Коли помре останній українець?
Коли помре останній українець?
Думаю, що багато українців, як і я, з острахом думають про те, що нас стає щораз менше: війна і дороги забирають життя багатьох українців. Українські дороги страшні тим, що ні пішоходний перехід, ні тротуар, ні зелений світлофор не є гарантією безпеки.
Коли я влітку приїжджаю в Україну на машині, на мене дуже часто сигналять. Я проїжджаю більше трьох тисяч кілометрів, перетинаю чотири європейські країни, і там я вписуюсь у середньостатистичний рух, там ніхто мені не сигналить. Іноді, правда, у Німеччині я раптом помічаю, що всі водії залишились десь позаду, а я мчу зі швидкістю 140-150 км/г. саменька на автобані. Очевидно, німці знають місця, де є камери спостереження і тому пригальмовують. Я ж потім цілий рік з острахом відчиняю поштову скриньку, боячись знайти там квитанцію про штраф.
Високу швидкість на якісних автобанах дозволяють собі більшість європейських водіїв. Я — теж. Але у населених пунктах ті ж европейські водії дотримуються норм. Я — теж.
Коли я заїжджаю на територію України, я одразу починаю почуватись білою вороною. Більшість машин мене обганяє. У мене складається враження, що по наших дорогах їздять тільки Шумахери та Хамільтони. Багато водіїв сигналять і щось там мені кричать. Коли я їду у населених пунктах, я їду з тією ж швидкістю, що і в Іспанії — 50 км\г. Але так як дорога у багатьох випадках має ями, то я часто їду ще з меньшою швидкістю: по-перше, ями не дають розігнатись, а, по- друге, я боюсь поламати машину. Я завжди пам’ятаю, що на мене чекають кілька тисяч кілометрів зворотнього шляху.
Вулиця, на якій пройшло моє дитинство, довга, з поворотами. Коли я ходжу по ній, я бачу хрестики, багато хрестиків. Одних людей, яким поклали хрестики, я знала, інших вже не знаю, так як давно не живу на цій вулиці. Хрестики додаються щороку. На моїй вулиці машини вбивають як маленьких діток, так і підлітків, і молодих, і середнього віку, і літніх.
Цього літа я розговорилась з таксистом, який в Україні підвозив мене додому, на тему про збитих людей. Думала, що ця тема мала б його хвилювати, так як йому доводиться їздити багато. На моє зауваження, що водії їздять по населених пунктах з перевищенням швидкості, він сказав, що так як в Україні, на відміну від Європи, головні дороги проходять по населених пунктах, то швидкість має бути високою. Мене така відповідь збентежила. Тобто людина, яка заробляє на життя за кермом, не вважає, що зниження швидкості у населених пунктах — шлях до збереження людських життів, для таксиста головне — швидко їхати, щоб їзда була давала прибуток.
Ще одна розмова відбулась у мене з однією українкою, яка працювала колись в Іспанії. Ця пані вже у досить поважному віці (за шістьдесят) спробувала здати на іспанські права. В неї не вийшло. Але вона все ж купила в Іспанії машину у домовилась з одним українцем, якому треба було з’їздити додому: він поїхав з моєю знайомою на купленій нею машині в Україну. Там ця пані здала на права і почала їздити. Через якийсь час вона збила на дорозі старшу жінку. Жінка померла від травм. Моя знайома, напевно, відкупилась від покарання. Коли вона розповіла цю сумну пригоду, мій чоловік, щоб якось її розрадити сказав їй: “Вам, напевно, дуже шкода тієї жінки”. Моя ж знайома відповіла: “ Ні! Чому та стара перебігала дорогу не там, де треба?!”
Ці два окремі випадки ніяк не можна узагальнювати, але статистика про жертви на дорозі досить негативно характеризує як українських водіїв так і українську виконавчу владу.
Що роблять в Іспанії, щоб зменшити страшну статистику? У 2006 році там ввели для всіх водіїв бали. Як вони діють? — Людина після успішного екзамену з теорії та водіння отримує права і 8 балів. Переїхав раз на червоне світло, плати біля 400 євро штрафу і прощайся з чотирма балами. Обгониш машину на суцільній лінії, теж платиш біля двохсот євро і залишаєшся без балів. Без балів, ти не маєш права їздити. Що робити у такому випадку? — Записатись у автошколу, заплатити курс лекцій, які не є дешеві, здати ще кілька екзаменів, які виявлять наскільки ти чутливо відреагував на порушення ПДР. Водієві непрофесіоналові після втрати балів заборонено сідати за кермо шість місяців, професіоналові — три місяці. Водіння без балів — є кримінальним злочином. Чемні водії після трьох років водіння, якщо не порушили правил, мають вже 12 балів. Потім кожні три роки чемним водіям додають 2 бали. Останній раз дають один бал. Максимальна кількість балів не може перевищувати 15.
Чи допомогла бальна система змінити криваву статистику? Допомогла. З 2006 року до 2012 кількість смертей на дорогах Іспанії знизилась на 50%. Якщо у 2006 році на дорогах Іспанії загинуло 2601 людина, то у 2012 — 1338 людей. Для порівння, в Україні я знайшла 2014 рік: загинуло 4464 людей. Це порівняння, напевно, дуже некоректне: в Іспанії набагато більше швидкісних доріг, більша кількість автомобілів і взагалі транспорту. Хоча по кількості населення Іспанія дуже наближена до України. Українська статистика є страшною.
Але окрім балів, влада Іспанії робить ще багато чого, щоб зберегти життя іспанців. У багатьох місцях є світлофори, які перемикаються на червоне, коли під’жджаючі машини перевищують 50 км. Перед в’їздами у населені пункти, перед світлофорами є лежачі поліцейські. На складних перехрестях, на автобанах є багато камер спостереження. Поліцейські у святкові дні і особливо ночі влаштовують перевірки на алкоголь та наркотики. Коли мої діти навчались в іспанському колехіо, до них приходили поліцейські, щоб розповісти про важливість дотримання правил руху. Про правила руху також розповідають у садочках і проводять практичні заняття на спеціальних площадках з дорожньою розміткою.
Також поліція просить громадян повідомляти, де, на погляд учасників руху, потрібно щось змінити, поставити знак, спиляти гілку, щоб було краще видно знак.
В Україні щороку вмирає стільки людей, як населення Тернополя чи Івано-Франківська. Напевно, в Україні є багато таких вулиць та доріг, які рясно политі кров’ю збитих українців, як моя рідна. Ми зникаємо катастрофічними темпами. Якщо Путін проживе до років 90, то він зможе побачити пустелю на місці України. І “Градів” йому не треба буде, щоб захопити нашу країну. Думаю, що кожному з нас пора усвідомити, що ми маємо починати негайно рятуватись. Мене радує, що багато позитивних європейських явищ приходять в Україну: модна тенденція знати англійську, мода на якісний відпочинок, розвиток ресторанного бізнесу, спортивний біг з прибиранням сміття, прибирання сміття спортсменами. Це все радує і дає надію, що українці почнуть боротись також з вбивцями за кермом. Надіятись на владу, думаю, не варто. У влади інша мета: тримати українців у злиднях і у безнадії. Але, думаю, українці вже придумують свій план, позитивний. Борімося, українці, бо інакше зникнемо у темряві історії.
Думаю, що багато українців, як і я, з острахом думають про те, що нас стає щораз менше: війна і дороги забирають життя багатьох українців. Українські дороги страшні тим, що ні пішоходний перехід, ні тротуар, ні зелений світлофор не є гарантією безпеки.
Коли я влітку приїжджаю в Україну на машині, на мене дуже часто сигналять. Я проїжджаю більше трьох тисяч кілометрів, перетинаю чотири європейські країни, і там я вписуюсь у середньостатистичний рух, там ніхто мені не сигналить. Іноді, правда, у Німеччині я раптом помічаю, що всі водії залишились десь позаду, а я мчу зі швидкістю 140-150 км/г. саменька на автобані. Очевидно, німці знають місця, де є камери спостереження і тому пригальмовують. Я ж потім цілий рік з острахом відчиняю поштову скриньку, боячись знайти там квитанцію про штраф.
Високу швидкість на якісних автобанах дозволяють собі більшість європейських водіїв. Я — теж. Але у населених пунктах ті ж европейські водії дотримуються норм. Я — теж.
Коли я заїжджаю на територію України, я одразу починаю почуватись білою вороною. Більшість машин мене обганяє. У мене складається враження, що по наших дорогах їздять тільки Шумахери та Хамільтони. Багато водіїв сигналять і щось там мені кричать. Коли я їду у населених пунктах, я їду з тією ж швидкістю, що і в Іспанії — 50 км\г. Але так як дорога у багатьох випадках має ями, то я часто їду ще з меньшою швидкістю: по-перше, ями не дають розігнатись, а, по- друге, я боюсь поламати машину. Я завжди пам’ятаю, що на мене чекають кілька тисяч кілометрів зворотнього шляху.
Вулиця, на якій пройшло моє дитинство, довга, з поворотами. Коли я ходжу по ній, я бачу хрестики, багато хрестиків. Одних людей, яким поклали хрестики, я знала, інших вже не знаю, так як давно не живу на цій вулиці. Хрестики додаються щороку. На моїй вулиці машини вбивають як маленьких діток, так і підлітків, і молодих, і середнього віку, і літніх.
Цього літа я розговорилась з таксистом, який в Україні підвозив мене додому, на тему про збитих людей. Думала, що ця тема мала б його хвилювати, так як йому доводиться їздити багато. На моє зауваження, що водії їздять по населених пунктах з перевищенням швидкості, він сказав, що так як в Україні, на відміну від Європи, головні дороги проходять по населених пунктах, то швидкість має бути високою. Мене така відповідь збентежила. Тобто людина, яка заробляє на життя за кермом, не вважає, що зниження швидкості у населених пунктах — шлях до збереження людських життів, для таксиста головне — швидко їхати, щоб їзда була давала прибуток.
Ще одна розмова відбулась у мене з однією українкою, яка працювала колись в Іспанії. Ця пані вже у досить поважному віці (за шістьдесят) спробувала здати на іспанські права. В неї не вийшло. Але вона все ж купила в Іспанії машину у домовилась з одним українцем, якому треба було з’їздити додому: він поїхав з моєю знайомою на купленій нею машині в Україну. Там ця пані здала на права і почала їздити. Через якийсь час вона збила на дорозі старшу жінку. Жінка померла від травм. Моя знайома, напевно, відкупилась від покарання. Коли вона розповіла цю сумну пригоду, мій чоловік, щоб якось її розрадити сказав їй: “Вам, напевно, дуже шкода тієї жінки”. Моя ж знайома відповіла: “ Ні! Чому та стара перебігала дорогу не там, де треба?!”
Ці два окремі випадки ніяк не можна узагальнювати, але статистика про жертви на дорозі досить негативно характеризує як українських водіїв так і українську виконавчу владу.
Що роблять в Іспанії, щоб зменшити страшну статистику? У 2006 році там ввели для всіх водіїв бали. Як вони діють? — Людина після успішного екзамену з теорії та водіння отримує права і 8 балів. Переїхав раз на червоне світло, плати біля 400 євро штрафу і прощайся з чотирма балами. Обгониш машину на суцільній лінії, теж платиш біля двохсот євро і залишаєшся без балів. Без балів, ти не маєш права їздити. Що робити у такому випадку? — Записатись у автошколу, заплатити курс лекцій, які не є дешеві, здати ще кілька екзаменів, які виявлять наскільки ти чутливо відреагував на порушення ПДР. Водієві непрофесіоналові після втрати балів заборонено сідати за кермо шість місяців, професіоналові — три місяці. Водіння без балів — є кримінальним злочином. Чемні водії після трьох років водіння, якщо не порушили правил, мають вже 12 балів. Потім кожні три роки чемним водіям додають 2 бали. Останній раз дають один бал. Максимальна кількість балів не може перевищувати 15.
Чи допомогла бальна система змінити криваву статистику? Допомогла. З 2006 року до 2012 кількість смертей на дорогах Іспанії знизилась на 50%. Якщо у 2006 році на дорогах Іспанії загинуло 2601 людина, то у 2012 — 1338 людей. Для порівння, в Україні я знайшла 2014 рік: загинуло 4464 людей. Це порівняння, напевно, дуже некоректне: в Іспанії набагато більше швидкісних доріг, більша кількість автомобілів і взагалі транспорту. Хоча по кількості населення Іспанія дуже наближена до України. Українська статистика є страшною.
Але окрім балів, влада Іспанії робить ще багато чого, щоб зберегти життя іспанців. У багатьох місцях є світлофори, які перемикаються на червоне, коли під’жджаючі машини перевищують 50 км. Перед в’їздами у населені пункти, перед світлофорами є лежачі поліцейські. На складних перехрестях, на автобанах є багато камер спостереження. Поліцейські у святкові дні і особливо ночі влаштовують перевірки на алкоголь та наркотики. Коли мої діти навчались в іспанському колехіо, до них приходили поліцейські, щоб розповісти про важливість дотримання правил руху. Про правила руху також розповідають у садочках і проводять практичні заняття на спеціальних площадках з дорожньою розміткою.
Також поліція просить громадян повідомляти, де, на погляд учасників руху, потрібно щось змінити, поставити знак, спиляти гілку, щоб було краще видно знак.
В Україні щороку вмирає стільки людей, як населення Тернополя чи Івано-Франківська. Напевно, в Україні є багато таких вулиць та доріг, які рясно политі кров’ю збитих українців, як моя рідна. Ми зникаємо катастрофічними темпами. Якщо Путін проживе до років 90, то він зможе побачити пустелю на місці України. І “Градів” йому не треба буде, щоб захопити нашу країну. Думаю, що кожному з нас пора усвідомити, що ми маємо починати негайно рятуватись. Мене радує, що багато позитивних європейських явищ приходять в Україну: модна тенденція знати англійську, мода на якісний відпочинок, розвиток ресторанного бізнесу, спортивний біг з прибиранням сміття, прибирання сміття спортсменами. Це все радує і дає надію, що українці почнуть боротись також з вбивцями за кермом. Надіятись на владу, думаю, не варто. У влади інша мета: тримати українців у злиднях і у безнадії. Але, думаю, українці вже придумують свій план, позитивний. Борімося, українці, бо інакше зникнемо у темряві історії.
13 комментариев