Які вони вірмени? Враження української туристки.
Вірмени очами української туристки.
Коли приїздиш до якоїсь незнайомої країни, на протязі перших днів око гостро ловить відмінності у архітектурі, у зовнішності людей, у пейзажах, у стравах, у поведінці. Саме у цьому і полягає смисл подорожей: побачити незнайоме тобі життя. Ти можеш порівнювати свою країну, своїх співвітчизників. Щось може викликати захоплення, а щось може бути категорично несприйнятним. Це саме є той момент, “коли чужому навчайтесь і свого не цурайтесь”.
Що мені сподобалось у вірменах, коли я подорожувала?
Коли я пробула кілька днів у Вірменії ( це були роки перебудови), я помітила великий патріотизм вірмен. Вони пишались своїм минулим, своїми стравами, вони пам’ятали геноцид вірмен, вчинений турками. У Вірменії мені здалось, що вірмени набагато ближчі один до одного ніж ми, українці. У них стосунки не можна сказати, що майже родинні, але зовсім не такі, до яких я звикла в Україні. Моє перше здивування прийшло, коли ще на території Грузії я очікувала на старенький радянський автобус ПАЗ, який мав відвезти мене до Діліжана, мальовничого вірменського містечка. Старенький ПАЗ уже натрудився на кавказських серпантинах і для наступної подорожі йому потрібно було щось протерти у моторі. Водій звернувся до пасажирів з проханням піти до медпункту автостанції і принести шматок вати. Один чоловік не сказавши ні слова, пішов за ватою. Невдовзі він мовчки тицьнув вату водієві. Водій взяв вату і навіть особливо не подякував. Я одразу перенесла це на український ґрунт, і щось мені не уявилась така сцена в Україні.
Наступне моє здивування було, коли я побачила, що міські маршрутні автобуси призупинялись, коли якийсь пасажир підбігав із запізненням. Я порівняла це з нашими водями державних тодішніх автобусів та тролейбусів у Чернівцях, коли водії іноді навмисно закривали двері перед пасажиром, який добіг до дверей. Пасажир міг тільки у дзеркало побачити задоволену посмішку водія автобуса, який від’їжджав.
Дуже цікаво також вірмени оплачували проїзд у міських автобусах. У нас тоді пасажири або купували у спецільних будках квитки, або у кондуктора у автобусі. У Вірменії ж біля водія знаходилась велика кругла металева таця з купою монет і кількома паперовими купюрами. Пасажири заходячи, кидали монети і самі ж собі брали з купи здачу. Мене вразило, що ніхто не контролював процес. Оплата була заснована на довірі.
Також із здивуванням я взнала, що десь у більш глухих місцях існували недержавні заправки. Мене, яка виросла при радянській владі, існування приватних заправок вивело з рівноваги. Я зрозуміла, що радянська влада у Вірменії, напевно, не була такою, як в Україні.
Коли у нас в Україні ще ніхто не уявляв собі, що у спеку можна і у фонтані поплавати, вірмени вже це робили. Це мене також вразило: українці жили по правилам, де не було пункту про купання у фонтані, а вірмени писали свої правила у залежності від температури повітря. Ще мене здивувало, що у невеличкому курортному Диліжані на вулицях, де машини їздили рідко, діти лягали просто на дорогу. Водії які підїждали, змушені були чекати, поки діти встануть. Машина проїжджала, і діти знову лягали на асфальт. У цій картинці я теж побачила теплі стосунки цієї нації: бешкетники були впевнені, що водії спокійно сприйматимуть їхнє лежання на асфальті і не заподіють їм шкоди. І дійсно, водії з розумінням ставились до дітей.
Досить швидко я зрозуміла, що вірмени — глибоко віруючий народ. Церкви вірмен дуже гарні зовні і аскетичні всередині. Всередині тільки камінь і ніяких прикрас. Вірменські священники з тихим горінням віри у очах, так само аскетичні і відповідальні посередники між богом і людьми. У мене всередині ще до сьогодні звучить “Ave María", яку я почула у кіровоканському храмі. Через кілька років після моєї подорожі храм був розрушений під час землетрусу.
Я не знаю, як виховують вірмени своїх дітей. Думаю, що разом з колисковими піснями вірменські матері розповідають дітям історію Вірменії, розповідають про ворогів Вірменії. І вірмени несуть свою ненависть до ворогів все своє життя.
Наш гід повіз нас на кордон Вірменії з Турцією, щоб показати нам здаля білу шапку священного Арарата, великого символу вірмен, який знаходиться на відстані 7-ми кілометрів від вірменського кордону на території Турції. Напевно, кожний вірмен вірить, що рано чи пізно Арарат повернеться на батьківщину. Турція для вірмен є те саме, що Росія для українців — вічний підступний ворог. Турки у 1915 році вирізали за кілька днів до півтора мільйона вірмен. Вірменська рана з тих пір кровить і не загоюється. Вірмени до сьогодняшнього дня не їздять до Турції, і туркам до сьогоднішнього дня небепечно їздити до Вірменії. Туркам до сьогодні загрожує страта за той геноцид 1915 року. Вірменський уряд послідовно працює з урядами інших країн щодо визнання геноциду вірмен у 1915 році.
Можливо, це тільки моє припущення, але мені здається, що коли йде концерт “Євробачення”, то саме турки та вірмени, у якій країні світу вони б не знаходились, голосують за свою батьківщину. І це голосування відбувається і для того, щоб підтримати свою країну і також для того, щоб випередити вічного ворога. Думаю, що дуєль між Турцією і Вірменією буде тривати, поки буде живим хоч один вірменин. Українці за кордоном, думаю, теж голосують за Україну. Але, на жаль не так масово. Коли на Євробаченні перемогла Руслана, за яку моя родина голосувала також, один житель Дніпра, який за неї не голосував, сказав, що Руслані просто пощастило. Мені було прикро чути такі слова від людини, у жилах якого текла кров запорізьких козаків.
Перебуваючи і Вірменії, відчуваєш близкість ісламського світу. Жінки літнього віку одягаються у чорний одяг. Коли наша група пішла покупатись у озері Севан, то вірменські жінки та дівчата купались не у купальниках, а у платтях. У містах, коли закінчувався сеанс у кінотеатрі, вулиця миттєво наповнювалась мододими чоловіками у темно- синіх та чорних велюрових( за модою тих часів) костюмах. Дівчата та жінки у кіно, напевно, не ходили. Одна наша дівчина пішла з друзями на футбольний матч у Єревані. І хоч грали відомі команди, дівчині здалось, що і глядачі, і самі гравці більше дивились на неї, ніж слідкували за грою. Я теж, коли ходила по вулицях вірменських міст, відчувала, що повітря ставало майже густим від захоплених чоловічіх поглядів. Ні до тієї подорожі, ні після неї я більше ніколи не відчувала себе центром всебічної чоловічої уваги.
Є багато країн у світі, яким доводиться балансувати між великими ворожими країнами, для того, щоб вижити. Щоб не зникнути з мапи, треба навчитись боротись з ворогами. Згуртовані нації досягають успіху навіть з дуже сильними ворогами.
Останніми днями вірмени і весь світ ще раз пересвідчились, що вони є згуртованою сильною нацією. Хочеться вірити, що боротьба вірмен матиме позитивні наслідки для Вірменії і для світу.
Коли приїздиш до якоїсь незнайомої країни, на протязі перших днів око гостро ловить відмінності у архітектурі, у зовнішності людей, у пейзажах, у стравах, у поведінці. Саме у цьому і полягає смисл подорожей: побачити незнайоме тобі життя. Ти можеш порівнювати свою країну, своїх співвітчизників. Щось може викликати захоплення, а щось може бути категорично несприйнятним. Це саме є той момент, “коли чужому навчайтесь і свого не цурайтесь”.
Що мені сподобалось у вірменах, коли я подорожувала?
Коли я пробула кілька днів у Вірменії ( це були роки перебудови), я помітила великий патріотизм вірмен. Вони пишались своїм минулим, своїми стравами, вони пам’ятали геноцид вірмен, вчинений турками. У Вірменії мені здалось, що вірмени набагато ближчі один до одного ніж ми, українці. У них стосунки не можна сказати, що майже родинні, але зовсім не такі, до яких я звикла в Україні. Моє перше здивування прийшло, коли ще на території Грузії я очікувала на старенький радянський автобус ПАЗ, який мав відвезти мене до Діліжана, мальовничого вірменського містечка. Старенький ПАЗ уже натрудився на кавказських серпантинах і для наступної подорожі йому потрібно було щось протерти у моторі. Водій звернувся до пасажирів з проханням піти до медпункту автостанції і принести шматок вати. Один чоловік не сказавши ні слова, пішов за ватою. Невдовзі він мовчки тицьнув вату водієві. Водій взяв вату і навіть особливо не подякував. Я одразу перенесла це на український ґрунт, і щось мені не уявилась така сцена в Україні.
Наступне моє здивування було, коли я побачила, що міські маршрутні автобуси призупинялись, коли якийсь пасажир підбігав із запізненням. Я порівняла це з нашими водями державних тодішніх автобусів та тролейбусів у Чернівцях, коли водії іноді навмисно закривали двері перед пасажиром, який добіг до дверей. Пасажир міг тільки у дзеркало побачити задоволену посмішку водія автобуса, який від’їжджав.
Дуже цікаво також вірмени оплачували проїзд у міських автобусах. У нас тоді пасажири або купували у спецільних будках квитки, або у кондуктора у автобусі. У Вірменії ж біля водія знаходилась велика кругла металева таця з купою монет і кількома паперовими купюрами. Пасажири заходячи, кидали монети і самі ж собі брали з купи здачу. Мене вразило, що ніхто не контролював процес. Оплата була заснована на довірі.
Також із здивуванням я взнала, що десь у більш глухих місцях існували недержавні заправки. Мене, яка виросла при радянській владі, існування приватних заправок вивело з рівноваги. Я зрозуміла, що радянська влада у Вірменії, напевно, не була такою, як в Україні.
Коли у нас в Україні ще ніхто не уявляв собі, що у спеку можна і у фонтані поплавати, вірмени вже це робили. Це мене також вразило: українці жили по правилам, де не було пункту про купання у фонтані, а вірмени писали свої правила у залежності від температури повітря. Ще мене здивувало, що у невеличкому курортному Диліжані на вулицях, де машини їздили рідко, діти лягали просто на дорогу. Водії які підїждали, змушені були чекати, поки діти встануть. Машина проїжджала, і діти знову лягали на асфальт. У цій картинці я теж побачила теплі стосунки цієї нації: бешкетники були впевнені, що водії спокійно сприйматимуть їхнє лежання на асфальті і не заподіють їм шкоди. І дійсно, водії з розумінням ставились до дітей.
Досить швидко я зрозуміла, що вірмени — глибоко віруючий народ. Церкви вірмен дуже гарні зовні і аскетичні всередині. Всередині тільки камінь і ніяких прикрас. Вірменські священники з тихим горінням віри у очах, так само аскетичні і відповідальні посередники між богом і людьми. У мене всередині ще до сьогодні звучить “Ave María", яку я почула у кіровоканському храмі. Через кілька років після моєї подорожі храм був розрушений під час землетрусу.
Я не знаю, як виховують вірмени своїх дітей. Думаю, що разом з колисковими піснями вірменські матері розповідають дітям історію Вірменії, розповідають про ворогів Вірменії. І вірмени несуть свою ненависть до ворогів все своє життя.
Наш гід повіз нас на кордон Вірменії з Турцією, щоб показати нам здаля білу шапку священного Арарата, великого символу вірмен, який знаходиться на відстані 7-ми кілометрів від вірменського кордону на території Турції. Напевно, кожний вірмен вірить, що рано чи пізно Арарат повернеться на батьківщину. Турція для вірмен є те саме, що Росія для українців — вічний підступний ворог. Турки у 1915 році вирізали за кілька днів до півтора мільйона вірмен. Вірменська рана з тих пір кровить і не загоюється. Вірмени до сьогодняшнього дня не їздять до Турції, і туркам до сьогоднішнього дня небепечно їздити до Вірменії. Туркам до сьогодні загрожує страта за той геноцид 1915 року. Вірменський уряд послідовно працює з урядами інших країн щодо визнання геноциду вірмен у 1915 році.
Можливо, це тільки моє припущення, але мені здається, що коли йде концерт “Євробачення”, то саме турки та вірмени, у якій країні світу вони б не знаходились, голосують за свою батьківщину. І це голосування відбувається і для того, щоб підтримати свою країну і також для того, щоб випередити вічного ворога. Думаю, що дуєль між Турцією і Вірменією буде тривати, поки буде живим хоч один вірменин. Українці за кордоном, думаю, теж голосують за Україну. Але, на жаль не так масово. Коли на Євробаченні перемогла Руслана, за яку моя родина голосувала також, один житель Дніпра, який за неї не голосував, сказав, що Руслані просто пощастило. Мені було прикро чути такі слова від людини, у жилах якого текла кров запорізьких козаків.
Перебуваючи і Вірменії, відчуваєш близкість ісламського світу. Жінки літнього віку одягаються у чорний одяг. Коли наша група пішла покупатись у озері Севан, то вірменські жінки та дівчата купались не у купальниках, а у платтях. У містах, коли закінчувався сеанс у кінотеатрі, вулиця миттєво наповнювалась мододими чоловіками у темно- синіх та чорних велюрових( за модою тих часів) костюмах. Дівчата та жінки у кіно, напевно, не ходили. Одна наша дівчина пішла з друзями на футбольний матч у Єревані. І хоч грали відомі команди, дівчині здалось, що і глядачі, і самі гравці більше дивились на неї, ніж слідкували за грою. Я теж, коли ходила по вулицях вірменських міст, відчувала, що повітря ставало майже густим від захоплених чоловічіх поглядів. Ні до тієї подорожі, ні після неї я більше ніколи не відчувала себе центром всебічної чоловічої уваги.
Є багато країн у світі, яким доводиться балансувати між великими ворожими країнами, для того, щоб вижити. Щоб не зникнути з мапи, треба навчитись боротись з ворогами. Згуртовані нації досягають успіху навіть з дуже сильними ворогами.
Останніми днями вірмени і весь світ ще раз пересвідчились, що вони є згуртованою сильною нацією. Хочеться вірити, що боротьба вірмен матиме позитивні наслідки для Вірменії і для світу.
Нет комментариев