Українці та європейці. "Ми" та "вони". У чому різниця?
Українці та європейці — “ми” та “вони”. У чому різниця?
Слово “ дивуюсь” дуже присутнє у моєму житті. Якщо перефразувати відомий вислів, то можна сказати: “ Якщо я дивуюсь, то я живу”.
Чим я знову була здивована? Вчора до іспанського госпіталю, де я працюю, мали прийти свати однієї моєї товаришки по роботі медсестри Б. Цікавились вони госпіталем тому, що вони приїхали на уродини своєї онучки з Швейцарії, і їм захотілося побачити іспанський госпіталь і побачити місце роботи свахи. Онучка народилась у Іспанії, а дідусі (батьки тата дитини) приїхали зі Швейцарії. Б. ще за кілька днів до їхнього приїзду попередила нас, своїх колег, про цей візит. Я старанно приготувала три фрази німецькою для привітання.
І ось день настав. Бачу групу людей, які заходять до відділення: чоловік Б., з яким я вже знайома, зять- швейцарець, якого я вже знаю по фото і двоє вже літніх людей. Якби я зустріла їх десь на вулиці у Ов’єдо, я б точно не звернула на них жодної уваги. Більше того, якби я навіть звернула увагу, то одразу у своїй українській внутрішній кваліфікації віднесла б їх до людей з бідних верств: непоказний одяг, на спинах невеличкі наплічники, жінка з нефарбованим, неукладеним сивим волоссям. Бідняки — був би винесений мною мій вердикт.
Коли вони увійшли, Б. одразу покликала мене, щоб з ними познайомити. Покликала мене першою. Не тому покликала першою, що Б. саме так задумала. Покликала, тому що я знаходилась найближче.
*****
Я одразу переношу ситуацію на український ґрунт: чи покликала б українська медсестра у лікарняному відділенні прибиральницю ( я працюю саме прибиральницею), щоб познайомити її зі своїми родичами? Ускладнюю задачу: а якби прибиральниця була іноземкою, скажімо, мароканкою?
*****
Б. поводила гостей по відділенню, представила їх усім колегам, показала, як рОботи обслуговують пацієнтів. Гості невдовзі пішли. Б., яка є дуже емоційною людиною, почала цікавитись нашими враженнями. Я сказала, що найбільше мене вразила простота цих швейцарців. Взагалі, європейці, у своїй більшості не мають бажання хизуватись статками. Я сказала Б., що ми в Україні постійно намагаємось змагатись матеріальними досягненнями. Б. на це мені відповіла, що в Іспанії теж існує це явище. Наприклад, мешканцям Ов’єдо, де ми живемо, за спостереженням Б., притаманне бажання демонструвати свою машину, житло, одяг набагато більше ніж демократичному Мадридові. А у селі мого чоловіка з Сарагоси, — додає Б., якщо ти не маєш дорогої машини, то вважається, що ти нічого у житті не досяг. І навіть за хлібом у тому невеличкому селі йдуть не пішки, а на автомобілі, щоб зайвий раз помуляти очі сусідам.
Насправді, свати Б. — представники середнього класу Швейцарії, мають гарний будинок, пристойні зарплати — одним словом, заможні люди, які, за словами Б., найбільше у світі цінують сім’ ю і подорожі.
До нашої розмови приєднується помічниця медсестри М., дочка якої одружена зі шведом і живе у Стокгольмі. Швед є банківським службовцем, отримує дуже пристойну зарплатню. І М. розповідає нам, що він завжди купує тільки уживані автомобілі, а нове взуття купує лишень тоді, коли старі туфлі вже дуже зносились.
Слухала я ці коментарі моїх колежанок і знову порівнювала “ нас” та “їх”. Пригадую, що довгий час зі свого приїзду до Іспанії я намагалась при знайомстві з іспанцями з перших хвилин знайомства довести до їхнього відома, що я маю вищу освіту. Мені хотілося, щоб іспанці знали, що я не “проста”, що я освічена. Напевно, це моє бажання було так помітно, що один молодий лікар, з яким ми мали дружні стосунки, дав мені листок паперу з віршем Редьярда Кіплінга про цінність людини. Я зрозуміла, чому він мені дав того вірша. Мені до сьогодні соромно за мою поведінку. Цей вірш говорив про цінність будь-якої людини. Для того, щоб бути цінністю, необов’язково мати “Мерседес” чи вищу освіту, треба просто бути людиною.
У нас у відділенні довгий час працювала помічницею медсестри А. А. мала проблеми з ногами і часто хворіла. Через якийсь час після того, як вона пішла на іншу роботу, де вона мала меньше навантаження на ноги, я взнала, що вона на новому місці роботи буде працювати медсестрою. Як медсестрою? — здивувалась я. Виявляється А. мала університетську освіту ( на факультет медсестер у Іспанії іноді важче поступити, ніж на медичний. А щоб поступити на медичний, треба мати найвищі бали. На медичні та медсестринські факультети поступають кращі з кращих), і за два роки вона не сказала мені, що вона є медсестрою. У той момент я ще раз відчула, що “ми” і “вони” таки різні.
Роздумуючи над причиною, чому ми весь час намагаємось один перед одним чимось виділитись, мені подумалось, що, можливо, причина криється у тому, що держава весь час і раніше і зараз намагається кожному українцю втовкмачити, що кожен з нас є нікчемністю, з якою влада не збирається рахуватись. І тому ми маємо бажання самоствердження якщо не за рахунок гарного ставлення державних службовців до нас, то хоча б за рахунок наших освіт, будинків, мерсів хоча б уживаних, але все ж мерсів, все ж “ бенців”. Ці наші статки — це наша дуля у кишені, наша дуля владі. Ми начебто кажемо владі: ти мене не вважаєш за людину, але зате я маю триповерховий палац, я маю досягнення у житті. Хоч ти мене зневажаєш, зате мої сусіди мене поважають, ну, якщо не поважають, то хоча б заздрять. А це вже є визнання моїх досягнень.
Я пригадую, що коли ще навчалась у середній школі, мене вразили слова нашого вчителя історії. Він сказав, що мистецтва і науки почали швидко розвиватись тоді, коли з’явилось рабство. Тому що коли людина вже не мусила щодня працювати, щоб прогодуватись, тому що це за неї робили раби, тоді у неї з’явився час думати про щось інше ніж шматок хліба. Я весь час повертаюсь до цих слів. І також думаю, коли українці нарешті дійдуть до того рівня добробуту, щоб той добробут не забирав усі сили, і щоб українці зрозуміли, що мати хоч триповерхові палаци у країні, де держслужбовці мають тебе за лайно, не варто. Треба вже мати таку владу, при якій не треба доводити нікому, що ти прожив добре життя, якщо збудував палац.
Марк Твен на схилі своїх літ сказав, що коли людина вже стара, вона жаліє за двома речами: за тим, що мало любила і мало подорожувала.
Думаю, що Марк Твен, коли говорив про подорожі, не мав на увазі поїздки на заробітки.
Схоже, що шведи, швейцарці, і багато іспанців прийшли до того ж самого висновку, що й Марк Твен. Коли до нього прийдуть українці?
Слово “ дивуюсь” дуже присутнє у моєму житті. Якщо перефразувати відомий вислів, то можна сказати: “ Якщо я дивуюсь, то я живу”.
Чим я знову була здивована? Вчора до іспанського госпіталю, де я працюю, мали прийти свати однієї моєї товаришки по роботі медсестри Б. Цікавились вони госпіталем тому, що вони приїхали на уродини своєї онучки з Швейцарії, і їм захотілося побачити іспанський госпіталь і побачити місце роботи свахи. Онучка народилась у Іспанії, а дідусі (батьки тата дитини) приїхали зі Швейцарії. Б. ще за кілька днів до їхнього приїзду попередила нас, своїх колег, про цей візит. Я старанно приготувала три фрази німецькою для привітання.
І ось день настав. Бачу групу людей, які заходять до відділення: чоловік Б., з яким я вже знайома, зять- швейцарець, якого я вже знаю по фото і двоє вже літніх людей. Якби я зустріла їх десь на вулиці у Ов’єдо, я б точно не звернула на них жодної уваги. Більше того, якби я навіть звернула увагу, то одразу у своїй українській внутрішній кваліфікації віднесла б їх до людей з бідних верств: непоказний одяг, на спинах невеличкі наплічники, жінка з нефарбованим, неукладеним сивим волоссям. Бідняки — був би винесений мною мій вердикт.
Коли вони увійшли, Б. одразу покликала мене, щоб з ними познайомити. Покликала мене першою. Не тому покликала першою, що Б. саме так задумала. Покликала, тому що я знаходилась найближче.
*****
Я одразу переношу ситуацію на український ґрунт: чи покликала б українська медсестра у лікарняному відділенні прибиральницю ( я працюю саме прибиральницею), щоб познайомити її зі своїми родичами? Ускладнюю задачу: а якби прибиральниця була іноземкою, скажімо, мароканкою?
*****
Б. поводила гостей по відділенню, представила їх усім колегам, показала, як рОботи обслуговують пацієнтів. Гості невдовзі пішли. Б., яка є дуже емоційною людиною, почала цікавитись нашими враженнями. Я сказала, що найбільше мене вразила простота цих швейцарців. Взагалі, європейці, у своїй більшості не мають бажання хизуватись статками. Я сказала Б., що ми в Україні постійно намагаємось змагатись матеріальними досягненнями. Б. на це мені відповіла, що в Іспанії теж існує це явище. Наприклад, мешканцям Ов’єдо, де ми живемо, за спостереженням Б., притаманне бажання демонструвати свою машину, житло, одяг набагато більше ніж демократичному Мадридові. А у селі мого чоловіка з Сарагоси, — додає Б., якщо ти не маєш дорогої машини, то вважається, що ти нічого у житті не досяг. І навіть за хлібом у тому невеличкому селі йдуть не пішки, а на автомобілі, щоб зайвий раз помуляти очі сусідам.
Насправді, свати Б. — представники середнього класу Швейцарії, мають гарний будинок, пристойні зарплати — одним словом, заможні люди, які, за словами Б., найбільше у світі цінують сім’ ю і подорожі.
До нашої розмови приєднується помічниця медсестри М., дочка якої одружена зі шведом і живе у Стокгольмі. Швед є банківським службовцем, отримує дуже пристойну зарплатню. І М. розповідає нам, що він завжди купує тільки уживані автомобілі, а нове взуття купує лишень тоді, коли старі туфлі вже дуже зносились.
Слухала я ці коментарі моїх колежанок і знову порівнювала “ нас” та “їх”. Пригадую, що довгий час зі свого приїзду до Іспанії я намагалась при знайомстві з іспанцями з перших хвилин знайомства довести до їхнього відома, що я маю вищу освіту. Мені хотілося, щоб іспанці знали, що я не “проста”, що я освічена. Напевно, це моє бажання було так помітно, що один молодий лікар, з яким ми мали дружні стосунки, дав мені листок паперу з віршем Редьярда Кіплінга про цінність людини. Я зрозуміла, чому він мені дав того вірша. Мені до сьогодні соромно за мою поведінку. Цей вірш говорив про цінність будь-якої людини. Для того, щоб бути цінністю, необов’язково мати “Мерседес” чи вищу освіту, треба просто бути людиною.
У нас у відділенні довгий час працювала помічницею медсестри А. А. мала проблеми з ногами і часто хворіла. Через якийсь час після того, як вона пішла на іншу роботу, де вона мала меньше навантаження на ноги, я взнала, що вона на новому місці роботи буде працювати медсестрою. Як медсестрою? — здивувалась я. Виявляється А. мала університетську освіту ( на факультет медсестер у Іспанії іноді важче поступити, ніж на медичний. А щоб поступити на медичний, треба мати найвищі бали. На медичні та медсестринські факультети поступають кращі з кращих), і за два роки вона не сказала мені, що вона є медсестрою. У той момент я ще раз відчула, що “ми” і “вони” таки різні.
Роздумуючи над причиною, чому ми весь час намагаємось один перед одним чимось виділитись, мені подумалось, що, можливо, причина криється у тому, що держава весь час і раніше і зараз намагається кожному українцю втовкмачити, що кожен з нас є нікчемністю, з якою влада не збирається рахуватись. І тому ми маємо бажання самоствердження якщо не за рахунок гарного ставлення державних службовців до нас, то хоча б за рахунок наших освіт, будинків, мерсів хоча б уживаних, але все ж мерсів, все ж “ бенців”. Ці наші статки — це наша дуля у кишені, наша дуля владі. Ми начебто кажемо владі: ти мене не вважаєш за людину, але зате я маю триповерховий палац, я маю досягнення у житті. Хоч ти мене зневажаєш, зате мої сусіди мене поважають, ну, якщо не поважають, то хоча б заздрять. А це вже є визнання моїх досягнень.
Я пригадую, що коли ще навчалась у середній школі, мене вразили слова нашого вчителя історії. Він сказав, що мистецтва і науки почали швидко розвиватись тоді, коли з’явилось рабство. Тому що коли людина вже не мусила щодня працювати, щоб прогодуватись, тому що це за неї робили раби, тоді у неї з’явився час думати про щось інше ніж шматок хліба. Я весь час повертаюсь до цих слів. І також думаю, коли українці нарешті дійдуть до того рівня добробуту, щоб той добробут не забирав усі сили, і щоб українці зрозуміли, що мати хоч триповерхові палаци у країні, де держслужбовці мають тебе за лайно, не варто. Треба вже мати таку владу, при якій не треба доводити нікому, що ти прожив добре життя, якщо збудував палац.
Марк Твен на схилі своїх літ сказав, що коли людина вже стара, вона жаліє за двома речами: за тим, що мало любила і мало подорожувала.
Думаю, що Марк Твен, коли говорив про подорожі, не мав на увазі поїздки на заробітки.
Схоже, що шведи, швейцарці, і багато іспанців прийшли до того ж самого висновку, що й Марк Твен. Коли до нього прийдуть українці?
2 комментария