Патріотичний плагіат. Як Петро Порошенко йде шляхом Леоніда Кучми, щоб вдруге стати президентом
Сталін, після того, як Гітлер напав 22 червня 1941 року на СРСР, зник зі страху у невідомому напрямі і лише 3 липня, на другий тиждень війни возз'явився, волаючи до кинутого ним народу через гучномовець не як комуніст-сатаніст, а як піп, на якого він вчився у Тифлісі, — “Дорогие братья и сестры”.
Червоний генералісімус у ранзі кремлівського царя на другий тиждень став патріотом. Наш же “генералісімус” вирішив стати патріотом на п'ятий рік війни.
Після кривавих днів і ночей московсько-фашистської окупації, які за тривалістю уже перевершили Велику Вітчизняну війну 1941-45 років (за термінологією радянської історіографії), із неіснуючої Ставки Верховного Головнокомандувача почувся раптом набат “Зродились ми великої родини”, яким розпочинається гімн ненависних ще недавно Порошенку “цинічних бандерівців”.
Патріотичне прозріння печерського полководця відбулося після беззавітної дружби із кумом кремлівського окупанта, який днював і ночував у кабінеті українського президента, привозячи єдино дозволеним повітрянимм конвоєм кремлівські інструкції переляканому “гетьману”, після ганебної мирної мімікрії мінської капітуляції, після документального викриття агента “Лоліти”, завербованого ФСБ, після мальдівських оргій підчас московської чуми, після кривавих котлів у донецьких степах, які стали братськими могилами для тисяч пошаткованих ординськими бузувірами зраджених українських синів.
Йдеться про класику жанру: патріотизм — остання соломина, за яку завжди хапається політичний банкрот. Пасіонарний народ може вибачити все — соціальний геноцид на дні глобального розвою, який навіть не фіксують датчики ООН при визначенні меж виживання злиденних мільйонів посполитих, може вибачити абсолютне світове чемпіонство корупції національних гангстерів офшорного казнокрадійства, — патріотичний народ може вибачити все, якщо вождь раптом став патріотом. На п'ятому році війни.
У генеральному штабі, у якому нині зайняті аж ніяк не тим, як визволити окуповану країну, а як перемогти другий раз на виборах, врешті, й не мали іншої карти, окрім патріотичної. Із орієнтацією на електоральну територію, на якій милосердних патріотів, які прощають усе на світі, найбільше, тобто на західну Україну.
Довірених осіб новоявленого патріота все ж терзають сумніви — рейтинг кандидата на двічі героя — нижче плінтуса. Як тут зліпити… кулю?
Але посланці із цього, нині вирішального генерального електорального штабу (Генеральний штаб Збройних сил України тепер значення не має, бо “війна — дурня, головне — виборчі маневри”) звеселяють голови, якими хитають поважні сумніви, історичним прецедентом.
А саме — було це у далеку 20-літню довоєнну минувшину, коли вдруге воював за печерський престол Леонід Кучма, якому, як відомо, постійно присягався у вірності дещо відлучений від олігархічного корита, юний кондитер Петро Порошенко.
Треба віддати належне нинішнім політтехнологам Банкової — пам'ять їх справді не підводить. Бо справді тоді Леонід Данилович, як і нині Петро Олексійович, за півроку до виборів міг нашкрябати 7-8 відсотків виборців у західному регіоні. А що було через цих півроку? Кучма отримав в Галичині понад 90 відсотків. (Одна лише Львівська область дала йому один мільйон голосів. Абсолютний рекорд, який на президентських виборах не показувала жодна область на жодних кампаніях).
Як так сталося? А все дуже просто — патріотизм. В очах пасіонарних галичан і волинян Леонід Данилович постав патріотом. За патріота й проголосували.
Так само хоче і Петро Олексійович. Постати перед народом як таким, котрий любить той народ. Вистава за означеним сценарієм може відбутися з єдиною умовою — якщо навпроти патріота маячитиме бодай хоч скелет, але зрадника. Тобто такого кандидата у президенти України, який Україну не любить. Виплекати такого вилупка — це теж надзавдання для виборчого штабу саме патріота.
Того разу Кучмі не варто було докладати надто багато надзусиль — вірний ленінець Симоненко діяв на електоральну масу, як червона мантія сталініста на розлюченого патріота. “Комуняку — на гіляку, а Кучму — у президенти”. Що й сталося.
Порошенку навіть легше. Пик, які не злазять із феесбешних телеканалів в Україні і які люблять не Україну, а її окупанта, — хоч гать гати.
Але тут наступна заковика — як вивести таке гниле антитіло нашого героя у другий тур? Кучмі помогла просто геніальна політтехнологія, яка ввійшла в аннали, як “Канівськка четвірка”. Принаймні, двоє із цього квартету “басні Крилова” — Марчук чи Мороз — могли запросто обігнати іскрівця Симоненка, ввійти у другий тур і так само запросто перемогти Кучму. Але нікуди вони не вийшли із канівскої пастки, у якій на радість Леоніда Даниловича зжерли один одного.
Як тепер Петро Олексійович зжене в одну “кучку” всіляке антиукраїнське бадилля, щоб зліпити з нього достойного для себе спаринг-зрадника?
Здається, шанс є. Більше того, є одна немала підстава для оптимізму, яка знаходиться у Відні і зветься Фірташ.
Звеселяє душу у цій сценічній колізії славної пам'яті історія. Хто у нас на попередніх виборах мав найбільший рейтинг? “Гордість нації” Кличко. А чому? А тому, що український народ любить бокс. І хто використав цю любов і зліпив із мордобойця вождя? Правильно, осоружний олігарх Фірташ, який виплекав собі таке найрейтінговіше домашнє цуценя з кулаками.
Але поступила команда — зробити президентом Порошенка. А що для того треба найперше? Правильно, зняти Кличка, що й було зроблено його господарем. А відтак уже все вийшло, як у Кучми із Симоненком.
У цій фабулі ключова фраза — поступила команда. Звідки отримує команди торговець російським газом Фірташ? Від власника цього газу Путіна. Так Порошенко став президентом по команді Путіна, яку виконав Фірташ.
Так то тоді. А тепер? Тепер у Фірташа нема Кличка, але у Фірташа є Бойко! Якщо зняти ізраїльського пенсіонера Рабіновича та інших добкіних-вілкулів-тарут, то із нинішнього другого чи третього місця у рейтингу Юрій Анатолійович цілком може переміститись у другий тур і за прикладом Петра Миколайовича скласти свою буйну голову сценічного зрадника до переможних патріотичних стіп Петра Олексійовича.
Насамкінець, задача № 3 для істинного патріота — як зачистити патріотичне поле від інших патріотів? До речі, жалісливі потуги ліпити із Тимошенко недопатріотку — марні, бо вона завжди протягом усієї свої політичної кар'єри перебувала саме на цьому патріотичному полі, для неї західна Україна завжди була базовою електоральною територією, а ув'язнення Юлії Володимирівни Януковичем за наказом Путіна навряд чи зможе стерти Петро Олексійович як із пам'яті народу, так і з історії України.
Тому на проукраїнському фронті електоральних бойових дій тактика у правлячого режиму, прагнучого на патріотичній пісні потрапити вдруге у рай, а не за грати, єдина — зіштовхнути у смертельних двобоях між собою патріотів. Що, приміром, успішно демонструє бравий вояк Гриценко, який безнастанно лупає сю скалу, яка називається Тимошенко.
До речі, про вояків. Тоді у ролі нинішнього полковника був цілий генерал Марчук, який так завзято воював із Кучмою на виборах, що Леонід Данилович у перерві між турами призначив його секретарем РНБО, викинувши в одну мить із цього крісла свого космічного друга Горбуліна. Чому б Анатолію Степановичу не повторити цей “подвиг” старшого за званням?
Чи не для того він уже ходить на нічні посиденьки до Петра Олексійовича. Таке банальне дежавю: після першого туру і перед другим Порошенко призначає секретарем РНБО Гриценка, вишвирнувши звідтам “героя” Кримської війни Турчинова.
То речі, тоді Кучма, перемігши, вишвирнув невдовзі із Ради нацбезпеки і оборони того ж Марчука, використавши його, як політтехнологічний контрацепт.
Євгену Кириловичу ще пощастило, бо, будучи точно у такій же ролі міжтурового висуванця із третього місця, московський генерал Лебедь невдовзі після виборів піднявся на гвинтокрилі і… не приземлився. Після одноразового використання зайвим його розцінили не лише на посаді, та й у житті.
Тому на нічній варті на Банковій радив би полковнику Гриценку пригадати ці смертельні генеральські польоти.
А відтак підходимо до кульмінації наочного і привселюдного перевтілення Порошенка у Кучму. Леонід Данилович належав до тих політиків, які полюбляли писати книжки, які він, можу посвідчити достеменно, читав у рукописах. Вершина його літописання, кажу це без будь-якої іронії, — фундаментальне історично-політологічне дослідження “Україна — не Росія”. Назва дико образила Кремль, і цей випад Кучмі не простять ніколи. Інша також доволі грунтовна монографія уже на економічну тему носить назву “Своїм шляхом”.
А тепер подивіться на бігборди Порошенка: “Ми йдемо своїм шляхом! Ми — Україна!” Такий туполобий плагіат, хлоп'ята із Банкової. Весь ваш креатив звівся до потуги вкрасти у Кучми для Порошенка.
З тою різницею, що Леонід Данилович все таки був автором справді книг, які йому, скажемо скромно, допомагали писати люди, які вміють це робити. А Петро Олексійович із братією своїх несторів спромігся лише на “безсмертні” чужі рядки на тисячах дошок (бігборд анлійською — велика дошка).
Я розумію, що до перемоги у другій каденції Порошенко хоче крокувати виключно “своїм шляхом” Кучми (який все такий єдиний у нас двічі президент), але не із таким же ж точним вставлянням кінцівок послідовника у сліди попередника.
Справедливості ради, нагадаю, чому все таки “західняки” сприйняли Кучму за патріота і дали йому 90 відсотків.
У Львові було проведено “Міжнародний антикомуністичний Конгрес”, який перетворився на Нюрнберг-2 для злочинної окупаційної ідеології і для її продажних адептів.
У Львові було споруджено меморіальний пам'ятник жертвам комуністичного московського режиму, на відкритті якого побувала Гілларі Клінтон.
Було проведено розкопки масових поховань жертв комуністичних репресій, а відтак грандіозне їх перепоховання, коли колона із трунами розтягнулася від Замарстинова до Личакова на півтора десятка кілометрів на очах мільйонів ридаючих львів'ян і гостей міста.
Було проведено у Львові безпрецедентний “Саміт президентів країн Центрально-Східної Європи”, у якому взяло участь 9 президентів європейських країн.
Я знаю, про що пишу, бо головою оргкомітету з проведення цих, перелічених, воістину історичних подій мені довелося бути під час перебування на державній службі Україні.
І мені також належить саме авторство цих проектів. Бо тоді і донині я переконаний, що комунізм не був здоланий із розвалом сатанинської імперії зла СРСР, що московська зараза потребує від нас щодня тримати бій — від тоді і до нинішніх кривавих днів і ночей окупації.
А ви, хлопці, зі своїми дошками, як із допотопними клинописними ієрогліфами. Думаю, не вийде із вашого патрона патріота. Як ще не давно, у попередньому патріотичному всевдопориві, мертві бджоли не гуділи, так і тепер кулі із карамелі не полетять.
По-перше, порозвішувати його, патріота, по стовпах — цього замало. Хоча я розумію, що бюджет ви освоїли у таких масштабах, що уся авторська бібліотека Кучми відпочиває.
Та й потім люди не вірять Порошенку. Цього разу, як кандидату у патріоти.
Й я не знаю, що вам порадити, що з цим робити. Та ви нічого й не робите.
Червоний генералісімус у ранзі кремлівського царя на другий тиждень став патріотом. Наш же “генералісімус” вирішив стати патріотом на п'ятий рік війни.
Після кривавих днів і ночей московсько-фашистської окупації, які за тривалістю уже перевершили Велику Вітчизняну війну 1941-45 років (за термінологією радянської історіографії), із неіснуючої Ставки Верховного Головнокомандувача почувся раптом набат “Зродились ми великої родини”, яким розпочинається гімн ненависних ще недавно Порошенку “цинічних бандерівців”.
Патріотичне прозріння печерського полководця відбулося після беззавітної дружби із кумом кремлівського окупанта, який днював і ночував у кабінеті українського президента, привозячи єдино дозволеним повітрянимм конвоєм кремлівські інструкції переляканому “гетьману”, після ганебної мирної мімікрії мінської капітуляції, після документального викриття агента “Лоліти”, завербованого ФСБ, після мальдівських оргій підчас московської чуми, після кривавих котлів у донецьких степах, які стали братськими могилами для тисяч пошаткованих ординськими бузувірами зраджених українських синів.
Йдеться про класику жанру: патріотизм — остання соломина, за яку завжди хапається політичний банкрот. Пасіонарний народ може вибачити все — соціальний геноцид на дні глобального розвою, який навіть не фіксують датчики ООН при визначенні меж виживання злиденних мільйонів посполитих, може вибачити абсолютне світове чемпіонство корупції національних гангстерів офшорного казнокрадійства, — патріотичний народ може вибачити все, якщо вождь раптом став патріотом. На п'ятому році війни.
У генеральному штабі, у якому нині зайняті аж ніяк не тим, як визволити окуповану країну, а як перемогти другий раз на виборах, врешті, й не мали іншої карти, окрім патріотичної. Із орієнтацією на електоральну територію, на якій милосердних патріотів, які прощають усе на світі, найбільше, тобто на західну Україну.
Довірених осіб новоявленого патріота все ж терзають сумніви — рейтинг кандидата на двічі героя — нижче плінтуса. Як тут зліпити… кулю?
Але посланці із цього, нині вирішального генерального електорального штабу (Генеральний штаб Збройних сил України тепер значення не має, бо “війна — дурня, головне — виборчі маневри”) звеселяють голови, якими хитають поважні сумніви, історичним прецедентом.
А саме — було це у далеку 20-літню довоєнну минувшину, коли вдруге воював за печерський престол Леонід Кучма, якому, як відомо, постійно присягався у вірності дещо відлучений від олігархічного корита, юний кондитер Петро Порошенко.
Треба віддати належне нинішнім політтехнологам Банкової — пам'ять їх справді не підводить. Бо справді тоді Леонід Данилович, як і нині Петро Олексійович, за півроку до виборів міг нашкрябати 7-8 відсотків виборців у західному регіоні. А що було через цих півроку? Кучма отримав в Галичині понад 90 відсотків. (Одна лише Львівська область дала йому один мільйон голосів. Абсолютний рекорд, який на президентських виборах не показувала жодна область на жодних кампаніях).
Як так сталося? А все дуже просто — патріотизм. В очах пасіонарних галичан і волинян Леонід Данилович постав патріотом. За патріота й проголосували.
Так само хоче і Петро Олексійович. Постати перед народом як таким, котрий любить той народ. Вистава за означеним сценарієм може відбутися з єдиною умовою — якщо навпроти патріота маячитиме бодай хоч скелет, але зрадника. Тобто такого кандидата у президенти України, який Україну не любить. Виплекати такого вилупка — це теж надзавдання для виборчого штабу саме патріота.
Того разу Кучмі не варто було докладати надто багато надзусиль — вірний ленінець Симоненко діяв на електоральну масу, як червона мантія сталініста на розлюченого патріота. “Комуняку — на гіляку, а Кучму — у президенти”. Що й сталося.
Порошенку навіть легше. Пик, які не злазять із феесбешних телеканалів в Україні і які люблять не Україну, а її окупанта, — хоч гать гати.
Але тут наступна заковика — як вивести таке гниле антитіло нашого героя у другий тур? Кучмі помогла просто геніальна політтехнологія, яка ввійшла в аннали, як “Канівськка четвірка”. Принаймні, двоє із цього квартету “басні Крилова” — Марчук чи Мороз — могли запросто обігнати іскрівця Симоненка, ввійти у другий тур і так само запросто перемогти Кучму. Але нікуди вони не вийшли із канівскої пастки, у якій на радість Леоніда Даниловича зжерли один одного.
Як тепер Петро Олексійович зжене в одну “кучку” всіляке антиукраїнське бадилля, щоб зліпити з нього достойного для себе спаринг-зрадника?
Здається, шанс є. Більше того, є одна немала підстава для оптимізму, яка знаходиться у Відні і зветься Фірташ.
Звеселяє душу у цій сценічній колізії славної пам'яті історія. Хто у нас на попередніх виборах мав найбільший рейтинг? “Гордість нації” Кличко. А чому? А тому, що український народ любить бокс. І хто використав цю любов і зліпив із мордобойця вождя? Правильно, осоружний олігарх Фірташ, який виплекав собі таке найрейтінговіше домашнє цуценя з кулаками.
Але поступила команда — зробити президентом Порошенка. А що для того треба найперше? Правильно, зняти Кличка, що й було зроблено його господарем. А відтак уже все вийшло, як у Кучми із Симоненком.
У цій фабулі ключова фраза — поступила команда. Звідки отримує команди торговець російським газом Фірташ? Від власника цього газу Путіна. Так Порошенко став президентом по команді Путіна, яку виконав Фірташ.
Так то тоді. А тепер? Тепер у Фірташа нема Кличка, але у Фірташа є Бойко! Якщо зняти ізраїльського пенсіонера Рабіновича та інших добкіних-вілкулів-тарут, то із нинішнього другого чи третього місця у рейтингу Юрій Анатолійович цілком може переміститись у другий тур і за прикладом Петра Миколайовича скласти свою буйну голову сценічного зрадника до переможних патріотичних стіп Петра Олексійовича.
Насамкінець, задача № 3 для істинного патріота — як зачистити патріотичне поле від інших патріотів? До речі, жалісливі потуги ліпити із Тимошенко недопатріотку — марні, бо вона завжди протягом усієї свої політичної кар'єри перебувала саме на цьому патріотичному полі, для неї західна Україна завжди була базовою електоральною територією, а ув'язнення Юлії Володимирівни Януковичем за наказом Путіна навряд чи зможе стерти Петро Олексійович як із пам'яті народу, так і з історії України.
Тому на проукраїнському фронті електоральних бойових дій тактика у правлячого режиму, прагнучого на патріотичній пісні потрапити вдруге у рай, а не за грати, єдина — зіштовхнути у смертельних двобоях між собою патріотів. Що, приміром, успішно демонструє бравий вояк Гриценко, який безнастанно лупає сю скалу, яка називається Тимошенко.
До речі, про вояків. Тоді у ролі нинішнього полковника був цілий генерал Марчук, який так завзято воював із Кучмою на виборах, що Леонід Данилович у перерві між турами призначив його секретарем РНБО, викинувши в одну мить із цього крісла свого космічного друга Горбуліна. Чому б Анатолію Степановичу не повторити цей “подвиг” старшого за званням?
Чи не для того він уже ходить на нічні посиденьки до Петра Олексійовича. Таке банальне дежавю: після першого туру і перед другим Порошенко призначає секретарем РНБО Гриценка, вишвирнувши звідтам “героя” Кримської війни Турчинова.
То речі, тоді Кучма, перемігши, вишвирнув невдовзі із Ради нацбезпеки і оборони того ж Марчука, використавши його, як політтехнологічний контрацепт.
Євгену Кириловичу ще пощастило, бо, будучи точно у такій же ролі міжтурового висуванця із третього місця, московський генерал Лебедь невдовзі після виборів піднявся на гвинтокрилі і… не приземлився. Після одноразового використання зайвим його розцінили не лише на посаді, та й у житті.
Тому на нічній варті на Банковій радив би полковнику Гриценку пригадати ці смертельні генеральські польоти.
А відтак підходимо до кульмінації наочного і привселюдного перевтілення Порошенка у Кучму. Леонід Данилович належав до тих політиків, які полюбляли писати книжки, які він, можу посвідчити достеменно, читав у рукописах. Вершина його літописання, кажу це без будь-якої іронії, — фундаментальне історично-політологічне дослідження “Україна — не Росія”. Назва дико образила Кремль, і цей випад Кучмі не простять ніколи. Інша також доволі грунтовна монографія уже на економічну тему носить назву “Своїм шляхом”.
А тепер подивіться на бігборди Порошенка: “Ми йдемо своїм шляхом! Ми — Україна!” Такий туполобий плагіат, хлоп'ята із Банкової. Весь ваш креатив звівся до потуги вкрасти у Кучми для Порошенка.
З тою різницею, що Леонід Данилович все таки був автором справді книг, які йому, скажемо скромно, допомагали писати люди, які вміють це робити. А Петро Олексійович із братією своїх несторів спромігся лише на “безсмертні” чужі рядки на тисячах дошок (бігборд анлійською — велика дошка).
Я розумію, що до перемоги у другій каденції Порошенко хоче крокувати виключно “своїм шляхом” Кучми (який все такий єдиний у нас двічі президент), але не із таким же ж точним вставлянням кінцівок послідовника у сліди попередника.
Справедливості ради, нагадаю, чому все таки “західняки” сприйняли Кучму за патріота і дали йому 90 відсотків.
У Львові було проведено “Міжнародний антикомуністичний Конгрес”, який перетворився на Нюрнберг-2 для злочинної окупаційної ідеології і для її продажних адептів.
У Львові було споруджено меморіальний пам'ятник жертвам комуністичного московського режиму, на відкритті якого побувала Гілларі Клінтон.
Було проведено розкопки масових поховань жертв комуністичних репресій, а відтак грандіозне їх перепоховання, коли колона із трунами розтягнулася від Замарстинова до Личакова на півтора десятка кілометрів на очах мільйонів ридаючих львів'ян і гостей міста.
Було проведено у Львові безпрецедентний “Саміт президентів країн Центрально-Східної Європи”, у якому взяло участь 9 президентів європейських країн.
Я знаю, про що пишу, бо головою оргкомітету з проведення цих, перелічених, воістину історичних подій мені довелося бути під час перебування на державній службі Україні.
І мені також належить саме авторство цих проектів. Бо тоді і донині я переконаний, що комунізм не був здоланий із розвалом сатанинської імперії зла СРСР, що московська зараза потребує від нас щодня тримати бій — від тоді і до нинішніх кривавих днів і ночей окупації.
А ви, хлопці, зі своїми дошками, як із допотопними клинописними ієрогліфами. Думаю, не вийде із вашого патрона патріота. Як ще не давно, у попередньому патріотичному всевдопориві, мертві бджоли не гуділи, так і тепер кулі із карамелі не полетять.
По-перше, порозвішувати його, патріота, по стовпах — цього замало. Хоча я розумію, що бюджет ви освоїли у таких масштабах, що уся авторська бібліотека Кучми відпочиває.
Та й потім люди не вірять Порошенку. Цього разу, як кандидату у патріоти.
Й я не знаю, що вам порадити, що з цим робити. Та ви нічого й не робите.
Нет комментариев