Українцям треба навчитись говорити: "Я це можу зробити!"
Українці мають навчитись говорити: “ Я можу це зробити”
Коли я у майже сорок років поїхала на заробітки до Іспанії, я не мріяла про багато речей: я не мріяла отримати водійські права, не мріяла купити в Іспанії квартиру, не мріяла, що мої діти будуть жити в Іспанії. Ідею про те, щоб я керувала машиною, мені наполегливо підказав мій чоловік. Мій чоловік — монгол. Так як він мій чоловік, то зрозуміло, що я його кохаю. Серед багатьох рис характеру, з-за яких він став моїм супутником життя, є його оптимізм. Він, як і всі, отримує удари, засмучується, але через короткий час його очі знову сяють, і він знову готовий втілювати в життя свої численні плани. Думаю, що саме оптимізмом мій монгол відрізняється від багатьох українців. Мені здається, що кожна нація має якийсь набір характеристик, якими вона відрізняється від інших. І песимізм, на мою думку, входить до українських національних рис.
Заняття в автошколі давалось мені дуже нелегко. На уроках водіння я почала сильно упрівати, у мене з’явилось безсоння, мені постійно хотілось чухатись. Свербіння тіла ставало особливо нестерпним уночі. Але я мала щастя, що мій чоловік спокійно говорив мені :” Якщо мільйони людей навчились, то і ти зможеш”. Я витратила величезну купу грошей на уроки. Коли я думала про те, щоб припинити навчання, мені ставало шкода витрачених грошей, шкода моїх зусиль, і також не хотілось почуватись невдахою. Так що я йшла уперед. Також мені дуже пощастило з моїм викладачем Хесусом. Іноді я блискуче без помилок керувала машиною, а іноді весь урок я ніяк не могла налагодити мій зв’язок з машиною. Не знаю як, але Хесус весь час знаходив приводи мене похвалити. Іноді похвала була заслуженою, а іноді була явним заохоченням і підтримкою.
Мої зусилля не пройшли марно: хоч я живу у невеличкому іспанському містечку, я їноді у справах їду до Мадриду і нормально там почуваюсь за кермом. Я вже три рази з’іздила автомобілем до України. Найгірше, як водій, я почуваюсь в Україні, де багато водіїв намагаються всіх обігнати, і де більшість їздить у населених пунктах на великій швидкості.
Коли почався Майдан 2013 року, саме мій чоловік підштовхнув мене до створення Асоціації українців Астурії. Саме він ходив просити дозволи на проведення мітингів, організовував людей. Потім до нас приєдналось ще невелика кількість активних людей. На перший наш мітинг прийшли також наші сини-підлітки. Вони настільки не вірили у те, що мітинг відбудеться, що сіли на дальні лавочки, щоб спостерігати за тим, що буде далі. Мітинг вдався, людей прийшло багато. І тоді й мої хлопці осміліли та підійшли до мітингуючих. Мітингом зацікавились місцеві ЗМІ, про нас написали газети, показали сюжет по телебаченню. Ми змогли передати в Україну велику кількість грошей і також висилали посилки сиротам, медикаменти для військових.
Коли ми задумали робити мітинги, щоб привернути увагу іспанців до подій в Україні, я теж сумнівалась, почувала себе невпевненою. Не так просто у чужій країні вийти на центральній площу і на чужій мові розповідати іноземцям про проблеми твоєї країни. Для цього треба вийти із зони комфорту і почати робити те, чого ти ніколи не робив.
Для чого я це розповідаю? Для того, щоб сказати, що якщо українці хочуть мати сильну державу, треба навчитись говорити собі: “я це можу зробити”, і не боятись починати будувати її вже сьогодні, не боятись робити те, що ще ніколи не робив і не маєш гарантії, що результат буде позитивним. Для того, щоб знати результат, треба робити спроби.
Що ще повинна зробити влада, щоб стало зрозумілим, що ні теперішня Верховна Рада, ні президент Порошенко ніколи і не ставили перед собою мету побудувати Україну. В Україні вже немає ніде безпечного місця: якщо українця не вб’є куля, то просто на тротуарі переїде на великій швидкості машина. Правосуддя в Україні не існує, патріотів та активістів по одному знищуюють, молодь не може розраховувати на достойне життя і масово покидає країну. Пенсіонери живуть за межею бідності. Що є доброго в Україні?
І у той момент, коли знайшовся один грузин — оптиміст, який каже: “ Я можу допомогти, я знаю, як”, в Україні лунає тисячі голосів, що то грузин, що хай їде собі у свою Грузію, а ми тут й далі будемо падати у прірву, не заважайте нам падати, але допомогу з грузинських рук не приймемо.
Думаю багатьом українцям відоме ім’я Джеймса Мейса. Цей американець, який одружився з українкою, написав книгу “Ваші мертві вибрали мене”. Саме завдячуючі цій книзі світ довідався про трагедію українського народу — Голодомор. Живучи в Україні, цей дослідник глибоко перейнявся нашою бідою, увійшов до українського наукового життя і зробив неоцінений подарунок нам, українцям. У даному випадку ми бачимо як через особисте життя проблеми України стали близькими для американця.
Може українцям теж треба було сказати: “ Не потрібно нам, щоб американець писав про геноцид українців! Хай ця тема припадає пилом у архівах. Не потрібно нам американця. Хай їде у свою Америку!”? Може і мені треба було сказати моєму чоловікові: “Не лізь в українські справи. Нашо українцям розповідати світові про наші біди? Нащо нам допомагати Майданові, пораненим, дітям-сиротам?”.
Коли я дивлюсь на зусилля Саакашвілі розбудити українців від їхньої рабської покори, від їхньої зневіри, від слабодухості, я згадую мого вчителя у автошколі, коли він знаходив за що мене похвалити у безнадійних ситуаціх. Саакашвілі називає українців творчим, розумним, сміливим, роботящим народом. Він, напевно, перед кожним виступом дуже важко находить гарні епітети для нас, тому що після кожного ганебного, злочинного вчинку влади тільки у соціальних мережах киплять баталії, а у реальному житті ми знову приречено чекаємо на ще більш підлі вчинки від наших очільників. Коли ж Саакашвілі щось пропонує, ми одразу недовірливо шукаємо зачіпок, щоб і далі не вірити. Саакашвілі не одружений, наскільки мені відомо, з українкою, але він також має свій особистий інтерес у розквіті України. Він скрізь відверто говорить, що як тільки Україна стане успішною, одразу всі пострадянські держави теж почнуть змінюватись у кращий бік, і сама Росія стане іншою і вже не буде тим монстром, який слідкує, щоб жодна Молдавія чи Белорусія раптом не стала такою, як Польща.
Я живу в Іспаніі вже багато років. Все у мене тут добре. Але чим далі той день, коли моя нога уперше торкнулась іспанської землі, тим більше я хочу повернутись додому. З кожним роком я все більше усвідомлюю, що немає нічого милішого у світі для мене за українських вишеньок у цвіту, запаху скошеної трави, тихих весняних ранків, коли поля починають вкриватись ніжною зеленню, за смарагдових Карпат з чепурними смереками, за наших людей, які мають добрі серця і гарні обличчя. Ще колись давно мій чоловік сказав мені :” Хоч один з нас має жити на рідній землі”, і він щиросердно запропонував мені Україну. І ми обов’язково повернемось.
А щодо наших синів, які зараз здобувають освіту і могли б прислужитись Україні своїми знаннями, своїм досвідом і які хотіли б жити в Україні, то я перша буду вмовляти їх не повератись, тому що якщо справи в Україні не зміняться, то я не хочу, щоб моїх хлопчиків ті, хто має найменьшу владу, зневажали, щоб їм Ляшко розповідав, сміючись в очі, про лотерею, щоб судді змогли їх ув’язнити за те, що вони вбили ворогів України, щоб вони мали мізерну платню, щоб вони не мали ніяких перспектив щодо професійного росту, щоб їм пропонували гречку перед виборами.
Я маю двох племінників, які отримали безкоштовну освіту у Німеччині. Племінниця починала навчання в Україні. Коли моя сестра розмовляла з викладачкою своєї дочки в Україні, викладачка сказала, що вона ще не мала такої талановитої студентки. А мій племінник зараз працює на заводі “ Мерседес”. Перші кілька тижнів він почувався там погано, невпевнено. А зараз він із радістю мені розповідає, що на заводі чудова атмосфера, що його оточують розумні люди, з якими йому дуже цікаво. Спочатку племінник хвилювався, що не впорається із завданнями, але тепер він бачить, що все йому вдається, хоча завдання які він отримує, кожного разу стають усе складнішими. Племінник розповідає, що завод забезпечує робітників безкоштовними обідами, оплачує пальне для особистих машин. А недавно завод організував поїздку для робіників на Сіцілію. Там вони відпочивали і трохи навчались. Завод створює атмосферу для того, щоб робітники почувались комфортно, щоб вони могли працювати творчо.
Тільки на прикладі моєї родини я бачу, скільки Україна втрачає, коли молодь покидає її. Саакашвілі пропонує нам свій план. Я дуже хочу, щоб у нього вийшло. Я дуже хочу, щоб українці собі сказали: “ Ми це зробимо, ми змінимо Україну”.
Коли я у майже сорок років поїхала на заробітки до Іспанії, я не мріяла про багато речей: я не мріяла отримати водійські права, не мріяла купити в Іспанії квартиру, не мріяла, що мої діти будуть жити в Іспанії. Ідею про те, щоб я керувала машиною, мені наполегливо підказав мій чоловік. Мій чоловік — монгол. Так як він мій чоловік, то зрозуміло, що я його кохаю. Серед багатьох рис характеру, з-за яких він став моїм супутником життя, є його оптимізм. Він, як і всі, отримує удари, засмучується, але через короткий час його очі знову сяють, і він знову готовий втілювати в життя свої численні плани. Думаю, що саме оптимізмом мій монгол відрізняється від багатьох українців. Мені здається, що кожна нація має якийсь набір характеристик, якими вона відрізняється від інших. І песимізм, на мою думку, входить до українських національних рис.
Заняття в автошколі давалось мені дуже нелегко. На уроках водіння я почала сильно упрівати, у мене з’явилось безсоння, мені постійно хотілось чухатись. Свербіння тіла ставало особливо нестерпним уночі. Але я мала щастя, що мій чоловік спокійно говорив мені :” Якщо мільйони людей навчились, то і ти зможеш”. Я витратила величезну купу грошей на уроки. Коли я думала про те, щоб припинити навчання, мені ставало шкода витрачених грошей, шкода моїх зусиль, і також не хотілось почуватись невдахою. Так що я йшла уперед. Також мені дуже пощастило з моїм викладачем Хесусом. Іноді я блискуче без помилок керувала машиною, а іноді весь урок я ніяк не могла налагодити мій зв’язок з машиною. Не знаю як, але Хесус весь час знаходив приводи мене похвалити. Іноді похвала була заслуженою, а іноді була явним заохоченням і підтримкою.
Мої зусилля не пройшли марно: хоч я живу у невеличкому іспанському містечку, я їноді у справах їду до Мадриду і нормально там почуваюсь за кермом. Я вже три рази з’іздила автомобілем до України. Найгірше, як водій, я почуваюсь в Україні, де багато водіїв намагаються всіх обігнати, і де більшість їздить у населених пунктах на великій швидкості.
Коли почався Майдан 2013 року, саме мій чоловік підштовхнув мене до створення Асоціації українців Астурії. Саме він ходив просити дозволи на проведення мітингів, організовував людей. Потім до нас приєдналось ще невелика кількість активних людей. На перший наш мітинг прийшли також наші сини-підлітки. Вони настільки не вірили у те, що мітинг відбудеться, що сіли на дальні лавочки, щоб спостерігати за тим, що буде далі. Мітинг вдався, людей прийшло багато. І тоді й мої хлопці осміліли та підійшли до мітингуючих. Мітингом зацікавились місцеві ЗМІ, про нас написали газети, показали сюжет по телебаченню. Ми змогли передати в Україну велику кількість грошей і також висилали посилки сиротам, медикаменти для військових.
Коли ми задумали робити мітинги, щоб привернути увагу іспанців до подій в Україні, я теж сумнівалась, почувала себе невпевненою. Не так просто у чужій країні вийти на центральній площу і на чужій мові розповідати іноземцям про проблеми твоєї країни. Для цього треба вийти із зони комфорту і почати робити те, чого ти ніколи не робив.
Для чого я це розповідаю? Для того, щоб сказати, що якщо українці хочуть мати сильну державу, треба навчитись говорити собі: “я це можу зробити”, і не боятись починати будувати її вже сьогодні, не боятись робити те, що ще ніколи не робив і не маєш гарантії, що результат буде позитивним. Для того, щоб знати результат, треба робити спроби.
Що ще повинна зробити влада, щоб стало зрозумілим, що ні теперішня Верховна Рада, ні президент Порошенко ніколи і не ставили перед собою мету побудувати Україну. В Україні вже немає ніде безпечного місця: якщо українця не вб’є куля, то просто на тротуарі переїде на великій швидкості машина. Правосуддя в Україні не існує, патріотів та активістів по одному знищуюють, молодь не може розраховувати на достойне життя і масово покидає країну. Пенсіонери живуть за межею бідності. Що є доброго в Україні?
І у той момент, коли знайшовся один грузин — оптиміст, який каже: “ Я можу допомогти, я знаю, як”, в Україні лунає тисячі голосів, що то грузин, що хай їде собі у свою Грузію, а ми тут й далі будемо падати у прірву, не заважайте нам падати, але допомогу з грузинських рук не приймемо.
Думаю багатьом українцям відоме ім’я Джеймса Мейса. Цей американець, який одружився з українкою, написав книгу “Ваші мертві вибрали мене”. Саме завдячуючі цій книзі світ довідався про трагедію українського народу — Голодомор. Живучи в Україні, цей дослідник глибоко перейнявся нашою бідою, увійшов до українського наукового життя і зробив неоцінений подарунок нам, українцям. У даному випадку ми бачимо як через особисте життя проблеми України стали близькими для американця.
Може українцям теж треба було сказати: “ Не потрібно нам, щоб американець писав про геноцид українців! Хай ця тема припадає пилом у архівах. Не потрібно нам американця. Хай їде у свою Америку!”? Може і мені треба було сказати моєму чоловікові: “Не лізь в українські справи. Нашо українцям розповідати світові про наші біди? Нащо нам допомагати Майданові, пораненим, дітям-сиротам?”.
Коли я дивлюсь на зусилля Саакашвілі розбудити українців від їхньої рабської покори, від їхньої зневіри, від слабодухості, я згадую мого вчителя у автошколі, коли він знаходив за що мене похвалити у безнадійних ситуаціх. Саакашвілі називає українців творчим, розумним, сміливим, роботящим народом. Він, напевно, перед кожним виступом дуже важко находить гарні епітети для нас, тому що після кожного ганебного, злочинного вчинку влади тільки у соціальних мережах киплять баталії, а у реальному житті ми знову приречено чекаємо на ще більш підлі вчинки від наших очільників. Коли ж Саакашвілі щось пропонує, ми одразу недовірливо шукаємо зачіпок, щоб і далі не вірити. Саакашвілі не одружений, наскільки мені відомо, з українкою, але він також має свій особистий інтерес у розквіті України. Він скрізь відверто говорить, що як тільки Україна стане успішною, одразу всі пострадянські держави теж почнуть змінюватись у кращий бік, і сама Росія стане іншою і вже не буде тим монстром, який слідкує, щоб жодна Молдавія чи Белорусія раптом не стала такою, як Польща.
Я живу в Іспаніі вже багато років. Все у мене тут добре. Але чим далі той день, коли моя нога уперше торкнулась іспанської землі, тим більше я хочу повернутись додому. З кожним роком я все більше усвідомлюю, що немає нічого милішого у світі для мене за українських вишеньок у цвіту, запаху скошеної трави, тихих весняних ранків, коли поля починають вкриватись ніжною зеленню, за смарагдових Карпат з чепурними смереками, за наших людей, які мають добрі серця і гарні обличчя. Ще колись давно мій чоловік сказав мені :” Хоч один з нас має жити на рідній землі”, і він щиросердно запропонував мені Україну. І ми обов’язково повернемось.
А щодо наших синів, які зараз здобувають освіту і могли б прислужитись Україні своїми знаннями, своїм досвідом і які хотіли б жити в Україні, то я перша буду вмовляти їх не повератись, тому що якщо справи в Україні не зміняться, то я не хочу, щоб моїх хлопчиків ті, хто має найменьшу владу, зневажали, щоб їм Ляшко розповідав, сміючись в очі, про лотерею, щоб судді змогли їх ув’язнити за те, що вони вбили ворогів України, щоб вони мали мізерну платню, щоб вони не мали ніяких перспектив щодо професійного росту, щоб їм пропонували гречку перед виборами.
Я маю двох племінників, які отримали безкоштовну освіту у Німеччині. Племінниця починала навчання в Україні. Коли моя сестра розмовляла з викладачкою своєї дочки в Україні, викладачка сказала, що вона ще не мала такої талановитої студентки. А мій племінник зараз працює на заводі “ Мерседес”. Перші кілька тижнів він почувався там погано, невпевнено. А зараз він із радістю мені розповідає, що на заводі чудова атмосфера, що його оточують розумні люди, з якими йому дуже цікаво. Спочатку племінник хвилювався, що не впорається із завданнями, але тепер він бачить, що все йому вдається, хоча завдання які він отримує, кожного разу стають усе складнішими. Племінник розповідає, що завод забезпечує робітників безкоштовними обідами, оплачує пальне для особистих машин. А недавно завод організував поїздку для робіників на Сіцілію. Там вони відпочивали і трохи навчались. Завод створює атмосферу для того, щоб робітники почувались комфортно, щоб вони могли працювати творчо.
Тільки на прикладі моєї родини я бачу, скільки Україна втрачає, коли молодь покидає її. Саакашвілі пропонує нам свій план. Я дуже хочу, щоб у нього вийшло. Я дуже хочу, щоб українці собі сказали: “ Ми це зробимо, ми змінимо Україну”.
Нет комментариев