого той його товариш по палаті не лежить у психіатрії, на що йому відповіли, що цей хворий по профілю мав лежати саме у цьому відділенні. Медичний персонал, який як і більшість іспанців, не дуже любить політиків, зловтішався, що відомому політику доводиться вислуховувати критику, але нікому не прийшло в голову кудись дзвонити, щось змінювати.
В Іспанії існують приватні лікарні. Люди з грошима часто лягають саме у приватні лікарні. У цих лікарнях працюють, як правило, ті самі лікарі, що й у державних установах. У приватній лікарні лікар має більше часу на розмови з пацієнтом, там кращі меблі, може трохи затишніші кімнати. Але усе решта таке саме, як у державній лікарні. Знаю багато випадків, коли хворі після перебування у приватних лікарнях були змушені лягти у державну лікарню у важкому стані, і у державній лікарні їх ставили на ноги. Апарати для обстеження хворих у державних лікарнях найсучаніші, методи лікування найсучасніші. Єдиний великий недолік державних лікарень — довгі черги, іноді на півроку, щоб обстежитись. Але у невідкладних випадках хворий обстежується негайно.
Не знаю, що таке має у собі повітря Середземного моря, що корупція цвіте таким пишним цвітом на його берегах, і Іспанію, з її корумпованою політичною елітою, постійно трясе від корупційних скандалів. У Іспанії будували аеропорти, з яких не вилетів жодний літак, і відмивались гроші, і голови міст приносили гроші додому у мішках для сміття і складали їх під ліжком. Але навіть при такій корупції Іспанія має одну з найкращих систем медичного обслуговування у світі. Іспанія дає щедрі стипендії успішним учням з небагатих родин. Це я можу підтведити, як мама успішних студенів.
В Іспанії крадуть багато. І закон також не надто швидко карає корупціонерів. Іспанці це бачать, і тому останні вибори президента показали, що іспанцям не подобається поведінка політиків. Але не дивлячись на досить високий рівень корупції, іспанське суспільство у багатьох випадках є соціально захищеним. І я це пояснюю собі тим, що іспанські можновладці просто мають, крім виборів, ще сором аж надто демонструвати світові свої статки. Їм, думаю, і в голову не прийшло б бажання ставити багатометрові паркани, будувати величезні палаци. Іспанські політики, так само як і рядові іспанці, не мають потреби підкреслювати свою значимість своїми статками. Це ми, які виросли у тоталітарному суспільстві, де нам держава постійно демонструвала, що ми є ніщо, ми маємо постійну потребу продемонструвати у першу чергу, думаю, собі, що ми чогось вартуємо, що ми чогось досягли, що ми недарма прожили наше життя. Тому ми, і наші керівники, як частина нашого суспільства, постійно намагаємось демонструвати свою значимість дорогою машиною, дорогим одягом, дорогими годинниками, дорогим відпочинком, дорогим житлом.
Я люблю час від часу, коли маю вільний час, походити по магазину IKEA. Живучи в еміграції, часто відчуваєш порожнечу від того, що ти не можеж бачити близьких тобі людей, тобі бракує того тепла, яке відчуваєш, коли буваєш у гостях у твоїх рідних. І мені дуже дивно, але в IKEA я знаходжу те саме відчуття, коли бачишся з рідними. Цей магазин зумів створити атмосферу дому, атмосферу затишку. Коли я перші рази купувала щось в IKEA, я думала: так як я бідна емігрантка, то куплю собі щось у дешевій IKEA, а потім, з часом куплю собі щось пристойніше. Мене захоплювали оригінальні ідеї, як прикрасити житло, як зручно використати квадратні метри. Мені подобались дитячі меблі, і мені було шкода, що мої діти, які вже були не такі маленькі, не змогли насолодитись оригінальними ікеївськими ідеями.
Я думала, що так само міркують і інші покупці, які, думала я, тільки на якийсь час купують недорогі меблі. Але з часом я зрозуміла, що європейці не мають потреби мати дорогі речі в своєму житті, а тим більше хизуватись дорогими меблями. Я помітила, що якраз вихідці з бідніших іспанських верств намагаються купити дорогі португальскі меблі з натурального дерева, а освічені люди не вкладають гроші у меблі та стіни і вони охоче купують в IKEA. Освічених людей цікавлять подорожі, відпочинок, добра освіта для дітей, захист оточення, благочинність.
Думаю, що українському суспільству, і українським політикам, як частині нашого суспільства, ще потрібен час, щоб перейти на інший щабель у оцінці досягнень у житті. І тоді, можливо, політики повернуть свої палаци обкраденій Україні, знесуть багатоповерхові паркани і зрозуміють, що нам, смертним, потрібно не так вже й багато, щоб бути щасливими.
Нет комментариев