По кому б'є свист

Братки Януковича мали великі проблеми із цим свистом. Пахан ще із єнакієвських часів полюбляв насолоджуватися спогляданням на народ, образ якого найточніше відтворює майже 100-тисячна армада на футболі. Ніде інде стільки душ населення не збирається.

У Донецьку відмитий опісля копалень пролетаріт плескав у долоні по команді, коли поїдав очима кримінальний дует Паруса-Рената, що махав рабам кінцівками.

Відколи на центральній трибуні завалили батька цього дуету Аліка Грека, від якого залишився тільки кавалок тієї самої кінцівки із «Ролексом», за поведінкою п”яної юрби відповідали головою «смотрящі» у кожному секторі.

Коли звершилася кримінальна окупація, і єнакіхєвські урки зійшли на Печерські висоти, зек за виучкою попрямував шаленим кортеджем із Банкової на «Олімпійський» у день відкриття нового красеня-стадіона напередодні Євро.

І що київська шпана «неблагодарна»? Освистала урку усім дружнім багатотисячним хором. Точно не встановлено, хто тоді заробив по писку від розлюченого хмиря, який за промахи у роботі попросту дубасив усіх підряд від міністрів до депутатів.

Виникла серйозна державна проблема. Що робити із президентом, якого освистує нація, як окаянного, у затишній спортивній чаші? Таких самогубців, які би порадили Віктору Федоровичу із футболом зав”язати і на стадіон не ходити, не виявилося.

Пішли іншим шляхом — цілими ешелонами у день календарних і особливо міжнародних матчів звозили спецконтингент із Донецька до Києва.

Як професійний болільник може підтвердити, що кілька років купити квиток на футбол у столиці було майже неможливо.

Коли прийшло на нашу вулицю грандіозне, що буває раз у 100 років, свято — чемпіонат Європи, у столиці це свято забрали. Матчі з участю господаря чемпіонату — збірної України, перенесли, за виключенням першої гри зі шведами, — із Києва у Донецьк.

Як буде грати національна команда без присутності президента? Так практично не буває у світовій футбольно-політичній практиці. Тому повезли футболістів — і наших, і англійських, за терикони, де улюбленому зеку аплодував його слухняний спецконтингент.

Я не міг пропустити історичні матчі збірної України, тому, проклинаючи по дорозі єнакієвських гопників, мусив їхати у протилежний кінець країни.

Треба віддати належне Януковичу: із його камерною «чуйкою» він розумів, що всенанародний свист — це практично "із вещами" на вихід. Сьогодні свищуть — завтра погонять.

Петро Олексійович теж уже пройшов цей тест. Як свідок футбольних баталій, можу підтвердити. Щоб уникнути заслуженої «нагороди» громоголосним гнівом, архаровці нинішнього гаранта вдалися до застосування цинічного прийому. Тепер на стадіоні оголошують: “Разом із мужніми бійцями АТО на матчі присутній президент України”.

Бодай на половину, як рефлексія, саме на другу половину цієї цінної інформації, все ж свищуть. Нехай бійці АТО вибачать — це не про них.

Днями свист наздогнав адресата на покладанні вінків. Каже свита, що не чекав, не знав, як до нього ставиться народ.

Роль свисту у політичному процесі все ж відіграє позитивну роль. Повертає до пам'яті. Блюдолизи тобі круглодобово співають оди про всенародну любов і твою персональну велич, а тут раптом при особистому спілкуванні із народом свист — як остання жовта картка.
Бо у нашому політичному футболі червоні картки прийнято пред'являти на нефутбольних, набагато чисельніших, мільйонних майданах.