Коли українці наважаться одружуватись з іспанками? З темношкірими жінками?
Коли українці наважаться одружуватись з іспанками? З жінками іншого кольору шкіри?
Сентиментальне життя українців за кордоном.
Те, про що я напишу не є науковим дослідженням, не є статистичним висновком, не є намаганням когось образити, принизити. Це є мій погляд, тільки мій погляд. Він не є повним, не претендує на істину у останній інстанції.
Коли українці почали масово виїздити на заробітки до Європи, то багато хто думав, що їде на недовгий час. Так думала і я. Але багато хто з нас вже через 2-3 роки буде відмічати 20- тиліття свого перебування на чужині.
Вїдїжджаючи за кордон ніхто не уявляв, як саме складеться життя у невідомій чужині. Після періоду, коли українці тримались купки, прийшов період, коли ми вже призвичаїлись, зрозуміли, що нас тут ніхто не переслідує, що навколишній світ є доброзичливим. Ми почали знімати з себе захисні панцирі і почали намагатись жити нормальним життяи.Українці почали закохуватись, паруватись, одружуватись
Спостерігаючи за поведінкою українців і українок за кордоном, я побачила певну відмінність у тому, як вибирають собі партнерів жінки та чоловіки. Побачила, що іноді жінки мають інші мотиви ніж чоловіки.
Багаторічна відірваність від родин призвела до того, що сімейні люди почали мати позашлюбні стосунки, а одинокі познаходили собі пари. Дехто свої позашлюбні стосунки тримав у глибокій таємниці, а дехто почав відкрито жити у парі з чужою жінкою. Почали виникати трагікомічні ситуації, коли до одруженого чоловіка приїздила у відпустку дружина, а коханка ніяк не могла дочекатись, коли ж та дружина повернеться в Україну до дітей, і життя знову повернеться у нормальне русло.
Знаю один ще більш болісний випадок: заробітчанин приблизно вісім років прожив з коханкою. Дружина кілька разів його провідувала, він також регулярно їздив в Україну, висилав гроші. Коли дружина приїздила в гості, коханка у цей час жила у сусідній кімнаті: справа у тому, що іноземці, студенти часто винаймають кімнату у квартирі, а не цілу квартиру. Так небагаті люди намагаються економити. Українці часто винаймають тільки кімнату і живуть по 3-5 у одній квартирі.
І ось дружина вирішила, що прийшов час жити з чоловіком в Іспанії. Діти в Україні вже повиростали, поодружувались. Тому жінка вирішує, що вже можна і про себе подумати. І їде до чоловіка, який вже вісім років має іншу дружину. Мені у цій ситуації шкода усіх: і чоловіка, і дружину, і другу дружину. Наша ненормальна держава примусила мільйони українців жити ненормальним життям. Примусила не тільки жити у розлуці чоловіків і жінок, але також осиротила тисячі і тисячі українських дітей при живих батьках. Нам, українцям, потрібен Шекспір, щоб змалювати драми і трагікомедіі, які прожили українці.
Ось ще один сюжет для Шекпіра: одна молода українка, яка була одруженою, знайшла собі іспанця. Вони почали жити разом і українка так приворожила свого іспанця, що дійшло до того, що вона собі з подругою ходила на дискотеки, а бідний іспанець вичікував її вдома. Страждав, але терпів.
Хочу відмітити ще одну цікаву деталь. Деякі українки, які вийшли заміж за іспанців, за представників інших країн, почали відкривати разом із чоловіками свої магазини, бари. Їхні справи, здається, йдуть непогано. В усякому разі вони ще не збанкрутіли. Саме вони є власницями так званих російських магазинів. Серед них більшість вихідці зі сходу України, з Криму і тільки одна з західної України. Випадки, щоб і чоловік і дружина українці відкрили якусь справу, мені невідомі. Знаю випадок, коли стоматолог відкрив свою консультацію і успішно працює. Але це людина з освітою, і напевно, наполеглива людина. Це свідчить про те, що українці ще не наважуються на щось більше, ніж фізична робота, українцям ще не вистачає впевненості у собі.
Якщо взяти за критерій бажання чи небажання українок шукати собі супутників життя, то я б поділила їх на наступні категорії:
Перша, найбільш чисельна категорія — це одружені жінки, які приїхали з метою допомогти родині матеріально. Ніяких планів щодо пошуків коханців, нових супутників життя вони не мали. Але у житті деяких з них все ж були тимчасові стосунки, які не призвели ні до яких наслідків.
Друга група: жінки приїхали з чіткою метою вийти заміж за іспанця.
І понаходили, повиходили, понароджували дітей. Деякі встигли і розлучитись.
Наступна группа: молоді, або вже не такі молоді та розлучені хотіли одружитись, щоб влаштувати свою долю. Не мало значення, хто міг би бути обранець.
І ця група понаходила собі чоловікіів: і іспанців, і монголів, і екваторіанців, і пакистанців, і українців.
І ще була група жінок, які не мали мети вийти заміж, але так склались обставини, що повиходили.
Серед цієї групи жінок, були такі, що доглядали за старенькими іспанцями, а після смерті стареньких повиходили заміж за їхніх синів.Сини пригледілись, звикли до українок у своїй хаті, звикли до їхнього стилю життя, не схотіли щось змінювати у своєму житті після смерті батьків і вирішили, що вони будуть для них хорошими дружинами. Ці іспанці також прийняли у своє життя дорослих дітей своїх жінок-українок. До речі, в Іспанії, не знаю чому, набагато більше ніж в Україні одиноких людей, які ніколи не брали шлюбу. Ось за таких старих парубків іноді й виходять заміж українки. Знаю також один випадок, коли українку найняли допомогати літньому іспанцю, а вона за нього вийшла заміж. І майно іспанця після його смерті перейшло до ще досить молодої українки. Родичі іспанця, які вже подумки встигли поділити майно самотнього дядька, були прикро вражені.
Я б виділила ще одну групу жінок, які мали в Україні чоловіків-п’яниць і які так надоїли жінкам, що в Іспанії ці жінки навіть не дивились у бік чоловіків, тому що вже мали вічну алергію на чоловіків. Мені було шкода, що жінки, яким було трохи за сорок, поклали хрест на своєму особистому житті і жили тільки тим, що заробляли гроші на дітей. Це сумний вибір для жінки: відмовити собі у всьому заради добробуту дітей.
До цієї групи відносилась одна достойна українка, яку я не раз вмовляла зробити якісь кроки, щоб не жити тільки заради дітей. Колишній чоловік цієі жінки дуже підло її образив: у перший же рік розлуки, коли жінка ще не могла приїхати в Україну з-за нелегального положення, але регулярно висилала чоловікові гроші, чоловік знайшов собі молоду коханку і солодко жив з нею на жінчині гроші. Я до сьогодні бачу страждаюче обличчя цієї жінки, якій крім болю розлуки з дітьми, з батьками, з батьківщиною, прийшлось пережити підлу зраду чоловіка. І я собі задаю питання: скільки років жив би цей покидьок на жінчині гроші, якби про його зраду не довідалась дружина? І чи може такий чоловік називатись чоловіком?
Також запам’ятався мені один випадок, коли одна дуже гарна українка, закохалась в екваторіанця. Її колишній чоловік теж був п’яниця. Але ця українка, напевно, щоб не давати приводів почесати язиками іншим співвітчизницям а також і односельчанкам в Іспаніі, вирішила виїхати на роботу на іспанські острови. Думаю, що у цьому випадку жінка переживала, що хтось її засудить за те, що вона закохалась у темношкіру людину, за те, що вона у немолодому, за українськими мірками, віці, вирішила спробувати бути щасливою. Гадаю, вона усвідомлювала, що серед українців є досить багато расистів, і саме тому свій роман вона тримала у глибокій таємниці. Тільки після їі від’їзду українці взнали про її обранця.
Що стосується чоловіків, то тут деякі категорії співпадають з жіночими, а деякі -ні.
Категорія одружених, які явно не шукали ніяких можливостей ускочити у гречку, але при нагоді це робили, у глибокій таємниці.
Категорія одружених, які тільки ступивши на іспанську землю, одразу почали підбивати клинці до усіх привабливих українок. Привабливі українки на недільних зустрічах попризнавались, хто з них вже був наділений увагою.
Мотиви у чоловіків були різні: і задоволення потреб тіла, і бажання мати подобу сімейного затишку, і бажання сховатись від самотності. Були й такі типи, які за допомогою жінок шукали і знаходили роботу, які зичили у жінок гроші і іноді ті гроші не віддавали. Потрібно сказати, що і серед жінок були такі, що шукали зв’язків з українцями тільки заради вигоди. Знаю одну жінку, до якої приїздив її коханець, який мав родину в Україні. Вони зналися ще з України. Після кожного приїзду жінка збагачувалась якщо не праскою, то телевізором. Пані залишалась дуже задоволеною і після від’їзду коханця вже обдумувала, що він має їй подарувати наступного разу.
Серед українців були і молоді неодружені хлопці. Цих хлопців мені було шкода. Вони роками жили в Іспанії і не мали дівчат. Серед українок дівчат не було, а з іспанками наші хлопці та молоді чоловіки майже не контактували. Спочатку я вважала це нормальним. Я думала: якій іспанці потрібен бідний українець, без гарної роботи, без грошей? І я майже погоджувалась із цим. Але згодом я побачила, що іспанки зустрічаються, кохаються, одружуються з бідними латиноамерикацями, африканцями, арабами, а з нашими хлопцями та чоловіками чомусь ні. Я знала тільки два випадки, коли наші зустрічались з іспанками: один раз наш хлопець зустрічався з сусідкою-іспанкою, яка була набагато старшою. Тобто це був явно нерівний зв’язок, на якому наполіг тато хлопця. Батькові хлопця, який жив разом з ним, здавалося, що то був би дуже гарний і вдалий шлюб для сина. В кінці кінців цей нерівний роман закінчився. А у другому випадку українець був високим красенем з кучерявим світлим волосся і гарними голубими очима. Але був він такий брехливий та нездалий ні до якої роботи, що стосунки з іспанкою припинились швидко, не дивлячись на його красу.
З якогось моменту я почала себе питати, чому українці зустрічались спочатку тільки з українками, потім з латиноамериканками, з румунками, а з іспанками — ні. І дивлячись на те, як іспанки зустрічаються і живуть з бідними латиноамериканцями, арабами, африканцями, я зрозуміла, що справа не тільки у грошах. З латиноамериканцями іспанці мають тісний історичний зв’язок. Латиноамериканцям дають іспанське громадянство після трьох років легального проживання в Іспаніі, а іншим іноземцям потрібно 10 років. Латиноамериканці почувають себе у Іспанії набагато впевненіше ніж українці. Хоч вони часто не мають таких здібностей до роботи, як українці, вони частіше намагаються відкрити свою справу: переговорний пункт, магазинчик, бар. Араби так само займаються торгівлею, не бояться починати якусь нову діяльність. Африканці також часто займаються вуличною торгівлею. Африканців та арабів іспанці теж сприймають близькими з-за територіальної та історичної близкості. А українці для іспанців досить далекі. Але, головне, на мою думку, полягає у тому, що українці подумки ставлять іспанців на один чи два щабелі вищими за себе. Звичайно, спочатку певну роль відіграє недосконале знання мови, не дуже стабільне матеріальне становище. Але те саме нестабільне матеріальне становище не заважає іншим іноземцям почувати себе впевнено з іспанськими жінками та дівчатами. Від іспанок мені доводилось багато разів чути про те, які українці гарні. Але ні краса, ні здатність добре працювати не дають украінцям тієї впевненості, щоб бачити у іспанці не вищу за себе істоту, а таку саме жінку, як і українку. А може, українці інтуітивно відчувають, що вони не готові до іншого рівня стосунків, коли на жінку не нагримаєш, коли у неділю треба гарно провести час на морі, у горах, а не просто насмажити шашлика та напитись до втрати свідомості? Я не знаю відповіді на ці питання.
Також привернуло мою увагу те, що жоден українець не мав сентиментальних стосунків з африканками. Іспанці, і чоловіки і жінки, іноді одружуються з темношкірими жінками. Іноді, правда, жінки бувають значно молодшими за іспанців. Але бачила я також багато пар молодих. І не завжди одружуються з африканками тільки небагаті іспанці. Бачила я і пари, в яких іспанець ніяк не був бідним та неосвіченим. Хоча треба сказати, що такі шлюби не є масовими.
Мені здається, що у тому, як українці уникають стосунків і з іспанками і з жінками іншого кольору, відображається наше суспільство: з одного боку почуваємося на нижчому рівні ніж європейці, а з іншого боку наше суспільство є досить хворим на расизм і африканців ми ставимо на щаблі нижче. І якщо жінки, у силу того, що їм у минулому часто доводилось пристосовуватись до нових реалій, до вибору батьками нареченого, все ж насмілюються перестрибнути бар’єр, який поставило наше суспільство, то чоловіки ще не відчувають потреби обійти його, чоловіки ще не готові прийняти думку, що чорношкіра жінка теж жінка, яка відрізняється тільки кольором шкіри.
Нам, укрїнцям ще треба пройти довгий шлях, щоб бути європейцями і не ділити людей за їх відмінними від нас ознаками. Нам також потрібно припинити плакати, та скиглити, писати вірші про те, які ми бідні та нещасні. Нам треба написати для маленьких українців книжки про те, які ми сміливі, які ми талановиті, книжки правдиві, а не брехливі, як про Павлика Морозова та Зою Космодем’янську. Нам не треба брехати, нам просто треба нагадати, яких відважних людей має Україна.Нам потрібно усвідомити самим і дати зрозуміти нашим дітям, що ми вистояли і вистоюємо перед ворогом, якого боїться Європа і половина світу. І ми не загубились у віках. Ми є тут.
Звичайно, мені б не хотілось, щоб українці почали масово одружуватись з іноземками і залишили б українок без уваги. Але у той же час мені прикро думати, що українці тільки тому їдуть шукати дружин в Україну, що вважають себе недостойними бути чоловіками для європейок і не вважають достойними жінок іншого кольору шкіри. Думаю, коли українці будуть вважати себе достойними європейок, чорношкірих, не будуть почувати себе особами нижчого ґатунку по відношенню до одних і вищими по відношенню до інших, тоді Україна нарешті стане Європою.
Сентиментальне життя українців за кордоном.
Те, про що я напишу не є науковим дослідженням, не є статистичним висновком, не є намаганням когось образити, принизити. Це є мій погляд, тільки мій погляд. Він не є повним, не претендує на істину у останній інстанції.
Коли українці почали масово виїздити на заробітки до Європи, то багато хто думав, що їде на недовгий час. Так думала і я. Але багато хто з нас вже через 2-3 роки буде відмічати 20- тиліття свого перебування на чужині.
Вїдїжджаючи за кордон ніхто не уявляв, як саме складеться життя у невідомій чужині. Після періоду, коли українці тримались купки, прийшов період, коли ми вже призвичаїлись, зрозуміли, що нас тут ніхто не переслідує, що навколишній світ є доброзичливим. Ми почали знімати з себе захисні панцирі і почали намагатись жити нормальним життяи.Українці почали закохуватись, паруватись, одружуватись
Спостерігаючи за поведінкою українців і українок за кордоном, я побачила певну відмінність у тому, як вибирають собі партнерів жінки та чоловіки. Побачила, що іноді жінки мають інші мотиви ніж чоловіки.
Багаторічна відірваність від родин призвела до того, що сімейні люди почали мати позашлюбні стосунки, а одинокі познаходили собі пари. Дехто свої позашлюбні стосунки тримав у глибокій таємниці, а дехто почав відкрито жити у парі з чужою жінкою. Почали виникати трагікомічні ситуації, коли до одруженого чоловіка приїздила у відпустку дружина, а коханка ніяк не могла дочекатись, коли ж та дружина повернеться в Україну до дітей, і життя знову повернеться у нормальне русло.
Знаю один ще більш болісний випадок: заробітчанин приблизно вісім років прожив з коханкою. Дружина кілька разів його провідувала, він також регулярно їздив в Україну, висилав гроші. Коли дружина приїздила в гості, коханка у цей час жила у сусідній кімнаті: справа у тому, що іноземці, студенти часто винаймають кімнату у квартирі, а не цілу квартиру. Так небагаті люди намагаються економити. Українці часто винаймають тільки кімнату і живуть по 3-5 у одній квартирі.
І ось дружина вирішила, що прийшов час жити з чоловіком в Іспанії. Діти в Україні вже повиростали, поодружувались. Тому жінка вирішує, що вже можна і про себе подумати. І їде до чоловіка, який вже вісім років має іншу дружину. Мені у цій ситуації шкода усіх: і чоловіка, і дружину, і другу дружину. Наша ненормальна держава примусила мільйони українців жити ненормальним життям. Примусила не тільки жити у розлуці чоловіків і жінок, але також осиротила тисячі і тисячі українських дітей при живих батьках. Нам, українцям, потрібен Шекспір, щоб змалювати драми і трагікомедіі, які прожили українці.
Ось ще один сюжет для Шекпіра: одна молода українка, яка була одруженою, знайшла собі іспанця. Вони почали жити разом і українка так приворожила свого іспанця, що дійшло до того, що вона собі з подругою ходила на дискотеки, а бідний іспанець вичікував її вдома. Страждав, але терпів.
Хочу відмітити ще одну цікаву деталь. Деякі українки, які вийшли заміж за іспанців, за представників інших країн, почали відкривати разом із чоловіками свої магазини, бари. Їхні справи, здається, йдуть непогано. В усякому разі вони ще не збанкрутіли. Саме вони є власницями так званих російських магазинів. Серед них більшість вихідці зі сходу України, з Криму і тільки одна з західної України. Випадки, щоб і чоловік і дружина українці відкрили якусь справу, мені невідомі. Знаю випадок, коли стоматолог відкрив свою консультацію і успішно працює. Але це людина з освітою, і напевно, наполеглива людина. Це свідчить про те, що українці ще не наважуються на щось більше, ніж фізична робота, українцям ще не вистачає впевненості у собі.
Якщо взяти за критерій бажання чи небажання українок шукати собі супутників життя, то я б поділила їх на наступні категорії:
Перша, найбільш чисельна категорія — це одружені жінки, які приїхали з метою допомогти родині матеріально. Ніяких планів щодо пошуків коханців, нових супутників життя вони не мали. Але у житті деяких з них все ж були тимчасові стосунки, які не призвели ні до яких наслідків.
Друга група: жінки приїхали з чіткою метою вийти заміж за іспанця.
І понаходили, повиходили, понароджували дітей. Деякі встигли і розлучитись.
Наступна группа: молоді, або вже не такі молоді та розлучені хотіли одружитись, щоб влаштувати свою долю. Не мало значення, хто міг би бути обранець.
І ця група понаходила собі чоловікіів: і іспанців, і монголів, і екваторіанців, і пакистанців, і українців.
І ще була група жінок, які не мали мети вийти заміж, але так склались обставини, що повиходили.
Серед цієї групи жінок, були такі, що доглядали за старенькими іспанцями, а після смерті стареньких повиходили заміж за їхніх синів.Сини пригледілись, звикли до українок у своїй хаті, звикли до їхнього стилю життя, не схотіли щось змінювати у своєму житті після смерті батьків і вирішили, що вони будуть для них хорошими дружинами. Ці іспанці також прийняли у своє життя дорослих дітей своїх жінок-українок. До речі, в Іспанії, не знаю чому, набагато більше ніж в Україні одиноких людей, які ніколи не брали шлюбу. Ось за таких старих парубків іноді й виходять заміж українки. Знаю також один випадок, коли українку найняли допомогати літньому іспанцю, а вона за нього вийшла заміж. І майно іспанця після його смерті перейшло до ще досить молодої українки. Родичі іспанця, які вже подумки встигли поділити майно самотнього дядька, були прикро вражені.
Я б виділила ще одну групу жінок, які мали в Україні чоловіків-п’яниць і які так надоїли жінкам, що в Іспанії ці жінки навіть не дивились у бік чоловіків, тому що вже мали вічну алергію на чоловіків. Мені було шкода, що жінки, яким було трохи за сорок, поклали хрест на своєму особистому житті і жили тільки тим, що заробляли гроші на дітей. Це сумний вибір для жінки: відмовити собі у всьому заради добробуту дітей.
До цієї групи відносилась одна достойна українка, яку я не раз вмовляла зробити якісь кроки, щоб не жити тільки заради дітей. Колишній чоловік цієі жінки дуже підло її образив: у перший же рік розлуки, коли жінка ще не могла приїхати в Україну з-за нелегального положення, але регулярно висилала чоловікові гроші, чоловік знайшов собі молоду коханку і солодко жив з нею на жінчині гроші. Я до сьогодні бачу страждаюче обличчя цієї жінки, якій крім болю розлуки з дітьми, з батьками, з батьківщиною, прийшлось пережити підлу зраду чоловіка. І я собі задаю питання: скільки років жив би цей покидьок на жінчині гроші, якби про його зраду не довідалась дружина? І чи може такий чоловік називатись чоловіком?
Також запам’ятався мені один випадок, коли одна дуже гарна українка, закохалась в екваторіанця. Її колишній чоловік теж був п’яниця. Але ця українка, напевно, щоб не давати приводів почесати язиками іншим співвітчизницям а також і односельчанкам в Іспаніі, вирішила виїхати на роботу на іспанські острови. Думаю, що у цьому випадку жінка переживала, що хтось її засудить за те, що вона закохалась у темношкіру людину, за те, що вона у немолодому, за українськими мірками, віці, вирішила спробувати бути щасливою. Гадаю, вона усвідомлювала, що серед українців є досить багато расистів, і саме тому свій роман вона тримала у глибокій таємниці. Тільки після їі від’їзду українці взнали про її обранця.
Що стосується чоловіків, то тут деякі категорії співпадають з жіночими, а деякі -ні.
Категорія одружених, які явно не шукали ніяких можливостей ускочити у гречку, але при нагоді це робили, у глибокій таємниці.
Категорія одружених, які тільки ступивши на іспанську землю, одразу почали підбивати клинці до усіх привабливих українок. Привабливі українки на недільних зустрічах попризнавались, хто з них вже був наділений увагою.
Мотиви у чоловіків були різні: і задоволення потреб тіла, і бажання мати подобу сімейного затишку, і бажання сховатись від самотності. Були й такі типи, які за допомогою жінок шукали і знаходили роботу, які зичили у жінок гроші і іноді ті гроші не віддавали. Потрібно сказати, що і серед жінок були такі, що шукали зв’язків з українцями тільки заради вигоди. Знаю одну жінку, до якої приїздив її коханець, який мав родину в Україні. Вони зналися ще з України. Після кожного приїзду жінка збагачувалась якщо не праскою, то телевізором. Пані залишалась дуже задоволеною і після від’їзду коханця вже обдумувала, що він має їй подарувати наступного разу.
Серед українців були і молоді неодружені хлопці. Цих хлопців мені було шкода. Вони роками жили в Іспанії і не мали дівчат. Серед українок дівчат не було, а з іспанками наші хлопці та молоді чоловіки майже не контактували. Спочатку я вважала це нормальним. Я думала: якій іспанці потрібен бідний українець, без гарної роботи, без грошей? І я майже погоджувалась із цим. Але згодом я побачила, що іспанки зустрічаються, кохаються, одружуються з бідними латиноамерикацями, африканцями, арабами, а з нашими хлопцями та чоловіками чомусь ні. Я знала тільки два випадки, коли наші зустрічались з іспанками: один раз наш хлопець зустрічався з сусідкою-іспанкою, яка була набагато старшою. Тобто це був явно нерівний зв’язок, на якому наполіг тато хлопця. Батькові хлопця, який жив разом з ним, здавалося, що то був би дуже гарний і вдалий шлюб для сина. В кінці кінців цей нерівний роман закінчився. А у другому випадку українець був високим красенем з кучерявим світлим волосся і гарними голубими очима. Але був він такий брехливий та нездалий ні до якої роботи, що стосунки з іспанкою припинились швидко, не дивлячись на його красу.
З якогось моменту я почала себе питати, чому українці зустрічались спочатку тільки з українками, потім з латиноамериканками, з румунками, а з іспанками — ні. І дивлячись на те, як іспанки зустрічаються і живуть з бідними латиноамериканцями, арабами, африканцями, я зрозуміла, що справа не тільки у грошах. З латиноамериканцями іспанці мають тісний історичний зв’язок. Латиноамериканцям дають іспанське громадянство після трьох років легального проживання в Іспаніі, а іншим іноземцям потрібно 10 років. Латиноамериканці почувають себе у Іспанії набагато впевненіше ніж українці. Хоч вони часто не мають таких здібностей до роботи, як українці, вони частіше намагаються відкрити свою справу: переговорний пункт, магазинчик, бар. Араби так само займаються торгівлею, не бояться починати якусь нову діяльність. Африканці також часто займаються вуличною торгівлею. Африканців та арабів іспанці теж сприймають близькими з-за територіальної та історичної близкості. А українці для іспанців досить далекі. Але, головне, на мою думку, полягає у тому, що українці подумки ставлять іспанців на один чи два щабелі вищими за себе. Звичайно, спочатку певну роль відіграє недосконале знання мови, не дуже стабільне матеріальне становище. Але те саме нестабільне матеріальне становище не заважає іншим іноземцям почувати себе впевнено з іспанськими жінками та дівчатами. Від іспанок мені доводилось багато разів чути про те, які українці гарні. Але ні краса, ні здатність добре працювати не дають украінцям тієї впевненості, щоб бачити у іспанці не вищу за себе істоту, а таку саме жінку, як і українку. А може, українці інтуітивно відчувають, що вони не готові до іншого рівня стосунків, коли на жінку не нагримаєш, коли у неділю треба гарно провести час на морі, у горах, а не просто насмажити шашлика та напитись до втрати свідомості? Я не знаю відповіді на ці питання.
Також привернуло мою увагу те, що жоден українець не мав сентиментальних стосунків з африканками. Іспанці, і чоловіки і жінки, іноді одружуються з темношкірими жінками. Іноді, правда, жінки бувають значно молодшими за іспанців. Але бачила я також багато пар молодих. І не завжди одружуються з африканками тільки небагаті іспанці. Бачила я і пари, в яких іспанець ніяк не був бідним та неосвіченим. Хоча треба сказати, що такі шлюби не є масовими.
Мені здається, що у тому, як українці уникають стосунків і з іспанками і з жінками іншого кольору, відображається наше суспільство: з одного боку почуваємося на нижчому рівні ніж європейці, а з іншого боку наше суспільство є досить хворим на расизм і африканців ми ставимо на щаблі нижче. І якщо жінки, у силу того, що їм у минулому часто доводилось пристосовуватись до нових реалій, до вибору батьками нареченого, все ж насмілюються перестрибнути бар’єр, який поставило наше суспільство, то чоловіки ще не відчувають потреби обійти його, чоловіки ще не готові прийняти думку, що чорношкіра жінка теж жінка, яка відрізняється тільки кольором шкіри.
Нам, укрїнцям ще треба пройти довгий шлях, щоб бути європейцями і не ділити людей за їх відмінними від нас ознаками. Нам також потрібно припинити плакати, та скиглити, писати вірші про те, які ми бідні та нещасні. Нам треба написати для маленьких українців книжки про те, які ми сміливі, які ми талановиті, книжки правдиві, а не брехливі, як про Павлика Морозова та Зою Космодем’янську. Нам не треба брехати, нам просто треба нагадати, яких відважних людей має Україна.Нам потрібно усвідомити самим і дати зрозуміти нашим дітям, що ми вистояли і вистоюємо перед ворогом, якого боїться Європа і половина світу. І ми не загубились у віках. Ми є тут.
Звичайно, мені б не хотілось, щоб українці почали масово одружуватись з іноземками і залишили б українок без уваги. Але у той же час мені прикро думати, що українці тільки тому їдуть шукати дружин в Україну, що вважають себе недостойними бути чоловіками для європейок і не вважають достойними жінок іншого кольору шкіри. Думаю, коли українці будуть вважати себе достойними європейок, чорношкірих, не будуть почувати себе особами нижчого ґатунку по відношенню до одних і вищими по відношенню до інших, тоді Україна нарешті стане Європою.
Нет комментариев