Раби божі чи вільні люди?
Напевно працелюбність — це риса, яку цінить більшість народів. Ми, українці, у цьому не є виключенням. Ми теж підкреслюємо свою працелюбність. Питання тільки у тому, чи дійсно це є так. Коли вся країна потопає у пластикових пляшках, коли кущі, ліси, придорожні смуги заповнені пластиковими упаковками, будівельними відходами, коли здохлих тварин замість того, щоб закопати, кидають у воду, то чи такі вже ми працелюбні? Чому наша працелюбність не підказує нам зробити наше оточення таким, щоб нам було приємно у ньому жити і не заздрити іншим народам, які зуміли навести лад у себе?
Якщо дорослі українці цінують у собі працелюбність, то яку рису найбільше цінуємо ми у дітях? Думаю, що не помилюсь, коли скажу, що ми цінуємо послушність наших дітей. Послушна дитина дуже зручна. Така дитина буде тихенько сидіти і робити те, що накажуть старші. Така дитина не буде завдавати багато клопотів батькам, вихователям, вчителям і, в кінці кінців, начальникам, поліції, керівникам, урядові. Керівництву теж дуже зручно мати послушних громадян. З послушних дітей виростають послушні громадяни. Якщо ми у дорослій людині маємо послушного і роботящого громадянина, то наші керманичі тільки повинні навчитись керувати так, щоб ці риси характеру ніколи не змінились.
Колись я читала про те, як виховують своїх дітей японці. Мене здивувало те, що японці нічого не забороняють своїм дітям до п’ятирічного віку. Там часто можна побачити таку картину, коли мама довгі години сидить у перукарні, роблячи свою складну японську зачіску, а її дитина у цей час може спокійно малювати маминою помадою дзеркало перукарні або накладати на обличчя пудру. Ні перукарка ні мама не звертатимуть увагу на поведінку дитини до тих пір, поки дитина не почне робити щось таке, що може загрожувати її життю.
Японці вірять, що дитина рано чи пізно почне наслідувати поведінку батьків, і що особистий приклад поведінки є важливим. Також батьки знають, що дитину у майбутньому чекає складне доросле життя, і тому завдання батьків полягає у тому, щоб у перші роки свого життя дитина отримала якомога більш позитивний досвід, який у дорослому віці буде запорукою того, що дитина зможе високо піднятись на своїх міцних щасливих крилах.
Я не знаю, чи прийнято у успішних народів туго пеленати дітей? Я цього не вивчала. Але знаю точно, що іспанські педіатри дивуються, коли бачать спеленаних дітей українських мам у своїх кабінетах. Наші діти уже з перших хвилин життя попадають у неволю. Мами, які мали б найбільше любити своїх крихіток, одразу готують з дітей невільників, рабів. Адже пеленати дитину так, щоб не рухались ручки та ніжки — це є насильство над маленькою істотою, це є протиприродньо. Дитину з перших хвилин життя вчать до того, що треба страждати, терпіти, треба підкорюватись чужій волі… Але не тільки мама починає з дитини формувати покірне створіння.
Одразу від народження церква приймає у своє лоно нову людину, яку одразу називає рабом і яку буде вважати рабом навіть після смерті. Я знову ж таки не знаю, чи ще якісь церкви світу вважають своїх вірних рабами, хоч і божими. Але впевнена, що релігія успішних країн не називає своїх прихожан рабами. Чим зараз найбільш переймаються церкви розвинених країн — це пошуком способів залучення людей до церкви, особливо дітей та молоді. Для цього створюють релігійні радіостанції, пишуть пісні, будують церкви у модерному стилі. У Польщі чи Іспанії не завжди відрізниш нову церкву серед інших споруд, так як вона не є такою, якою будували церкви у дев’ятнадцятому столітті. Католицькі церкви йдуть у ногу зі світом і розуміють, що якщо змінюється світ то й церква має змінюватись.
А нові православні храми, якими у останні десятиліття щедро засіваються українські міста і села? Вони традиційні, такі як завжди. І всередині церкви нічого не змінюється. Я, живучи в Іспанії, хочу зберегти зв’язок моїх синів з Україною. Я почала водити їх на службу до української церкви. Мої діти витримали дві служби. Кількагодинне стояння на ногах не сподобалось. Промова священника теж не викликала інтерес. Так як не збираюсь силувати моїх дітей, я більше не водила їх до церкви. Навряд чи мої діти колись повернуться знову до церкви. З моїми дітьми церква втратила свій шанс. Якби у церкві було зручно, цікаво, якби служба не була такою довгою, то можливо мої діти й захотіли б ще раз туди піти.
Коли маленький українець підростає і йде спочатку у садочок а потім до школи, то й тут зусилля вчителів та вихователів не будуть направленими не на те, щоб розвивати інтерес дитини до пізнання, до того, щоб дитині було комфортно. Ні. Зусилля дорослих у першу чергу направляються на те, щоб учень сидів тихо, не заважав. З рухливої дитини, яка великими очима дивиться на світ, виховують покірну, послушну істоту, яка не повинна ускладнювати життя спочатку батькам, потім вихователям, а пізніше керівникам. І коли з нашої дитини виростає людина, яка боїться начальства, боїться мати свою думку, боїться мріяти, боїться ставити перед собою великі завдання, то як ми можемо сподіватись, що людина, яка звикла підкорятись чужій волі, посміє збудувати країну, у якій буде зручно жити їй та її дітям?
Для того, щоб українці змінили життя на краще, ми повинні припинити вважати послушність дітей — доброю рисою характера. Думаю, що у наших школах потрібно ввести урок чи то гідності, чи то сміливості, чи урок цивілізовного українця. На таких уроках вчителі мали б розповідати про людей, які за різних важких обставин зуміли зберегти гідність. На таких уроках треба створювати ігрові моменти, де діти мають обговорювати, як виходити із складних ситуацій, де йдеться про моральний вибір. На таких уроках потрібно розповідати про складний шлях нашого народу, про те, що нам потрібно бути готовими до постійної боротьби.
З-за нашого геноцидного минулого, з-за того, що ми довго були колонією Росіі, ми маємо мати державну освітню програму, з допомогою якої ми маємо звертати увагу маленьких українців на те, чому ми є такими послужливими з росіянами, чому ми так легко поступаємось своїми інтересами. Психологи мають вчити дітей умінню стояти на своєму, умінню ставити перед собою амбітні плани. Батьки, вчителі, церква мають не виховувати раба, а мають вчити дитину тому, що вона є великою цінністю, що її життя дуже важливе для батьків, для суспільства. Дитина має відчувати себе цетром кола добра, яке мають створити ті, хто її оточують, а не бути об’єктом, з якого ліплять послушну істоту.
Думаю, що тільки коли українці почнуть цінувати себе, а не ходити завжди з зігнутою шиєю, коли українці припинять задовольнятись найменьшим, коли українці почнуть вимагати до себе шанобливого ставлення від очільників, від сусідів, тоді почнуться покращення. Допоки ми будемо виховувати послушних дітей, допоки ми дозволятимемо називати себе рабами божими, до тих пір нас будуть мати за ніщо наші керівники, наші авакови, ківалови, кернеси, гройсмани, порошенки, угорці, поляки, росіяни. До тих пір наші цивілізовані європейські сусіди смітимуть за свої кредити вимагати українців вирубувати карпатські ліси, до тих пір талановиті українські діти будуть шукати щастя у світах.
Не будьмо послушними, українці!
Якщо дорослі українці цінують у собі працелюбність, то яку рису найбільше цінуємо ми у дітях? Думаю, що не помилюсь, коли скажу, що ми цінуємо послушність наших дітей. Послушна дитина дуже зручна. Така дитина буде тихенько сидіти і робити те, що накажуть старші. Така дитина не буде завдавати багато клопотів батькам, вихователям, вчителям і, в кінці кінців, начальникам, поліції, керівникам, урядові. Керівництву теж дуже зручно мати послушних громадян. З послушних дітей виростають послушні громадяни. Якщо ми у дорослій людині маємо послушного і роботящого громадянина, то наші керманичі тільки повинні навчитись керувати так, щоб ці риси характеру ніколи не змінились.
Колись я читала про те, як виховують своїх дітей японці. Мене здивувало те, що японці нічого не забороняють своїм дітям до п’ятирічного віку. Там часто можна побачити таку картину, коли мама довгі години сидить у перукарні, роблячи свою складну японську зачіску, а її дитина у цей час може спокійно малювати маминою помадою дзеркало перукарні або накладати на обличчя пудру. Ні перукарка ні мама не звертатимуть увагу на поведінку дитини до тих пір, поки дитина не почне робити щось таке, що може загрожувати її життю.
Японці вірять, що дитина рано чи пізно почне наслідувати поведінку батьків, і що особистий приклад поведінки є важливим. Також батьки знають, що дитину у майбутньому чекає складне доросле життя, і тому завдання батьків полягає у тому, щоб у перші роки свого життя дитина отримала якомога більш позитивний досвід, який у дорослому віці буде запорукою того, що дитина зможе високо піднятись на своїх міцних щасливих крилах.
Я не знаю, чи прийнято у успішних народів туго пеленати дітей? Я цього не вивчала. Але знаю точно, що іспанські педіатри дивуються, коли бачать спеленаних дітей українських мам у своїх кабінетах. Наші діти уже з перших хвилин життя попадають у неволю. Мами, які мали б найбільше любити своїх крихіток, одразу готують з дітей невільників, рабів. Адже пеленати дитину так, щоб не рухались ручки та ніжки — це є насильство над маленькою істотою, це є протиприродньо. Дитину з перших хвилин життя вчать до того, що треба страждати, терпіти, треба підкорюватись чужій волі… Але не тільки мама починає з дитини формувати покірне створіння.
Одразу від народження церква приймає у своє лоно нову людину, яку одразу називає рабом і яку буде вважати рабом навіть після смерті. Я знову ж таки не знаю, чи ще якісь церкви світу вважають своїх вірних рабами, хоч і божими. Але впевнена, що релігія успішних країн не називає своїх прихожан рабами. Чим зараз найбільш переймаються церкви розвинених країн — це пошуком способів залучення людей до церкви, особливо дітей та молоді. Для цього створюють релігійні радіостанції, пишуть пісні, будують церкви у модерному стилі. У Польщі чи Іспанії не завжди відрізниш нову церкву серед інших споруд, так як вона не є такою, якою будували церкви у дев’ятнадцятому столітті. Католицькі церкви йдуть у ногу зі світом і розуміють, що якщо змінюється світ то й церква має змінюватись.
А нові православні храми, якими у останні десятиліття щедро засіваються українські міста і села? Вони традиційні, такі як завжди. І всередині церкви нічого не змінюється. Я, живучи в Іспанії, хочу зберегти зв’язок моїх синів з Україною. Я почала водити їх на службу до української церкви. Мої діти витримали дві служби. Кількагодинне стояння на ногах не сподобалось. Промова священника теж не викликала інтерес. Так як не збираюсь силувати моїх дітей, я більше не водила їх до церкви. Навряд чи мої діти колись повернуться знову до церкви. З моїми дітьми церква втратила свій шанс. Якби у церкві було зручно, цікаво, якби служба не була такою довгою, то можливо мої діти й захотіли б ще раз туди піти.
Коли маленький українець підростає і йде спочатку у садочок а потім до школи, то й тут зусилля вчителів та вихователів не будуть направленими не на те, щоб розвивати інтерес дитини до пізнання, до того, щоб дитині було комфортно. Ні. Зусилля дорослих у першу чергу направляються на те, щоб учень сидів тихо, не заважав. З рухливої дитини, яка великими очима дивиться на світ, виховують покірну, послушну істоту, яка не повинна ускладнювати життя спочатку батькам, потім вихователям, а пізніше керівникам. І коли з нашої дитини виростає людина, яка боїться начальства, боїться мати свою думку, боїться мріяти, боїться ставити перед собою великі завдання, то як ми можемо сподіватись, що людина, яка звикла підкорятись чужій волі, посміє збудувати країну, у якій буде зручно жити їй та її дітям?
Для того, щоб українці змінили життя на краще, ми повинні припинити вважати послушність дітей — доброю рисою характера. Думаю, що у наших школах потрібно ввести урок чи то гідності, чи то сміливості, чи урок цивілізовного українця. На таких уроках вчителі мали б розповідати про людей, які за різних важких обставин зуміли зберегти гідність. На таких уроках треба створювати ігрові моменти, де діти мають обговорювати, як виходити із складних ситуацій, де йдеться про моральний вибір. На таких уроках потрібно розповідати про складний шлях нашого народу, про те, що нам потрібно бути готовими до постійної боротьби.
З-за нашого геноцидного минулого, з-за того, що ми довго були колонією Росіі, ми маємо мати державну освітню програму, з допомогою якої ми маємо звертати увагу маленьких українців на те, чому ми є такими послужливими з росіянами, чому ми так легко поступаємось своїми інтересами. Психологи мають вчити дітей умінню стояти на своєму, умінню ставити перед собою амбітні плани. Батьки, вчителі, церква мають не виховувати раба, а мають вчити дитину тому, що вона є великою цінністю, що її життя дуже важливе для батьків, для суспільства. Дитина має відчувати себе цетром кола добра, яке мають створити ті, хто її оточують, а не бути об’єктом, з якого ліплять послушну істоту.
Думаю, що тільки коли українці почнуть цінувати себе, а не ходити завжди з зігнутою шиєю, коли українці припинять задовольнятись найменьшим, коли українці почнуть вимагати до себе шанобливого ставлення від очільників, від сусідів, тоді почнуться покращення. Допоки ми будемо виховувати послушних дітей, допоки ми дозволятимемо називати себе рабами божими, до тих пір нас будуть мати за ніщо наші керівники, наші авакови, ківалови, кернеси, гройсмани, порошенки, угорці, поляки, росіяни. До тих пір наші цивілізовані європейські сусіди смітимуть за свої кредити вимагати українців вирубувати карпатські ліси, до тих пір талановиті українські діти будуть шукати щастя у світах.
Не будьмо послушними, українці!
Нет комментариев