Коли ж українці матимуть міцний хребет?
Цього літа після чотирьох років знову відвідала Україну. На кордоні Корчова-Краковець довелось чекати довгих вісім годин. Люди з черги говорили, що давно не пам’ятали такої довгої черги. Так як чекання затягувалось, люди почали виходити з машин, прогулювати дітей, псів, дехто навіть робив спортивні пробіжки. Поляки змилостивились над українцями і навіть поставили один біотуалет. Але переповнений туалет не надихав людей, і подорожуючі почали зрошувати прилеглі до дороги території. Я теж вийшла прогуляти мого кокера Бублика. Коли я ходила по дорозі, до мене під’їхали польскі поліцейскі і зауважили, що мені потрібно ходити ближче до машин. Я ж сказала, що людям потрібно ходити до вітру, так як очікування вже є довгим. Поліцейський на це відповів:” Їдьте в Україну, там краще”. На ці слова я нічого не сказала. Мені було прикро від того, що поляк був правий.
Коли нарешті поляки нас пропустили, я зрозуміла, що за таке довге очікування все-таки більшу відповідальність несла українська сторона: тільки на оформлення дозволу на перебування машини в Україні я витратила три години! У приміщенні, де оформляли дозволи, я одразу відчула дух радянської бюрократії.
Чиновники зручно сиділи за склом, а люди з дітьми покірно стояли у завмерлій черзі. Щоб взяти бланк для заповнення, треба було почекати, допоки службовець закінчить з клієнтом. Я засікла час: обслуговування одного клієнта продовжувалось 25 хвилин! Чиновник неспішно щось вичитував на екрані і рухався як у фільмі з уповільненною зйомкою.Потім він кудись зникав. Коли я нарешті дочекалась взяти бланк, я спитала у митника щось про документи, він мене дуже строго ( як учитель учневі, який набідокурив), спитав, чому це я не знаю що саме треба мені робити? Я ж йому відповіла, що його функція полягає і у тім, щоб пояснити мені, що я маю робити. Потім я йому ще сказала, що зразки для заповнення бланків мають висіти не на вікні, де люди на вузькому підвіконні заповнювали бланки у зігнутому стані, а на стіні біля стола, який був у залі. Для цього не потрібно ніяких грошей, а тільки бажання зробити момент оформлення документів трохи зручнішим. Також я голосно сказала, що чиновники мають не строго робити зауваження, а обслуговувати з приємною посмішкою платників податків, які їх і утримують. І ще я запропонувала митникам ідею, що поки дехто з чиновників у інших віконцях не мають перед своїм віконцем клієнтів, вони могли б теж оформляти дозволи на машини. Думаю, що для цього не потрібно мати ще однієї освіти. Митника, з яким я голосно розмовляла, звати Костянтин Камінський. Представився він мені не дуже охоче. Але після того, як я пообіцяла написати про мій досвід перебування на митниці у Краковці, на його обличчі з’явилась усмішка, і він замість 25 хвилин почав обслуговувати клієнтів за 11, 7 і навіть за неймовірно коротких 5 хвилин. І ще пан Костянтин мені пояснив, що бланки він не може поставити для вільного доступу, тому що їм, митникам, доводиться ксерити бланки за власний кошт. Пиха і строгість у пана Камінського безслідно щезла. Я б сказала, що він став схожим на кота, якого озвучував Антоніо Бандерас, з фільму «Шрек», коли коли кіт у чоботях намагався розчулити ворогів великими круглими жалібними очима.
Я бачила перед собою заклопотаного митника, який потерпає від нестачі коштів на митниці.
Стоячи у черзі, я взнала, що дехто з черги зробив копію одного документа не за офіційних 12 гривень, а за 50 гривень. Правда, ці гроші якась спритна митниця брала з тих, хто не вмів заповнити сам бланки. Тож добросердна митниця за 50 гривень у робочий час допомогала клієнтам. Ніяких квітанцій на 50 гривень, звичайно, не видавалось.(На польскій стороні, коли при поверненні до Іспанії в мене забрали шмат українського сала, то я підписала акт кофіскації сала). Бачите, яка різниця: польский митник не захотів, щоб я подумала, що він візьме той шмат сала для своєї пані і дав мені офіційного папера, а через сто метрів від польского кордону 50 гривень так просто забираються з українських гаманців українськими митниками. Правда, на будці митників геть нагорі мені вдалось прочитати у офіційному папері про боротьбу з корупцією. Там мені дуже сподобалась фраза, що коли подаєш документи митникам, то треба уважно переглянути, чи, бува, десь у документах не завалялась якась гривня, щоб, боронь боже, митник не подумав, що йому дають хабара. То митниця, яка робила ксерокопії, придумала яким чином ті купюри вимагати. Я, взнавши про платні послуги спритної пані, зайшла до кімнати ксероксу, щоб вияснити, чи є її послуга офіційною. На мій подив, один з клієнтів почав мене сварити і виганяти з кімнати: напевно хотів свої 50 гривень передати у інтимній атмосфері. Але спритна пані потім вийшла до мене у зал очікування і почала налягати на мене своїми великими грудьми і голосно говорити мені, що я лізу не у свою справу.
Я, як і більшість українців, радію безвізу для України. Я, як і багато хто думає, теж вважаю, що українці, побувавши за кордоном, побачивши, як ставляться чиновники, і взагалі європейці один до одного, почнуть вимагати такого ж ставлення до себе з боку українських чиновників. Люди, які стояли у черзі, або жили за кордоном, або часто бували за кордоном, мене засмутили: вони поводили себе так, начебто вони ще ніде не побували і ще не відчули на собі людського ставлення. Вони далі терпіли. У багатьох з них були діти, зморені, сонні діти. Але батьки не наважувались щось зробити, щоб припинити дитячі страждання. Коли я розмовляла з митниками, я відчувала підтримку людей, бачила, що слова, які я говорю, висловлюють і їхні почуття. Але явної підтримки не було. Тільки один чоловік, коли я шукала папірець, щоб записати прізвище митника, сказав, що для такої справи він готовий купити мені паперу.
Але найбільше мене вразила одна українка з немовлям. Вона вичекала довжелезну восьмичасову чергу і тільки коли машини уже стояли на території безпосередньо кордону і вже не було місця, щоб рухати машини, вона тільки там почала просити прикордонників, щоб її пропустили без черги. Її точно пропустили б без черги.
Але вона наважилась попросити допомогу тільки тоді, коли допомогти вже не могли. Чому така несміливість?
Чому українці навіть власних дітей не наважуються захистити? Хіба ж можна немовлятко тримати так багато годин у машині, на сонці?
Дивлячись на все це, мені хочеться голосно кричати: Люди, чому ви такі терплячі? Хто вам переламав хребет? Чого ви боїтесь? Якщо хтось підставляє добровільно шию, обов’язково знайдеться хтось, хто натягне на неї ярмо.
Якщо ви не хочете ярма своїм дітям, ви повинні починати скидати ярмо зі своєї шиї негайно, вже.
Коли нарешті поляки нас пропустили, я зрозуміла, що за таке довге очікування все-таки більшу відповідальність несла українська сторона: тільки на оформлення дозволу на перебування машини в Україні я витратила три години! У приміщенні, де оформляли дозволи, я одразу відчула дух радянської бюрократії.
Чиновники зручно сиділи за склом, а люди з дітьми покірно стояли у завмерлій черзі. Щоб взяти бланк для заповнення, треба було почекати, допоки службовець закінчить з клієнтом. Я засікла час: обслуговування одного клієнта продовжувалось 25 хвилин! Чиновник неспішно щось вичитував на екрані і рухався як у фільмі з уповільненною зйомкою.Потім він кудись зникав. Коли я нарешті дочекалась взяти бланк, я спитала у митника щось про документи, він мене дуже строго ( як учитель учневі, який набідокурив), спитав, чому це я не знаю що саме треба мені робити? Я ж йому відповіла, що його функція полягає і у тім, щоб пояснити мені, що я маю робити. Потім я йому ще сказала, що зразки для заповнення бланків мають висіти не на вікні, де люди на вузькому підвіконні заповнювали бланки у зігнутому стані, а на стіні біля стола, який був у залі. Для цього не потрібно ніяких грошей, а тільки бажання зробити момент оформлення документів трохи зручнішим. Також я голосно сказала, що чиновники мають не строго робити зауваження, а обслуговувати з приємною посмішкою платників податків, які їх і утримують. І ще я запропонувала митникам ідею, що поки дехто з чиновників у інших віконцях не мають перед своїм віконцем клієнтів, вони могли б теж оформляти дозволи на машини. Думаю, що для цього не потрібно мати ще однієї освіти. Митника, з яким я голосно розмовляла, звати Костянтин Камінський. Представився він мені не дуже охоче. Але після того, як я пообіцяла написати про мій досвід перебування на митниці у Краковці, на його обличчі з’явилась усмішка, і він замість 25 хвилин почав обслуговувати клієнтів за 11, 7 і навіть за неймовірно коротких 5 хвилин. І ще пан Костянтин мені пояснив, що бланки він не може поставити для вільного доступу, тому що їм, митникам, доводиться ксерити бланки за власний кошт. Пиха і строгість у пана Камінського безслідно щезла. Я б сказала, що він став схожим на кота, якого озвучував Антоніо Бандерас, з фільму «Шрек», коли коли кіт у чоботях намагався розчулити ворогів великими круглими жалібними очима.
Я бачила перед собою заклопотаного митника, який потерпає від нестачі коштів на митниці.
Стоячи у черзі, я взнала, що дехто з черги зробив копію одного документа не за офіційних 12 гривень, а за 50 гривень. Правда, ці гроші якась спритна митниця брала з тих, хто не вмів заповнити сам бланки. Тож добросердна митниця за 50 гривень у робочий час допомогала клієнтам. Ніяких квітанцій на 50 гривень, звичайно, не видавалось.(На польскій стороні, коли при поверненні до Іспанії в мене забрали шмат українського сала, то я підписала акт кофіскації сала). Бачите, яка різниця: польский митник не захотів, щоб я подумала, що він візьме той шмат сала для своєї пані і дав мені офіційного папера, а через сто метрів від польского кордону 50 гривень так просто забираються з українських гаманців українськими митниками. Правда, на будці митників геть нагорі мені вдалось прочитати у офіційному папері про боротьбу з корупцією. Там мені дуже сподобалась фраза, що коли подаєш документи митникам, то треба уважно переглянути, чи, бува, десь у документах не завалялась якась гривня, щоб, боронь боже, митник не подумав, що йому дають хабара. То митниця, яка робила ксерокопії, придумала яким чином ті купюри вимагати. Я, взнавши про платні послуги спритної пані, зайшла до кімнати ксероксу, щоб вияснити, чи є її послуга офіційною. На мій подив, один з клієнтів почав мене сварити і виганяти з кімнати: напевно хотів свої 50 гривень передати у інтимній атмосфері. Але спритна пані потім вийшла до мене у зал очікування і почала налягати на мене своїми великими грудьми і голосно говорити мені, що я лізу не у свою справу.
Я, як і більшість українців, радію безвізу для України. Я, як і багато хто думає, теж вважаю, що українці, побувавши за кордоном, побачивши, як ставляться чиновники, і взагалі європейці один до одного, почнуть вимагати такого ж ставлення до себе з боку українських чиновників. Люди, які стояли у черзі, або жили за кордоном, або часто бували за кордоном, мене засмутили: вони поводили себе так, начебто вони ще ніде не побували і ще не відчули на собі людського ставлення. Вони далі терпіли. У багатьох з них були діти, зморені, сонні діти. Але батьки не наважувались щось зробити, щоб припинити дитячі страждання. Коли я розмовляла з митниками, я відчувала підтримку людей, бачила, що слова, які я говорю, висловлюють і їхні почуття. Але явної підтримки не було. Тільки один чоловік, коли я шукала папірець, щоб записати прізвище митника, сказав, що для такої справи він готовий купити мені паперу.
Але найбільше мене вразила одна українка з немовлям. Вона вичекала довжелезну восьмичасову чергу і тільки коли машини уже стояли на території безпосередньо кордону і вже не було місця, щоб рухати машини, вона тільки там почала просити прикордонників, щоб її пропустили без черги. Її точно пропустили б без черги.
Але вона наважилась попросити допомогу тільки тоді, коли допомогти вже не могли. Чому така несміливість?
Чому українці навіть власних дітей не наважуються захистити? Хіба ж можна немовлятко тримати так багато годин у машині, на сонці?
Дивлячись на все це, мені хочеться голосно кричати: Люди, чому ви такі терплячі? Хто вам переламав хребет? Чого ви боїтесь? Якщо хтось підставляє добровільно шию, обов’язково знайдеться хтось, хто натягне на неї ярмо.
Якщо ви не хочете ярма своїм дітям, ви повинні починати скидати ярмо зі своєї шиї негайно, вже.
Нет комментариев