Чи спроможуться українські заробітчани на протест як румунські заробітчани?
Чи захочуть українські заробітчани протестувати як румунські?
Цього року на протязі короткого часу мені довелось подорожувати Румунією, Україною та Польщею. Так що у мене не було іншого вибору, як порівняти ці три країни.
Я в Румунії вже була, у Сучаві, у ті дев’яності, коли наші буковинці їздили продавати голодним румунам поштучно цукерки, а румуни привозили нам светри “бойси” і вивезли від нас назавжди сувої яскравих крепдешинів( які більше ніколи вже не з’явились у наших магазинах), бавовняну постільну білизну і оберемками носили по вулицях Чернівців палки сухої української ковбаси.
Тоді мені Румунія запам’яталась юрбами циган, які обікрали нас, вчительок, яких злидні змусили скуштувати гендлярського хліба, і також запам’яталась тим, як цигани нахабно лізли до вух деяких моїх колег, намагаючись зняти золоті кульчики. Готель румунський, у якому ми з полегшенням лягли на чисті простирадла після триденного перетинання кордону з опухлими ногами, мені сподобався. Але у готелі не було опалення. Стояв страшенний холод, так як був березень і на вулицях лежав сніг. Пізніше опалення все ж включили.
Я чекала нової зустрічі з Румунією. Я хотіла побачити, що змінилось? Хотіла побачити, як членство у Євросоюзі вплинуло на країну? Минулого року я думала їхати з Іспанії додому через Румунію машиною, але більш досвідчені люди мене відмовили, сказавши, що у Румунії є непогані автобани, але їхати швидко там неможливо, так як по них часто ходять корови.
Бухарестський залізничний вокзал був моїм першим розчаруванням: брудний, ніякої класики, ніякої фундаментальної споруди. Ремонт, який робився у великому залі, виконувавася, за словами мого чоловіка будівельника, з порушенням всіх правил безпеки. У смердючому туалеті одна пані видавала пасажиркам кавальчик паперу тими самими руками, якими брала платню за туалет ( пів євро). У парку біля вокзалу, де ми вирішили перекусити, бомжі як круки, ходили біля нас, щоб забрати нашу пляшку з-під мінеральної води і засунути її до великого мішка уже впольованих пляшок і здати у якесь місце за гроші: непогане вирішення проблеми пластикового сміття. Будинки комуністичного періоду були такі самі безрадісні як і в Україні. Поїзд, яким ми добирались до Сучави, колись був гарним, диванчики оббиті велюром. Біля кожного диванчика була розетка для телефонів. У туалетах не було води. Напевно, вагони були закуплені вживаними десь у Австрії чи Голандії, але європейські “чисті” бактерії, які жили у оббивці, вже давно і надійно були переможені міліардами і міліардами бактерій румунських.
Коли ми їхали по Румунії, ландшафт якої дуже подібний до українського, то ми проїздили біля сіл, околиці яких були засмічені усіма видами пластика. Поля, які пропливали за вікном, були засаджені кукурудзою, буряками і дуже дуже багато було соняшника. Румуни як і українці, теж намагаються витягти з землі усі соки задля швидкого збагачення. Радували око численні отари овець: румуни й далі полюбляють бринзу з мамалигою.
Поїздка Румунією розчарувала. Я думала, що з тих дев’яностих Румунія зміниться. Не змінилась. Здивувало мене те, що чим ближче до кордону з Україною, тим нові будинки румунів видавались збудованими з більш якісного та дорогого матеріалу. Близкість до України ( а може до українських зрубаних лісів) позитивно вплинула на добробут деяких румунів. У Польщі, наприклад, багатшою виглядала раніше частина країни ближча до Німеччини.
Україна після Румунії здалась мені більш привабливою. Села біля румунського кордону виглядали дуже багатими. Ще минулими роками я помітила, що до Львова, наприклад, вже є такі відрізки дороги, що якби не наші чудові краєвиди, сміливо можна думати, що ти їдеш Німеччиною чи Іспанією. Дороги у деяких місцях стали кращими. В Україні досить помітно розвинувся ресторанний бізнес. Живучи в Іспанії, мені часто думалось, що українська кухня бідна. Але зайшовши якось в Києві до ресторану швидкої їжі “Пузата хата”, здається, у мене очі розбіглися від усих тих вареників та налисників. Я зрозуміла, як я помилялась. Кухня наша дуже різноманітна і смачна. Також мене вразило, що у нас з’явилось дуже смачне пиво. Особливо мені засмакувало “ Микулинецьке” з Тернопільщини і також радомишльське пиво з Житомирщини. Я не є спеціалістом з пива, але хіба треба бути спеціалістом, щоб зрозуміти, що тобі подобається те, що п’єш?
Ресторани наші сміливо можна порадити європейцям навіть з високими вимогами. Єдине, що в українських ресторанах чомусь унадились подавати каву перед їжею. Причому каву не дуже гарячу. Ось тут канони доброго ресторану порушуються.
Але що стосується дорожнього сервісу, то подорож автобусами без кондеціонованого повітря та смердючі туалети на автостанціях можуть звести нанівець усі приємні враження від України.
І ще в Україні я змушена була пригадати, якого кольору в Іспанії лавочки у парках, на тротуарах. Чому? Та тому що у багатьох українських містах і містечках лавочки, пам’ятники, паркани почали фарбувати жовто-синім кольором. Оце вже перебір. Ці кольори настільки ріжуть око у зеленому паркові, настільки не гармоніюють з кольором дерев, кущів, землі, трави. Ну чому у нас ті, хто відповідає за порядок у містах, мають такий поганий смак і так хочуть втрафити вищому начальству? А якщо просто керуватись здоровим глуздом, не було б краще? І наші маленькі і великі начальники мали б вже знати, що кольори нашого прапору виглядають гарно на тлі синього українського неба та яскравого сонця.
У Іспаніі, до речі, лавочки фарбуюють темно-коричневою фарбою, а прапор Іспанії жовто-червоний.
Коли наш автобус після багатогодинного очікування нарешті перетнув українсько-польський кордон, я вкотре була вражена Польщею. Польща завжди відрізнялась у кращу сторону від України. Але цього разу вразила ще більше. Якщо раніше подорожуючи Європою на машині, я звертала увагу, як багато ремонтів на дорогах Німеччини, то цього року я побачила, як у Польщі будують ще один автобан. Будують одночасно на багатьох ділянках, з мостами, з високими насипами, з відселенням людей з будинків. Їдучи багато годин дорогою, бачачи усі ті роботи, розумієш, скільки коштів має мати держава, щоб оплатити техніку, людей, матеріали, знесені будинки. Країна, де є корупція, такого великого будівництва б не подужала. Бідна країна також не могла б собі такого дозволити. Ще я звернула увагу на те, як поляки осучаснили багатоповерхівки комуністичного періоду, розмалювавши їх різними кольорами: вийшло гарно і сучасно.
У 2002 році мені довелось працювати у Польщі. Тоді Польща була набагато біднішою, особливо частина, яка межує з Україною. За якихось півтора десятка років Польща зробила великі кроки вперед. І кроки ці також робляться завдячуючи нам, українцям.
На мій погляд, Польща уже досягла високого європейського рівня у багатьох речах. До речі, з розмов моїх іспанських знайомих я взнала, що багато іспанців знаходять собі роботу у Польщі, роботу висококваліфіковану.
На прикладі цих трьох країн можна побачити, як одні країни за 15-20 років стрімко ростуть, а інші, маючи приблизно однакові можливості, застрягають у злиднях. Для того, щоб знати, чи є в країні корупція, не потрібно бути спеціалістом, потрібно просто уважно подивитись на вигляд країни.
Зараз румуни знову бунтують. Небажання керівної верхівки боротись з корупцією знову вивело на вулиці тисячі румунів. Особливістю теперішнього протесту є те, що велику частину протестуючих складають румунські заробітчани. Дивлячись відео про румунські мітинги, звернула увагу на один плакат. На ньому було написано:” Ми хочемо жити працювати у своїй країні!” Думаю, що багато українських заробітчан теж вийшли б з таким плакатом на протест. Румунські заробітчани працюють у багатьох країнах Європи. У Іспанії румунів теж багато. Румуни знаходяться у набагато кращій ситуації ніж українці: вони є громадянами Євросоюзу. Румунія знаходиться значно ближче ніж Україна до багатих європейських країн. Тому румунам простіше їздити додому, простіше влаштуватись на роботу. Не потрібно бути багато років нелегалом… Надивившись на європейські порядки, румунські заробітчани все частіше задумуються над тим, чому у Румунії не може бути так як у Іспанії, Італії? Заробітчани, які вже досягли непоганого матеріального рівня у чужій країні, починають усвідомлювати, що чужа країна завжди залишиться чужою, що частина місцевих людей( особливо малозабезпечена, з якою заробітчани конкурують за місце під сонцем) завжди буде недоброзичливо ставитись до чужих. З- за напливу емігрантів з Сирії, з африканських країн напруження щодо емігрантів у Європі росте.
І крім того, побувши у європейських країнах, багато заробітчан мають бажання використати набутий досвід для ведення власних справа у власній країні. Але корупція у Румунії і в Україні ( все, що написано про румунських заробітчан, є правдою і для українських заробітчан) пильно стежить за тим, щоб підприємець мав багато перепон на шляху до реалізації своїх планів. Румунським заробітчанам урвався терпець. Людина не має у запасі багато століть, щоб пересидіти і перечекати всіх корупціонерів, щоб вони всі понаїдалися з народного корита і відійшли у сторону. Ні, корупція, це як хвилі на морі: за однією приходить інша, потім інша вища і довша. І так без кінця.
Серпень -добрий місяць для протестів заробітчан, так як саме у серпні більшість європейських заробітчан їдуть у відпустки додому. Румуни ще раз нам показують, що треба боротись. Корупція ще раз допекла наших сусідів. Заздрю румунам. І вже думаю, може й собі взяти наступного року відпустку у серпні і поїхати до Києва з плакатом про те, що я хочу жити і працювати в Україні. Одна дівчина з Буковини зуміла запустити в Україні Свято вишиванки, яке радісно підхопила вся Україна, але яке наші корумповані антиукраїнські чиновники бояться зареєструвати як свято. Паскуди!
Може мені вдасться запустити, скажімо не свято, але День (чи Тиждень) протесту заробітчан проти корупції? Може спроможемось на вчинок задля нас самих, задля нашої землі, задля нашого майбутнього? Нам легше. Нас в Україні з роботи не виженуть. Нам зарплату не уріжуть. Ми можемо!
Про всяк випадок попрошу наступного року відпустку у серпні.
Цього року на протязі короткого часу мені довелось подорожувати Румунією, Україною та Польщею. Так що у мене не було іншого вибору, як порівняти ці три країни.
Я в Румунії вже була, у Сучаві, у ті дев’яності, коли наші буковинці їздили продавати голодним румунам поштучно цукерки, а румуни привозили нам светри “бойси” і вивезли від нас назавжди сувої яскравих крепдешинів( які більше ніколи вже не з’явились у наших магазинах), бавовняну постільну білизну і оберемками носили по вулицях Чернівців палки сухої української ковбаси.
Тоді мені Румунія запам’яталась юрбами циган, які обікрали нас, вчительок, яких злидні змусили скуштувати гендлярського хліба, і також запам’яталась тим, як цигани нахабно лізли до вух деяких моїх колег, намагаючись зняти золоті кульчики. Готель румунський, у якому ми з полегшенням лягли на чисті простирадла після триденного перетинання кордону з опухлими ногами, мені сподобався. Але у готелі не було опалення. Стояв страшенний холод, так як був березень і на вулицях лежав сніг. Пізніше опалення все ж включили.
Я чекала нової зустрічі з Румунією. Я хотіла побачити, що змінилось? Хотіла побачити, як членство у Євросоюзі вплинуло на країну? Минулого року я думала їхати з Іспанії додому через Румунію машиною, але більш досвідчені люди мене відмовили, сказавши, що у Румунії є непогані автобани, але їхати швидко там неможливо, так як по них часто ходять корови.
Бухарестський залізничний вокзал був моїм першим розчаруванням: брудний, ніякої класики, ніякої фундаментальної споруди. Ремонт, який робився у великому залі, виконувавася, за словами мого чоловіка будівельника, з порушенням всіх правил безпеки. У смердючому туалеті одна пані видавала пасажиркам кавальчик паперу тими самими руками, якими брала платню за туалет ( пів євро). У парку біля вокзалу, де ми вирішили перекусити, бомжі як круки, ходили біля нас, щоб забрати нашу пляшку з-під мінеральної води і засунути її до великого мішка уже впольованих пляшок і здати у якесь місце за гроші: непогане вирішення проблеми пластикового сміття. Будинки комуністичного періоду були такі самі безрадісні як і в Україні. Поїзд, яким ми добирались до Сучави, колись був гарним, диванчики оббиті велюром. Біля кожного диванчика була розетка для телефонів. У туалетах не було води. Напевно, вагони були закуплені вживаними десь у Австрії чи Голандії, але європейські “чисті” бактерії, які жили у оббивці, вже давно і надійно були переможені міліардами і міліардами бактерій румунських.
Коли ми їхали по Румунії, ландшафт якої дуже подібний до українського, то ми проїздили біля сіл, околиці яких були засмічені усіма видами пластика. Поля, які пропливали за вікном, були засаджені кукурудзою, буряками і дуже дуже багато було соняшника. Румуни як і українці, теж намагаються витягти з землі усі соки задля швидкого збагачення. Радували око численні отари овець: румуни й далі полюбляють бринзу з мамалигою.
Поїздка Румунією розчарувала. Я думала, що з тих дев’яностих Румунія зміниться. Не змінилась. Здивувало мене те, що чим ближче до кордону з Україною, тим нові будинки румунів видавались збудованими з більш якісного та дорогого матеріалу. Близкість до України ( а може до українських зрубаних лісів) позитивно вплинула на добробут деяких румунів. У Польщі, наприклад, багатшою виглядала раніше частина країни ближча до Німеччини.
Україна після Румунії здалась мені більш привабливою. Села біля румунського кордону виглядали дуже багатими. Ще минулими роками я помітила, що до Львова, наприклад, вже є такі відрізки дороги, що якби не наші чудові краєвиди, сміливо можна думати, що ти їдеш Німеччиною чи Іспанією. Дороги у деяких місцях стали кращими. В Україні досить помітно розвинувся ресторанний бізнес. Живучи в Іспанії, мені часто думалось, що українська кухня бідна. Але зайшовши якось в Києві до ресторану швидкої їжі “Пузата хата”, здається, у мене очі розбіглися від усих тих вареників та налисників. Я зрозуміла, як я помилялась. Кухня наша дуже різноманітна і смачна. Також мене вразило, що у нас з’явилось дуже смачне пиво. Особливо мені засмакувало “ Микулинецьке” з Тернопільщини і також радомишльське пиво з Житомирщини. Я не є спеціалістом з пива, але хіба треба бути спеціалістом, щоб зрозуміти, що тобі подобається те, що п’єш?
Ресторани наші сміливо можна порадити європейцям навіть з високими вимогами. Єдине, що в українських ресторанах чомусь унадились подавати каву перед їжею. Причому каву не дуже гарячу. Ось тут канони доброго ресторану порушуються.
Але що стосується дорожнього сервісу, то подорож автобусами без кондеціонованого повітря та смердючі туалети на автостанціях можуть звести нанівець усі приємні враження від України.
І ще в Україні я змушена була пригадати, якого кольору в Іспанії лавочки у парках, на тротуарах. Чому? Та тому що у багатьох українських містах і містечках лавочки, пам’ятники, паркани почали фарбувати жовто-синім кольором. Оце вже перебір. Ці кольори настільки ріжуть око у зеленому паркові, настільки не гармоніюють з кольором дерев, кущів, землі, трави. Ну чому у нас ті, хто відповідає за порядок у містах, мають такий поганий смак і так хочуть втрафити вищому начальству? А якщо просто керуватись здоровим глуздом, не було б краще? І наші маленькі і великі начальники мали б вже знати, що кольори нашого прапору виглядають гарно на тлі синього українського неба та яскравого сонця.
У Іспаніі, до речі, лавочки фарбуюють темно-коричневою фарбою, а прапор Іспанії жовто-червоний.
Коли наш автобус після багатогодинного очікування нарешті перетнув українсько-польський кордон, я вкотре була вражена Польщею. Польща завжди відрізнялась у кращу сторону від України. Але цього разу вразила ще більше. Якщо раніше подорожуючи Європою на машині, я звертала увагу, як багато ремонтів на дорогах Німеччини, то цього року я побачила, як у Польщі будують ще один автобан. Будують одночасно на багатьох ділянках, з мостами, з високими насипами, з відселенням людей з будинків. Їдучи багато годин дорогою, бачачи усі ті роботи, розумієш, скільки коштів має мати держава, щоб оплатити техніку, людей, матеріали, знесені будинки. Країна, де є корупція, такого великого будівництва б не подужала. Бідна країна також не могла б собі такого дозволити. Ще я звернула увагу на те, як поляки осучаснили багатоповерхівки комуністичного періоду, розмалювавши їх різними кольорами: вийшло гарно і сучасно.
У 2002 році мені довелось працювати у Польщі. Тоді Польща була набагато біднішою, особливо частина, яка межує з Україною. За якихось півтора десятка років Польща зробила великі кроки вперед. І кроки ці також робляться завдячуючи нам, українцям.
На мій погляд, Польща уже досягла високого європейського рівня у багатьох речах. До речі, з розмов моїх іспанських знайомих я взнала, що багато іспанців знаходять собі роботу у Польщі, роботу висококваліфіковану.
На прикладі цих трьох країн можна побачити, як одні країни за 15-20 років стрімко ростуть, а інші, маючи приблизно однакові можливості, застрягають у злиднях. Для того, щоб знати, чи є в країні корупція, не потрібно бути спеціалістом, потрібно просто уважно подивитись на вигляд країни.
Зараз румуни знову бунтують. Небажання керівної верхівки боротись з корупцією знову вивело на вулиці тисячі румунів. Особливістю теперішнього протесту є те, що велику частину протестуючих складають румунські заробітчани. Дивлячись відео про румунські мітинги, звернула увагу на один плакат. На ньому було написано:” Ми хочемо жити працювати у своїй країні!” Думаю, що багато українських заробітчан теж вийшли б з таким плакатом на протест. Румунські заробітчани працюють у багатьох країнах Європи. У Іспанії румунів теж багато. Румуни знаходяться у набагато кращій ситуації ніж українці: вони є громадянами Євросоюзу. Румунія знаходиться значно ближче ніж Україна до багатих європейських країн. Тому румунам простіше їздити додому, простіше влаштуватись на роботу. Не потрібно бути багато років нелегалом… Надивившись на європейські порядки, румунські заробітчани все частіше задумуються над тим, чому у Румунії не може бути так як у Іспанії, Італії? Заробітчани, які вже досягли непоганого матеріального рівня у чужій країні, починають усвідомлювати, що чужа країна завжди залишиться чужою, що частина місцевих людей( особливо малозабезпечена, з якою заробітчани конкурують за місце під сонцем) завжди буде недоброзичливо ставитись до чужих. З- за напливу емігрантів з Сирії, з африканських країн напруження щодо емігрантів у Європі росте.
І крім того, побувши у європейських країнах, багато заробітчан мають бажання використати набутий досвід для ведення власних справа у власній країні. Але корупція у Румунії і в Україні ( все, що написано про румунських заробітчан, є правдою і для українських заробітчан) пильно стежить за тим, щоб підприємець мав багато перепон на шляху до реалізації своїх планів. Румунським заробітчанам урвався терпець. Людина не має у запасі багато століть, щоб пересидіти і перечекати всіх корупціонерів, щоб вони всі понаїдалися з народного корита і відійшли у сторону. Ні, корупція, це як хвилі на морі: за однією приходить інша, потім інша вища і довша. І так без кінця.
Серпень -добрий місяць для протестів заробітчан, так як саме у серпні більшість європейських заробітчан їдуть у відпустки додому. Румуни ще раз нам показують, що треба боротись. Корупція ще раз допекла наших сусідів. Заздрю румунам. І вже думаю, може й собі взяти наступного року відпустку у серпні і поїхати до Києва з плакатом про те, що я хочу жити і працювати в Україні. Одна дівчина з Буковини зуміла запустити в Україні Свято вишиванки, яке радісно підхопила вся Україна, але яке наші корумповані антиукраїнські чиновники бояться зареєструвати як свято. Паскуди!
Може мені вдасться запустити, скажімо не свято, але День (чи Тиждень) протесту заробітчан проти корупції? Може спроможемось на вчинок задля нас самих, задля нашої землі, задля нашого майбутнього? Нам легше. Нас в Україні з роботи не виженуть. Нам зарплату не уріжуть. Ми можемо!
Про всяк випадок попрошу наступного року відпустку у серпні.
Нет комментариев