Чи приємно бути недодипломатом недокраїни? (Посольство України в Іспанії)

Їздила цього тижня у справах у Посольсьво України в Іспанії. З- за відстані не можу часто бувати у Мадриді. Останній раз була у Посольстві кілька років тому. Коли стояла у черзі, чула непривабливі розмови працівників Посольства з відвідувачами. Були навіть крики з боку відвідувачки, яка пояснювала свою ситуацію, а працівник уперто повторював свої аргументи, не виявляювчи ніякого бажання якось зарадити, допомогти знервованій жінці. Українці, які вже звикли до гарних манер, до доброзичливості іспанських службовців, були шоковані скандалом, свідками якого їм довелось бути.

Мені іноді доводилось чути від українців за кордоном слова про те, що відвідини посольских установ занурювали їх в українську дійсність, давали їм відчуття, що вони побували в Україні.

Останнім часом ситуація у Посольстві значно покращилась: працівники посольства вже не гримають на відвідувачів. Для деяких консульских дій вже діє попередній запис. Звичайно, ще тієї люб'язності, до якої ми звикли від іспанців, ще не дійшли. Хоча, можливо, у цьому проявляється наш національний характер.

Але ложку дьогтю я усе-таки знайшла.

По-перше, складається враження, що працівники посольства не знають добре ділянки роботи своїх колег і іноді дають по телефону консультації, які не відповідають дійсності. Коли я минулого разу скористалась тим, що мої діти виграли екскурсію до Мадриду, я вирішила, здається, стати на консульскій облік разом з дітьми. По телефону мені сказали, що ця дія є безкоштовною. Коли ж ми приїхали, то виявилось, що треба платити. Так як я була на екскурсії і не розраховувала на досить велику платню, то нам учотирьох довелось на зворотньому шляху проїхати десь п'ять зупинок метро зайцями і потерпати на кожній зупинці, що зайде контролер і виявить, що наші квитки уже недійсні: нам просто не вистачило грошей на квиток. Якби працівник Посольства поставився відповідально до своїх слів, він дав би мені вірну інформацію.
Цього ж разу сталось навпаки: по телефону мені сказали, що ставати на облік коштує 40 євро. Коли я захотіла платити, то працівниця мені сказала: хто вам сказав, що треба платити? Коли по телефону дають інформацію, то не представляються.
Добре, що хоч цього разу нам не довелось їхати зайцями.

І ще одна річ яка мені не сподобалась: коли я дзвонила за консультацією у Посольство, то чула, як працівники між собою розмовляють російською. Мені видається, що якби у Посольстві працювали професіонали, то вони б розуміли, що російська мова в українському посольстві ні раніше, а особливо зараз, не є ознакою ні якості роботи, ні патріотизму, ні усвідомлення тієї високої місії, яка покладена на представників України за кордоном.

Говорячи за кордоном російською, яку країну представляють наші дипслужбовці? Чи вони не усвідомлюють, що говорячи мовою держави, яка віками гнобила Україну, вони начебто погоджуються з тим, що вони є напівдипломатами напівкраїни з напівросіянами? Чи приємно бути напівлюдьми у європейській країні? Чи не прийшов час ставати високими професіоналами і блискуче виконувати свої обов'язки, щоб вами пишались ми, ваші співвітчизники. І щоб ви також були задоволені своєю діяльністю. Кожна людина, думаю, відчуває, коли вона гарно робить свою роботу. Бути задоволеним своєю діяльністю — це одна зі складових щастя.

Я помітила, що серед відвідувачів досить великий відсоток розмовляв російською. Думаю, що якби диппрацівники запопадливо не переходили одразу на російську, то вони ще б виконували просвітницьку діяльність. Не думаю, що багато хто б російськоиовних українців протестував би проти обслуговування українською. А престиж мови, престиж держави від цього тільки виграв.

Але для того, щоб це робити, диппрацівники самі повинні блискуче розмовляти мовою і також щохвилини усвідомлювати, що представляти Україну за кордоном то є велика честь і велика відповідальність.

Невже диппрацівникам приємно бути недослужбовцями недокраїни?