Чи не пора Україні сісти на "гарячий" стілець?
Як це буває, напевно, у всіх сім’ях, коли я одружилась, я познайомила свого чоловіка з моїми друзями, ввела його у мій світ. Так як мій чоловік іноземець, то йому було цікаво побачити Україну через моїх друзів, йому було цікаво зрозуміти наш національний характер. Я ніяк не можу зрозуміти для себе, від яких чинників залежить національний характер і чому він не змінюється на протязі віків, навіть якщо представники якогось етносу змінюють країну проживання і відриваються від рідної землі і тому мені цікаво, що інші люди думають з цього приводу.
Коли я познайомила мого чоловіка з чоловіком моєї подруги М., який був військовим уже у відставці, він сказав моєму чоловікові одну річ, яка мене здивувала і до сьогоднішнього дня продовжує бентежити мене. Так як М. був військовим, йому довелось довгий час “ бороздити простори Радянського Союзу”, довелось бачити зблизька людей з різних радянських республік. Особливо багато він прожив у оточенні росіян. І ось М. каже моєму чоловікові: “ Знаєш, чим ми, хохли, відрізняємось від москалів( зберігаю стиль М.) Росіяни ніколи не намагаються жити гарно, їх все влаштовує. Вони весь час чекають, що держава їм пошле якогось працівника, щоб відремонтував їм двері, чи кватирку. А ми, українці, завжди змагаємось один з одним. Якщо мій сусід побудував велику хату, я побудую більшу. Якщо мій сусід поклав гарний паркан, я покладу ще кращий” У цьому змаганні М. бачив сутність українців. Говорив він ці слова з гордістю. У той момент мені було приємно чути ці слова. Хоча я час від часу поверталась до тих слів і запитувала себе: ми дійсно такі? Ми дійсно постійно змагаємось одні з одними?
Коли я почала вчителювати у період перебудови, влітку я вперше поїхала за кордон у відпустку до тоді ще Чехословаччини. Мене багато речей вразили у Чехії: чисті туалети, гарячі тарілки у ресторані готелю “ Інтерконтиненталь”, безлюдні вулиці Праги у недільний вечір, коли на дворі ще світло, але пражани вже готувались, напевно, до робочого тижня. Але найбільше мене, як справжню українку, вразили лани буряків, соняшників, які тяглись довгими рядками, і в тих рядах не було видно жодного бур’яну. А ще мене вразило що невеликі двоповерхові будинки у чеських селах не мали парканів! Як це так?! Росли квіти, росли декоративні кущі, але не було парканів. Я одразу подумала: а як же їхні кури, як вони не розбігаються від своїх власників? Але, дивно, біля будинків не було ніяких курей, ніяких курників, ніде не було чути рохкання свиней, не паслись корови з телятами. Я спитала у нашого гіда Йозефа про курей та про паркани. Йозеф мені відповів, що чехи заробляють достатньо грошей, щоб не шукати інших доходів у вигляді домашніх яєць та молока. Я була вражена і зарплатою чехів і відсутністю парканів. Мені здавалось, що хата без паркана, це як криниця без води. Хата без паркана не давала почуття власності, не показувала світові межу, за яку світ не міг переступати. Роздумуючи про чеські паркани, я зрозуміла, що українці є іншим народом. Нам паркан потрібен як кордон, за яким починається наш світ.
До США я ще не подорожувала. Але з фільмів теж бачу, що паркани у американців або відсутні, або такі, що їх і цуценя може перестрибнути. І ще звернула я увагу на американські цвинтарі. Надгробки дуже скромні. Могили не окреслені ні каменем, ні іншим матеріалом. Просто надгробок і зелена коротка травичка. Скромно, просто, буденно. Якщо порівняти височезні американські хмарочоси, величезні торгові центри з блиском освітлення, з дорогою мозаїкою мармурових підлог, з вітринами відомих фірм одягу, елекротоварів, то бачиш велику різницю між розкішшю життя американців і майже бідністю їхніх цвинтарів.
Коли я приїжджаю з Європи додому, я теж одразу помічаю, чим сьогоднішня Україна відрізняється від тієї, яку я бачила раніше.
Вже багатенько років тому я помітила, що в Україні почалось необ’явлене змагання українців у парканобудуванні. Українські паркани вразили мене своєю різноманітністю. Було видно, що кожен господар з допомогою паркана хотів послати світові звіт про свій смак, про розмір своїх статків, свою заявку на високе місце у вуличному, сільскому а може, дай боже, і у міському, рейтингу парканів. Напевно, такі рейтинги, хтось має фіксувати. Якщо ні, то навіщо ті паркани городити?
Кожного мого приїзду в Україну я також відвідую цвинтар. Йду покласти квіти своїм рідним, поговорити з ними, згадати їхні обличчя. Кожного разу я жахаюсь від того, скількох знайомих я зустрічаю вже серед померлих. Тут, на цвинтарі, починаєш розуміти, що часто неважливі речі заважають займатись важливими речами. Розумієш, що набагато важливіше, ніж мати дорогу річ,є мати добрих дітей, друзів, колег, мати здоров’я, мати цікаві заняття, мати можливість бачити нові країни, куштувати незнайомі страви, бачити, як живуть інші народи.
Цвинтар, який я відвідую, мене вражає тим, що могили недавно померлих прикрашають дорогі мармурові пам’ятники. Здається що ті слова М., який сказав про те, що українці завжди намагаються зробити щось краще, ніж зробив сусід, теж підтверджуються і на цвинтарі. Не тільки парканами, трьохповерховими будинками, але й цвинтарними пам’ятниками українці змагаються між собою. Знаючи, що українці не є дуже багатими, дивує, що замість того, щоб використати гроші на відпочинок, на якісь заняття дітей, на ресторан, люди вкладають величезні кошти у могильні пам’ятники, у паркани. В Іспанії, наприклад, усе популярнішим стає розвіювання попелу померлої людини у горах, на морі, у якомусь особливому місці. А ховають іспанців( попіл) у спеціальні ніші, які винаймають, або тримають вдома на шафі у гарній вазі.
Під час шкільного дитинства, мені пощастило навчатись з гарними розумними однокласниками. Одного разу десь у дев’ятому класі ми вирішили провести такі збори, де кожен мав сказати кожному, що він про нього думає. Робили ми це без вчителів. Ті збори продовжувались досить довго. Думаю, що ті збори дуже багато дали всім його учасникам. У всякому разі я була приголомшена тими добрими словами, які мені були сказані. Я відчула набагато більшу довіру до моїх шкільних друзів.
Уже пізніше, навчаючись на факультеті психології, наші викладачі почали нас знайомити з іграми, які допомогають людям усувати перешкоди у спілкуванні і жити більш комфортно, у більшій гармонії з оточуючим світом. Одна з ігор називалась “ Гарячий стілець”. Гра полягала у тому, щоб учасники сідали в коло. Посередині кола ставився стілець, на який мали сідати по черзі всі учасники гри. Перед початком гри учасники обирали, що саме вони будуть говорити один одному: приємні речі чи неприємні. Той, хто сидів на “ гарячому” стільці, мав весь час дивитись в очі тому, хто щось говорив, і реагувати: говорити: дякую; або: дякую, я з тобою згідний; або: дякую, хотілося б почути ще раз.
Ця гра може бути дуже надихаючою, але також дуже болючою. Але такі ігри несуть у собі багато позитиву: або окрилюють або спонукають до глибокого самоаналізу, до спроб змінитись. Мене здивувало, що ми ще у школі придумали таку саму гру.
Останнім часом з’являються багато статей, блогів про те, які великі маєтки у Порошенка, Луценка, різних там Курченків з Ківаловими, інформації про те, скільки метрів мають паркани наших злодіїв при владі. Інформації багато, але чомусь ніхто не говорить, що наші можновладці роблять те саме, що й рядові українці: змагаються між собою, змагаються з нами. Відмінність полягає у тому, що вони мають набагато більше можливостей.
Гарні слова про те, що ми героїчна нація, що ми працьовита нація, про те, що ми мудра нація ми вже собі наговорили. Чи не пора українцям сісти на того “гарячого” стільця і сказати: якщо ми така героїчна нація, то чому ми терпимо знущання з боку влади? Якщо ми така працьовита нація, то чому Україна потопає у смітті? Якщо ми така мудра нація, то чому ми не об’єднаємось нарешті, не припинимо мірятись парканами і не складемо план, як вийти з того стану, у якому ми знаходимось?
Більшість людей є егоістами. Українці не є виключенням. Багато хто думає, що виїздом за кордон можна все вирішити. Але це не так. Якщо за кордоном будеш називатись українцем( називатись росіянином стає, думаю, все меньш привабливим), то у кращому випадку тебе жалітимуть, у гіршому зневажатимуть. Раз цілий народ не зміг у власній країні навести лад, то такий народ не заслуговує на шанобливе ставлення. Так що втеча за кордон дасть шматок хліба, але не дасть відчуття впевненості, почуття гордості за свою країну. Саме тому, думаю, що частина заробітчан рано чи пізно повернеться додому, так як бути вічно людьми другого ґатунку у чужій країні не всі погодяться. Тому я вважаю, що українці не мають іншого виходу, як припинити змагатись парканами, хатами, відпустками і починати бачити один в одному будівника, помічника у будівництві великої України.
Коли я познайомила мого чоловіка з чоловіком моєї подруги М., який був військовим уже у відставці, він сказав моєму чоловікові одну річ, яка мене здивувала і до сьогоднішнього дня продовжує бентежити мене. Так як М. був військовим, йому довелось довгий час “ бороздити простори Радянського Союзу”, довелось бачити зблизька людей з різних радянських республік. Особливо багато він прожив у оточенні росіян. І ось М. каже моєму чоловікові: “ Знаєш, чим ми, хохли, відрізняємось від москалів( зберігаю стиль М.) Росіяни ніколи не намагаються жити гарно, їх все влаштовує. Вони весь час чекають, що держава їм пошле якогось працівника, щоб відремонтував їм двері, чи кватирку. А ми, українці, завжди змагаємось один з одним. Якщо мій сусід побудував велику хату, я побудую більшу. Якщо мій сусід поклав гарний паркан, я покладу ще кращий” У цьому змаганні М. бачив сутність українців. Говорив він ці слова з гордістю. У той момент мені було приємно чути ці слова. Хоча я час від часу поверталась до тих слів і запитувала себе: ми дійсно такі? Ми дійсно постійно змагаємось одні з одними?
Коли я почала вчителювати у період перебудови, влітку я вперше поїхала за кордон у відпустку до тоді ще Чехословаччини. Мене багато речей вразили у Чехії: чисті туалети, гарячі тарілки у ресторані готелю “ Інтерконтиненталь”, безлюдні вулиці Праги у недільний вечір, коли на дворі ще світло, але пражани вже готувались, напевно, до робочого тижня. Але найбільше мене, як справжню українку, вразили лани буряків, соняшників, які тяглись довгими рядками, і в тих рядах не було видно жодного бур’яну. А ще мене вразило що невеликі двоповерхові будинки у чеських селах не мали парканів! Як це так?! Росли квіти, росли декоративні кущі, але не було парканів. Я одразу подумала: а як же їхні кури, як вони не розбігаються від своїх власників? Але, дивно, біля будинків не було ніяких курей, ніяких курників, ніде не було чути рохкання свиней, не паслись корови з телятами. Я спитала у нашого гіда Йозефа про курей та про паркани. Йозеф мені відповів, що чехи заробляють достатньо грошей, щоб не шукати інших доходів у вигляді домашніх яєць та молока. Я була вражена і зарплатою чехів і відсутністю парканів. Мені здавалось, що хата без паркана, це як криниця без води. Хата без паркана не давала почуття власності, не показувала світові межу, за яку світ не міг переступати. Роздумуючи про чеські паркани, я зрозуміла, що українці є іншим народом. Нам паркан потрібен як кордон, за яким починається наш світ.
До США я ще не подорожувала. Але з фільмів теж бачу, що паркани у американців або відсутні, або такі, що їх і цуценя може перестрибнути. І ще звернула я увагу на американські цвинтарі. Надгробки дуже скромні. Могили не окреслені ні каменем, ні іншим матеріалом. Просто надгробок і зелена коротка травичка. Скромно, просто, буденно. Якщо порівняти височезні американські хмарочоси, величезні торгові центри з блиском освітлення, з дорогою мозаїкою мармурових підлог, з вітринами відомих фірм одягу, елекротоварів, то бачиш велику різницю між розкішшю життя американців і майже бідністю їхніх цвинтарів.
Коли я приїжджаю з Європи додому, я теж одразу помічаю, чим сьогоднішня Україна відрізняється від тієї, яку я бачила раніше.
Вже багатенько років тому я помітила, що в Україні почалось необ’явлене змагання українців у парканобудуванні. Українські паркани вразили мене своєю різноманітністю. Було видно, що кожен господар з допомогою паркана хотів послати світові звіт про свій смак, про розмір своїх статків, свою заявку на високе місце у вуличному, сільскому а може, дай боже, і у міському, рейтингу парканів. Напевно, такі рейтинги, хтось має фіксувати. Якщо ні, то навіщо ті паркани городити?
Кожного мого приїзду в Україну я також відвідую цвинтар. Йду покласти квіти своїм рідним, поговорити з ними, згадати їхні обличчя. Кожного разу я жахаюсь від того, скількох знайомих я зустрічаю вже серед померлих. Тут, на цвинтарі, починаєш розуміти, що часто неважливі речі заважають займатись важливими речами. Розумієш, що набагато важливіше, ніж мати дорогу річ,є мати добрих дітей, друзів, колег, мати здоров’я, мати цікаві заняття, мати можливість бачити нові країни, куштувати незнайомі страви, бачити, як живуть інші народи.
Цвинтар, який я відвідую, мене вражає тим, що могили недавно померлих прикрашають дорогі мармурові пам’ятники. Здається що ті слова М., який сказав про те, що українці завжди намагаються зробити щось краще, ніж зробив сусід, теж підтверджуються і на цвинтарі. Не тільки парканами, трьохповерховими будинками, але й цвинтарними пам’ятниками українці змагаються між собою. Знаючи, що українці не є дуже багатими, дивує, що замість того, щоб використати гроші на відпочинок, на якісь заняття дітей, на ресторан, люди вкладають величезні кошти у могильні пам’ятники, у паркани. В Іспанії, наприклад, усе популярнішим стає розвіювання попелу померлої людини у горах, на морі, у якомусь особливому місці. А ховають іспанців( попіл) у спеціальні ніші, які винаймають, або тримають вдома на шафі у гарній вазі.
Під час шкільного дитинства, мені пощастило навчатись з гарними розумними однокласниками. Одного разу десь у дев’ятому класі ми вирішили провести такі збори, де кожен мав сказати кожному, що він про нього думає. Робили ми це без вчителів. Ті збори продовжувались досить довго. Думаю, що ті збори дуже багато дали всім його учасникам. У всякому разі я була приголомшена тими добрими словами, які мені були сказані. Я відчула набагато більшу довіру до моїх шкільних друзів.
Уже пізніше, навчаючись на факультеті психології, наші викладачі почали нас знайомити з іграми, які допомогають людям усувати перешкоди у спілкуванні і жити більш комфортно, у більшій гармонії з оточуючим світом. Одна з ігор називалась “ Гарячий стілець”. Гра полягала у тому, щоб учасники сідали в коло. Посередині кола ставився стілець, на який мали сідати по черзі всі учасники гри. Перед початком гри учасники обирали, що саме вони будуть говорити один одному: приємні речі чи неприємні. Той, хто сидів на “ гарячому” стільці, мав весь час дивитись в очі тому, хто щось говорив, і реагувати: говорити: дякую; або: дякую, я з тобою згідний; або: дякую, хотілося б почути ще раз.
Ця гра може бути дуже надихаючою, але також дуже болючою. Але такі ігри несуть у собі багато позитиву: або окрилюють або спонукають до глибокого самоаналізу, до спроб змінитись. Мене здивувало, що ми ще у школі придумали таку саму гру.
Останнім часом з’являються багато статей, блогів про те, які великі маєтки у Порошенка, Луценка, різних там Курченків з Ківаловими, інформації про те, скільки метрів мають паркани наших злодіїв при владі. Інформації багато, але чомусь ніхто не говорить, що наші можновладці роблять те саме, що й рядові українці: змагаються між собою, змагаються з нами. Відмінність полягає у тому, що вони мають набагато більше можливостей.
Гарні слова про те, що ми героїчна нація, що ми працьовита нація, про те, що ми мудра нація ми вже собі наговорили. Чи не пора українцям сісти на того “гарячого” стільця і сказати: якщо ми така героїчна нація, то чому ми терпимо знущання з боку влади? Якщо ми така працьовита нація, то чому Україна потопає у смітті? Якщо ми така мудра нація, то чому ми не об’єднаємось нарешті, не припинимо мірятись парканами і не складемо план, як вийти з того стану, у якому ми знаходимось?
Більшість людей є егоістами. Українці не є виключенням. Багато хто думає, що виїздом за кордон можна все вирішити. Але це не так. Якщо за кордоном будеш називатись українцем( називатись росіянином стає, думаю, все меньш привабливим), то у кращому випадку тебе жалітимуть, у гіршому зневажатимуть. Раз цілий народ не зміг у власній країні навести лад, то такий народ не заслуговує на шанобливе ставлення. Так що втеча за кордон дасть шматок хліба, але не дасть відчуття впевненості, почуття гордості за свою країну. Саме тому, думаю, що частина заробітчан рано чи пізно повернеться додому, так як бути вічно людьми другого ґатунку у чужій країні не всі погодяться. Тому я вважаю, що українці не мають іншого виходу, як припинити змагатись парканами, хатами, відпустками і починати бачити один в одному будівника, помічника у будівництві великої України.
Нет комментариев