Ветерани ВОВ воювали за гречку?
Ветерани ВОВ воювали за гречку?
Пригадую, як десь у 90-тих роках я не без впливу суспільної полеміки дійшла до висновку, що не треба відзначати День Перемоги і сказала про це моєму татові. Мій тато народився незадовго до початку війни. Його тато, мій дід Віктор Косенко, родом з Луганщини, пішов на війну у 41-му і зник безвісти. Мій тато свого батька майже не запам’ятав. Я думала, що мій батько підтримає мене у моєму рішенні. Він у мене стовідсотковий українець, хоч мати його була етнічною росіянкою. Він завжди критикував радянську владу, завжди слухав по радіо закордонні радіостанціі. Моя мама часто з-за цього з ним сварилась, тому що радіостанції з-за глушіння дуже надоїдливо шуміли.
Але мій тато остудив мою молоду голову і сказав, що на тій війні загинуло багато людей і тому ми повинні вшановувати їх пам’ять. Тому питання про відміну цієї дати більше не поставало, хоча нічого особливого у цей день у нашій хаті не робилося: якщо була погода, всі працювали на городі. Єдине, що слухали цього дня на городі військові пісні по транзистору і ввечері проглядався якийсь фільм про війну. А нічого іншого вибрати і не можна було.
Я бачила багатьох ветеранів ВОВ: одних, які щороку професійно виступали з трибун парадів і перед учнями в школах, та інших, які були дуже бідно вдягнені і ніколи нічого нікому не розповідали. Тільки один раз на рік вони одягали медалі на святковий одяг і, схоже, почувались не дуже зручно з тими медалями. Надто неприродньо вони виглядали на бідному скромному одязі.
Коли я була студенткою, одного разу я поверталась з Чернівців додому до Сторожинця. Коли я чекала на автобус, я помітила серед очікуючих одного ветерана війни у старезному вицвівшому плащі: високого, худорлявого зморщеного чоловіка. Той плащ, напевно, був ще зі сталінських часів, а, можливо, ще трофейний, з Німеччини. Він був з товстої затверділої від часу тканини. Сам плащ, напевно, вже не міг пригадати, якого ж він був кольору? Ветеран тримав в у руках сєтку, яку, напевно, пам’ятають тільки люди середнього та старшого віку. У нашій родині не використовувались ті сєткі. Вони були дуже негігієнічні. Хліб у них, наприклад, міг припасти пилюкою, яка була скрізь, або намочитись дощем.І крім того вміст тієї сєткі бачили всі.
Що ж я побачила у сєтці ветерана? О, там були делікатеси, яких звичайні громадяни, навіть маючи гроші, купити у звичайному магазині не могли. Там був слоїчок майонезу, дві упаковки консервованого горошку, напевно, трохи вершкового масла, шматок ковбаси( не такої дорогої, яка завжди була у кооперативних магазинах), і ще мішечок з вічно дефіцитною гречкою. От дивилась я на того ветерана і думала: невже, ти, діду, воював за те, щоб тобі два-три рази на рік дали отой горошок з майонезом та кілограм гречки? А за те, щоб той майонез мали і інші, ти не воював? Ти воював за те, щоб у кожній лікарні була палата для учасника ВОВ, а дитячі відділення потопали у бруді? Ти за це воював? Важко собі уявити, що, наприклад у програвшій Німеччині могли б бути державні лікарні для однієї категорії громадян і лікарні для іншої категорії.
Тато мені розповідав, що після війни його родина, яка складась з матері та п’ятьох дітей( один з братів мого тата був хворий на поліомеліт, не міг ходити і дожив до п’ятнадцяти років) вважалась майже ворогом народу з-за пропалого без вісти діда. Одного разу моя бабуся, яка була грамотною і працювала обліковцем у колгоспі, прибігла перелякана додому і спитала у дітей, чи хто з них, бува, не притягнув додому дошку, яка слугувала кладкою для доярок, коли вони переходили через балку, щоб попасти на дойку корів. Коли йшов дощ, балка наповнювалась водою і доярки не могли добратись на ферму навпростець. Якби дошку на подвір’ї знайшли б, то моя бабуся неодмінно опинилась би у в’язниці, а п’ятеро дітей залишись би повними сиротами.
Чи можна звинувачувати ветеранів Другої світової у тому, яку країну вони побудували? Думаю, можна у тій самій мірі, у якій зараз можна звинуватити нас, сьогодняшніх у тому, яку Україну ми маємо сьогодні.
Ветерани, побачивши, як живуть європейці, так і не змогли щось змінити вдома і прожили своє життя сіро та бідно і у покорі.
Я народилась на Луганщині, але виросла на Буковині. І з дитинства помітила, що тільки релігійні свята дійсно є святами для буковинців. Єдине радянське свято, яке святкувалось у нашій родині, це був Новий рік. І то, думаю, це відбулось під впливом нас, дітей, які цей вплив принесли зі школи. А радянські свята на ніколи не сприймались буковинцями. Взагалі, думаю, радянські свята більше прижились у містах, де було багато приїжджих росіян, а в селах- ні. Мій тато-луганчанин також не шанував і не шанує радянських свят. Взагалі все радянське буковинцями сприймалось як щось штучне, холодне, чуже. Пам’ятаю, як я одного разу була у гостях у своєі ровесниці-сусідки. Нам було, може по років дванадцять. На підвіконні лежав партквиток її тата. Я його помітила і взяла у руки. Моя сусідка страшенно перелякалась і просила мене нікому не розказувати, що її тато є членом комуністичної партії. Про членство у комуністичній партії інших знайомих я взнавала випадково. І кожного разу повторювалась якась ніяковість: людина не афішувала своєї належності до комуністичної партії і усвідомлювала, що бути членом компартії не є чимось таким, чим варто пишатись.
Радянські паради, демонстрації в Україні потихеньку відмерли б разом із старшим поколінням, якби не намагання Росії тримати нас на своїй орбіті.
І той факт, що українське керівництво нічого не зробило, щоб по українським містам масово не пройшла п’ята колона зі своїми портретиками і і неприхованою ненавистю до всього українського, нічого не зробило для заборони московських хресних ходів, ще раз дає нам зрозуміти, що тільки гуртом, разом ми можемо врятуватись як нація.
Ніхто не говорить, що не треба вшановувати пам’ять тих, хто воював, часто проти своєї волі, на тій війні. Але у нас зараз уже інша війна. І хоч горе не можна зважити на вагу, але тих, хто помер 70 років назад, вже відплакали. І тих, хто відплакував, уже багатьох немає серед нас.Те горе уже відгорьоване, а Україна зараз плаче над свіжими могилами. Матері, дружини, діти, наречені ще не вгамували свій біль, ще не відродились для нового життя. Тим більш недоречно виглядає це бучне святкування смерті дідів та прадідів, коли ми щодня плачемо над могилами їхніх онуків та правнуків. Це якась аномалія.
Останніми днями є багато полеміки, як саме відмічати закінчення Другої світової війни? Ми українці, вже маємо традицію згадувати жертви Голодомору запалюванням свічки на вікні. Думаю, що подібну традицію можна започаткувати і стосовно закінчення Другої світової війни. Це міг би бути День пам’яті жертв Другої світової війни, без вихідних, без парадів.
І також нам потрібен день Жалоби за загиблими у війні з Росією. Війна ще не закінчилася, але ми маємо багато загиблих, про яких маємо пам’ятати і про яких маємо розповідати нашим дітям. Наші діти мають знати про тих хто не ховався від війни, про тих, хто рятував своїх товаришів, про тих, хто вважав за честь стати на захист батьківщини.Українці мають писати книги, вірші, пісні, знімати фільми про сьогодняшніх героїв, про сьогодняшніх захисників, про волонтерів, про літніх людей, які теж виборюють нову Україну. Ми маємо виховувати сильну, оптимістичну, мужню націю.
Пригадую, як десь у 90-тих роках я не без впливу суспільної полеміки дійшла до висновку, що не треба відзначати День Перемоги і сказала про це моєму татові. Мій тато народився незадовго до початку війни. Його тато, мій дід Віктор Косенко, родом з Луганщини, пішов на війну у 41-му і зник безвісти. Мій тато свого батька майже не запам’ятав. Я думала, що мій батько підтримає мене у моєму рішенні. Він у мене стовідсотковий українець, хоч мати його була етнічною росіянкою. Він завжди критикував радянську владу, завжди слухав по радіо закордонні радіостанціі. Моя мама часто з-за цього з ним сварилась, тому що радіостанції з-за глушіння дуже надоїдливо шуміли.
Але мій тато остудив мою молоду голову і сказав, що на тій війні загинуло багато людей і тому ми повинні вшановувати їх пам’ять. Тому питання про відміну цієї дати більше не поставало, хоча нічого особливого у цей день у нашій хаті не робилося: якщо була погода, всі працювали на городі. Єдине, що слухали цього дня на городі військові пісні по транзистору і ввечері проглядався якийсь фільм про війну. А нічого іншого вибрати і не можна було.
Я бачила багатьох ветеранів ВОВ: одних, які щороку професійно виступали з трибун парадів і перед учнями в школах, та інших, які були дуже бідно вдягнені і ніколи нічого нікому не розповідали. Тільки один раз на рік вони одягали медалі на святковий одяг і, схоже, почувались не дуже зручно з тими медалями. Надто неприродньо вони виглядали на бідному скромному одязі.
Коли я була студенткою, одного разу я поверталась з Чернівців додому до Сторожинця. Коли я чекала на автобус, я помітила серед очікуючих одного ветерана війни у старезному вицвівшому плащі: високого, худорлявого зморщеного чоловіка. Той плащ, напевно, був ще зі сталінських часів, а, можливо, ще трофейний, з Німеччини. Він був з товстої затверділої від часу тканини. Сам плащ, напевно, вже не міг пригадати, якого ж він був кольору? Ветеран тримав в у руках сєтку, яку, напевно, пам’ятають тільки люди середнього та старшого віку. У нашій родині не використовувались ті сєткі. Вони були дуже негігієнічні. Хліб у них, наприклад, міг припасти пилюкою, яка була скрізь, або намочитись дощем.І крім того вміст тієї сєткі бачили всі.
Що ж я побачила у сєтці ветерана? О, там були делікатеси, яких звичайні громадяни, навіть маючи гроші, купити у звичайному магазині не могли. Там був слоїчок майонезу, дві упаковки консервованого горошку, напевно, трохи вершкового масла, шматок ковбаси( не такої дорогої, яка завжди була у кооперативних магазинах), і ще мішечок з вічно дефіцитною гречкою. От дивилась я на того ветерана і думала: невже, ти, діду, воював за те, щоб тобі два-три рази на рік дали отой горошок з майонезом та кілограм гречки? А за те, щоб той майонез мали і інші, ти не воював? Ти воював за те, щоб у кожній лікарні була палата для учасника ВОВ, а дитячі відділення потопали у бруді? Ти за це воював? Важко собі уявити, що, наприклад у програвшій Німеччині могли б бути державні лікарні для однієї категорії громадян і лікарні для іншої категорії.
Тато мені розповідав, що після війни його родина, яка складась з матері та п’ятьох дітей( один з братів мого тата був хворий на поліомеліт, не міг ходити і дожив до п’ятнадцяти років) вважалась майже ворогом народу з-за пропалого без вісти діда. Одного разу моя бабуся, яка була грамотною і працювала обліковцем у колгоспі, прибігла перелякана додому і спитала у дітей, чи хто з них, бува, не притягнув додому дошку, яка слугувала кладкою для доярок, коли вони переходили через балку, щоб попасти на дойку корів. Коли йшов дощ, балка наповнювалась водою і доярки не могли добратись на ферму навпростець. Якби дошку на подвір’ї знайшли б, то моя бабуся неодмінно опинилась би у в’язниці, а п’ятеро дітей залишись би повними сиротами.
Чи можна звинувачувати ветеранів Другої світової у тому, яку країну вони побудували? Думаю, можна у тій самій мірі, у якій зараз можна звинуватити нас, сьогодняшніх у тому, яку Україну ми маємо сьогодні.
Ветерани, побачивши, як живуть європейці, так і не змогли щось змінити вдома і прожили своє життя сіро та бідно і у покорі.
Я народилась на Луганщині, але виросла на Буковині. І з дитинства помітила, що тільки релігійні свята дійсно є святами для буковинців. Єдине радянське свято, яке святкувалось у нашій родині, це був Новий рік. І то, думаю, це відбулось під впливом нас, дітей, які цей вплив принесли зі школи. А радянські свята на ніколи не сприймались буковинцями. Взагалі, думаю, радянські свята більше прижились у містах, де було багато приїжджих росіян, а в селах- ні. Мій тато-луганчанин також не шанував і не шанує радянських свят. Взагалі все радянське буковинцями сприймалось як щось штучне, холодне, чуже. Пам’ятаю, як я одного разу була у гостях у своєі ровесниці-сусідки. Нам було, може по років дванадцять. На підвіконні лежав партквиток її тата. Я його помітила і взяла у руки. Моя сусідка страшенно перелякалась і просила мене нікому не розказувати, що її тато є членом комуністичної партії. Про членство у комуністичній партії інших знайомих я взнавала випадково. І кожного разу повторювалась якась ніяковість: людина не афішувала своєї належності до комуністичної партії і усвідомлювала, що бути членом компартії не є чимось таким, чим варто пишатись.
Радянські паради, демонстрації в Україні потихеньку відмерли б разом із старшим поколінням, якби не намагання Росії тримати нас на своїй орбіті.
І той факт, що українське керівництво нічого не зробило, щоб по українським містам масово не пройшла п’ята колона зі своїми портретиками і і неприхованою ненавистю до всього українського, нічого не зробило для заборони московських хресних ходів, ще раз дає нам зрозуміти, що тільки гуртом, разом ми можемо врятуватись як нація.
Ніхто не говорить, що не треба вшановувати пам’ять тих, хто воював, часто проти своєї волі, на тій війні. Але у нас зараз уже інша війна. І хоч горе не можна зважити на вагу, але тих, хто помер 70 років назад, вже відплакали. І тих, хто відплакував, уже багатьох немає серед нас.Те горе уже відгорьоване, а Україна зараз плаче над свіжими могилами. Матері, дружини, діти, наречені ще не вгамували свій біль, ще не відродились для нового життя. Тим більш недоречно виглядає це бучне святкування смерті дідів та прадідів, коли ми щодня плачемо над могилами їхніх онуків та правнуків. Це якась аномалія.
Останніми днями є багато полеміки, як саме відмічати закінчення Другої світової війни? Ми українці, вже маємо традицію згадувати жертви Голодомору запалюванням свічки на вікні. Думаю, що подібну традицію можна започаткувати і стосовно закінчення Другої світової війни. Це міг би бути День пам’яті жертв Другої світової війни, без вихідних, без парадів.
І також нам потрібен день Жалоби за загиблими у війні з Росією. Війна ще не закінчилася, але ми маємо багато загиблих, про яких маємо пам’ятати і про яких маємо розповідати нашим дітям. Наші діти мають знати про тих хто не ховався від війни, про тих, хто рятував своїх товаришів, про тих, хто вважав за честь стати на захист батьківщини.Українці мають писати книги, вірші, пісні, знімати фільми про сьогодняшніх героїв, про сьогодняшніх захисників, про волонтерів, про літніх людей, які теж виборюють нову Україну. Ми маємо виховувати сильну, оптимістичну, мужню націю.
Нет комментариев