Чому українці будують вежі на своїх хатах?
Чому українці так люблять будувати на будинках вежі?
Думаю, що коли люди їдуть у далекі краї, вони їдуть побачити нові краєвиди, побачити інші традиціі, покуштувати нові страви, фрукти, їдуть побачити незнайоме. Живучи далеко від України, я завжди пильно приглядаюсь до людей інших національностей, намагаючись побачити якісь риси, які відрізняють їх від нас. Мені цікаво усе: як готують їжу, як будують стосунки у сім’ї, як виховують дітей, як виявляють почуття. Деякі речі мені подобаються, деякі захоплюють, а деякі викликають мій осуд. Іноді щось хочеться наслідувати.
На роботі, де я працюю, є одна помічниця медсестри, яка працюючи в госпіталі, на протязі десятьох років вчилася на юридичному факультеті. Ця жінка середніх років має двох дорослих синів, які вже теж отримали вищу освіту. Жінка давно розлучена. У перші ж дні мого знайомства з нею жінка показала мені дві великі фотографії, у обгортці, де вона стоїть разом з іншими випускниками факультету права у чорній тозі і чорній університетській шапочці з китицею. Вона показувала мені її з почуттям гордості, з усміхненим обличчям. Я розпитала її про навчання. Потім я частенько бачила, як вона ходила показувати ті фото пацієнтам у палатах. Показувала з гордістю, із задоволенням, не ховаючи фото. Фотографії завжди знаходились у неї у сумочці, як у інших жінок помада чи пудра. Пізніше я взнала, що ця жінка молоденькою вийшла заміж, народила двох синів, розлучилась. Виховувати синів їй допомогала її мама. Я неодноразово висловила їй своє захоплення за наполегливість, за силу волі. Тому я вважала, що жінка мала повне право демонструвати свої досягнення людям. Я й сама час від часу розказувала іспанцям, що маю освіту, що в Україні не працювала прибиральницею. Також іноді додавала, що і чоловік мій за освітою інженер, а в Іспанії йому довелось навчитись фарбувати стіни. Цими словами я хотіла підкреслити, що я маю ціну, що чогось вартую.
Час від часу я почала помічати, що інші помічниці медсестер поза очі сміються над “ юристкою”. Я собі подумала: ну, звичайно, ви ж не вчились так важко як вона, ви їй просто заздрите. Вона ж, на відміну від вас, не ходила на прогулянки, не сиділа у барах. Ні, вона вчилась. Я проявляла солідарність з людиною з вищою освітою.
Аж одного разу я розговорилась з однією медсестрою про ці фото. Ця медсестра мені дуже подобалась своїм гарним ставленням до хворих, до колег. З хворими вона часто жартувала, підбадьорювала їх. Одного разу, ще на початку нашого знайомства, вона розповіла мені, що так як вона ніяк не могла знайти роботу медсестри, то вона вже думала йти на курси помічниць медсестри, щоб тільки мати якийсь заробіток. Я відмовлялась у таке вірити. За моїм переконанням диплом медсестри автоматично надав їй певний статус. Йдучи працювати помічницею медсестри, на мою думку, вона цього статусу одразу б позбавилась. Коли я сказала свої міркування з приводу фотографій “юристки”, то відчула, що те порозуміння, яке я завжди відчувала з цією молодою медсестрою, кудись зникло. Ми почали розмовляти на різних мовах. Вона ніяк не хотіла зі мною погоджуватись, що диплом медсестри щось змінював у ній самій. Вона сказала: “ З дипломом чи без диплому я залишаюсь тією самою людиною. Що змінює диплом?”.
Дійсно, що змінює диплом? Я знаю багатьох людей, з якими мені завжди цікаво розмовляти на різні теми, не дивлячись на відсутність диплому. І серед таких людей знаходиться і мій тато, якому життя не дало можливості вчитись
Я розуміла, що медсестра права, але я стільки років мала у руках прапор вищої освіти, який, як я думала, вивищує мене над тими, що не її мають, що я так до кінця і не поміняла свого переконання. Хоча все більше схиляюсь до думки, що папір, хоч і гербовий, залишається папером.
Я почала питати себе, чому ми так цінуємо диплом? Чому це нам так важливо? Чому ми робимо такі надзусилля, щоб дати освіту нашим дітям? Думаю, що відповіді на це питання будуть дуже подібні: щоб діти мали легшу, цікавішу роботу, щоб мали ширші можливості. Але, думаю, що разом з цими аргументами, ми також хочемо бути більш значимими, більш важливими, більш авторитетними. Наш радянській спосіб життя, який непомітно перекочував у наше нинішнє життя, завжди будувався на тому, що людина — це істота, яка немає ніяких прав, істота, з якою держава може робити що державі заманеться. А нам хочеться бути важливими, значущими. І ми намагаємось цього досягти доступними нам способами.
Тому, думаю, дипломи можна часто поставити у один ряд з величезними будинками, машинами, височезними парканами, які покликані показати їх володарям і також усьому світові вагу, значущість, авторитет їхніх власників. Стародавні фараони показували свою значущість високими пірамідами, римські імператори витворами мистецтва. Ця традиція дійшла до наших часів. Монголи свою значущість підкреслили величезною скульптурою Чінгізхана. Іспанська фірма “Zara” у Китаї для китайців пришиває фірменні етикетки одягу не всередині виробу, як для європейців, а зверху на одязі, щоб оточуючі знали, що китаєць купив фірмовий одяг. Це зроблено на прохання китайців.
Я коли після кількох років відсутності приїхала в Україну, помітила, що по селах і містах набудували багато будинків з вежами Ці вежі виглядали, на мій погляд, так недоречно, так набундючено, так без смаку. Я не є архітектором, але життя у Чернівцях навчило мене, що вежі гарно виглядають у будинках, які стоять на розі вулиць, які щось завершують, ставлять крапку. А тут українці раптом вирішили підкреслити свою значущість вежами, у будинках замість звичних дверей з’явились якісь кремлівські закруглені двері. А штори, які почали чіпляти на вікна? Якісь багато кілограмові, багато кілометрові, важкі. Дивлячись на такі штори, я думала, скільки там назбирується пилюки, думала, як їх можна попрати, попрасувати і назад почепити. Це виходить, що жінка замість того, щоб почитати книжку дитині, чи просто погуляти, чи відпочити, буде годинами і годинами займатись тими такими “панськими” шторами?
Думаю, що коли ми, українці, навчимося голосувати за нормальних політиків, наше життя потихеньку почне змінюватись. Подорожі до цивілізованих країн теж допоможуть зрозуміти нам, що не так важливий великий автомобіль, як безпечна дорога, не так цінний величезний будинок, як можливість подорожувати, бачити нові світи. Тоді нам не доведеться доказувати усім і собі самим, які ми важливі та які ми мудрі. Коли ми побудуємо таку державу, де людина буде найвищою цінністю, тоді ми не будемо демонструвати світові нашого хвоста, як павич, ми просто почнемо жити.
Про те, що людину у нас держава не цінить, можна судити з новин. Про загибель на передовій наших воїнів ми взнаємо після новин про президента, про депутатів, про поліцейських. І лишень десь у середині випуску ми взнаємо про втрати. А про наших загиблих захисників ми маємо взнавати у перших словах.
Тому що немає нічого ціннішого ніж життя. Життя всіх живих.
Думаю, що коли люди їдуть у далекі краї, вони їдуть побачити нові краєвиди, побачити інші традиціі, покуштувати нові страви, фрукти, їдуть побачити незнайоме. Живучи далеко від України, я завжди пильно приглядаюсь до людей інших національностей, намагаючись побачити якісь риси, які відрізняють їх від нас. Мені цікаво усе: як готують їжу, як будують стосунки у сім’ї, як виховують дітей, як виявляють почуття. Деякі речі мені подобаються, деякі захоплюють, а деякі викликають мій осуд. Іноді щось хочеться наслідувати.
На роботі, де я працюю, є одна помічниця медсестри, яка працюючи в госпіталі, на протязі десятьох років вчилася на юридичному факультеті. Ця жінка середніх років має двох дорослих синів, які вже теж отримали вищу освіту. Жінка давно розлучена. У перші ж дні мого знайомства з нею жінка показала мені дві великі фотографії, у обгортці, де вона стоїть разом з іншими випускниками факультету права у чорній тозі і чорній університетській шапочці з китицею. Вона показувала мені її з почуттям гордості, з усміхненим обличчям. Я розпитала її про навчання. Потім я частенько бачила, як вона ходила показувати ті фото пацієнтам у палатах. Показувала з гордістю, із задоволенням, не ховаючи фото. Фотографії завжди знаходились у неї у сумочці, як у інших жінок помада чи пудра. Пізніше я взнала, що ця жінка молоденькою вийшла заміж, народила двох синів, розлучилась. Виховувати синів їй допомогала її мама. Я неодноразово висловила їй своє захоплення за наполегливість, за силу волі. Тому я вважала, що жінка мала повне право демонструвати свої досягнення людям. Я й сама час від часу розказувала іспанцям, що маю освіту, що в Україні не працювала прибиральницею. Також іноді додавала, що і чоловік мій за освітою інженер, а в Іспанії йому довелось навчитись фарбувати стіни. Цими словами я хотіла підкреслити, що я маю ціну, що чогось вартую.
Час від часу я почала помічати, що інші помічниці медсестер поза очі сміються над “ юристкою”. Я собі подумала: ну, звичайно, ви ж не вчились так важко як вона, ви їй просто заздрите. Вона ж, на відміну від вас, не ходила на прогулянки, не сиділа у барах. Ні, вона вчилась. Я проявляла солідарність з людиною з вищою освітою.
Аж одного разу я розговорилась з однією медсестрою про ці фото. Ця медсестра мені дуже подобалась своїм гарним ставленням до хворих, до колег. З хворими вона часто жартувала, підбадьорювала їх. Одного разу, ще на початку нашого знайомства, вона розповіла мені, що так як вона ніяк не могла знайти роботу медсестри, то вона вже думала йти на курси помічниць медсестри, щоб тільки мати якийсь заробіток. Я відмовлялась у таке вірити. За моїм переконанням диплом медсестри автоматично надав їй певний статус. Йдучи працювати помічницею медсестри, на мою думку, вона цього статусу одразу б позбавилась. Коли я сказала свої міркування з приводу фотографій “юристки”, то відчула, що те порозуміння, яке я завжди відчувала з цією молодою медсестрою, кудись зникло. Ми почали розмовляти на різних мовах. Вона ніяк не хотіла зі мною погоджуватись, що диплом медсестри щось змінював у ній самій. Вона сказала: “ З дипломом чи без диплому я залишаюсь тією самою людиною. Що змінює диплом?”.
Дійсно, що змінює диплом? Я знаю багатьох людей, з якими мені завжди цікаво розмовляти на різні теми, не дивлячись на відсутність диплому. І серед таких людей знаходиться і мій тато, якому життя не дало можливості вчитись
Я розуміла, що медсестра права, але я стільки років мала у руках прапор вищої освіти, який, як я думала, вивищує мене над тими, що не її мають, що я так до кінця і не поміняла свого переконання. Хоча все більше схиляюсь до думки, що папір, хоч і гербовий, залишається папером.
Я почала питати себе, чому ми так цінуємо диплом? Чому це нам так важливо? Чому ми робимо такі надзусилля, щоб дати освіту нашим дітям? Думаю, що відповіді на це питання будуть дуже подібні: щоб діти мали легшу, цікавішу роботу, щоб мали ширші можливості. Але, думаю, що разом з цими аргументами, ми також хочемо бути більш значимими, більш важливими, більш авторитетними. Наш радянській спосіб життя, який непомітно перекочував у наше нинішнє життя, завжди будувався на тому, що людина — це істота, яка немає ніяких прав, істота, з якою держава може робити що державі заманеться. А нам хочеться бути важливими, значущими. І ми намагаємось цього досягти доступними нам способами.
Тому, думаю, дипломи можна часто поставити у один ряд з величезними будинками, машинами, височезними парканами, які покликані показати їх володарям і також усьому світові вагу, значущість, авторитет їхніх власників. Стародавні фараони показували свою значущість високими пірамідами, римські імператори витворами мистецтва. Ця традиція дійшла до наших часів. Монголи свою значущість підкреслили величезною скульптурою Чінгізхана. Іспанська фірма “Zara” у Китаї для китайців пришиває фірменні етикетки одягу не всередині виробу, як для європейців, а зверху на одязі, щоб оточуючі знали, що китаєць купив фірмовий одяг. Це зроблено на прохання китайців.
Я коли після кількох років відсутності приїхала в Україну, помітила, що по селах і містах набудували багато будинків з вежами Ці вежі виглядали, на мій погляд, так недоречно, так набундючено, так без смаку. Я не є архітектором, але життя у Чернівцях навчило мене, що вежі гарно виглядають у будинках, які стоять на розі вулиць, які щось завершують, ставлять крапку. А тут українці раптом вирішили підкреслити свою значущість вежами, у будинках замість звичних дверей з’явились якісь кремлівські закруглені двері. А штори, які почали чіпляти на вікна? Якісь багато кілограмові, багато кілометрові, важкі. Дивлячись на такі штори, я думала, скільки там назбирується пилюки, думала, як їх можна попрати, попрасувати і назад почепити. Це виходить, що жінка замість того, щоб почитати книжку дитині, чи просто погуляти, чи відпочити, буде годинами і годинами займатись тими такими “панськими” шторами?
Думаю, що коли ми, українці, навчимося голосувати за нормальних політиків, наше життя потихеньку почне змінюватись. Подорожі до цивілізованих країн теж допоможуть зрозуміти нам, що не так важливий великий автомобіль, як безпечна дорога, не так цінний величезний будинок, як можливість подорожувати, бачити нові світи. Тоді нам не доведеться доказувати усім і собі самим, які ми важливі та які ми мудрі. Коли ми побудуємо таку державу, де людина буде найвищою цінністю, тоді ми не будемо демонструвати світові нашого хвоста, як павич, ми просто почнемо жити.
Про те, що людину у нас держава не цінить, можна судити з новин. Про загибель на передовій наших воїнів ми взнаємо після новин про президента, про депутатів, про поліцейських. І лишень десь у середині випуску ми взнаємо про втрати. А про наших загиблих захисників ми маємо взнавати у перших словах.
Тому що немає нічого ціннішого ніж життя. Життя всіх живих.
Нет комментариев