Чи буду я цього року голосувати на Євробаченні?

Коли у 2003 році Україна вперше брала участь у Євробаченні, я вже жила в Іспанії. Тоді ще багато іспанців не виокремлювали Україну як самостійну державу. Мені тоді так хотілося, щоб світ взнав нашу країну, так хотілося, щоб виступ О.Пономарьова був яскравим. І хоч проспівав Пономарьов, на мій погляд, досить слабенько, не так, як міг би, ми з чоловіком, звичайно, вирішили голосувати за Олександра. Так як від контрактних мобільних телефонів ( коли плата знімається з банківського рахунку у кінці місяця) нас відділяли роки жорсткої напруженої економії: ні кави у барі, ні морозива на вулиці), а мобільні наші завжди мали мало грошей, то дзвонити за Україну ми спустились до вуличного телефону. З-за того, що на дзвінки було відведено всього 10 хвилин, ми страшенно поспішали. Телефон ще як на біду був зайнятий. І коли ми нарешті дочекались і почали набирати номер і кидати монетки, виявилось, що “шлуночок” телефону не був розрахований на таку кількість дрібних монет, які ми вкинули. Нам довелось звернутись до перехожих, яких на той момент на вулиці майже не було, щоб поміняти наші сентімо на металічні євро. Ми встигли. Які ми були щасливі, що встигли і що підтримали нашу Україну.

Пізніше, коли вже до Іспанії приїхали мої сини, кожного травня у день Євробачення ми всі сідали на диван. Я тримала у руках великого зошита у клітинку і записувала у зошит назви країн-учасниць. Кожен з нас оцінював пісню. Я записувала оцінки. Потім ми порівнювали наші оцінки з оцінками по телевізору. Після конкурсу ми голосували за наших. Мені дуже хотілось, щоб мої діти через цей конкурс мали момент зв'язку з рідною землею, щоб вони знали, що Україну треба підтримувати, що Україну треба пропагувати у світі. І крім того, хотілось, щоб діти почули українську пісню. Адже хоч я з дітьми завжди розмовляю українською, вони більше говорять іспанською. Школа, вулиця, телебачення роблять свою справу. Тільки домашнього спілкування мало для збереження мови. Але, на жаль, української мови на конкурсі майже не чутно.

Дуже нас порадувала свого часу Руслана, яка хоч частково співала українською. Решта з наших співаків не пропагують нашу чудову мову. Мені прикро, що мої хлопці це бачать.

Цього року, якщо нічого не зміниться, і на конкурс поїде ця співачка, що прикрашає голими сідницями свої пісні і яка не хоче знати, що українці мало не щодня втрачають свої молоді життя у війні з Росією заради того, щоб Україна жила мирним життям, моя родина порушить багаторічну традицію і не чекатиме з нетерпінням голосування. Ми будемо займатись своїми справами. Мені дуже шкода.Тому що і Євробачення і чемпонат Європи з футболу потихеньку відчиняють для європейців браму, за якою захована така незнайома і така чудова земля Україна.

Мене останнім часом іспанці все частіше розпитують про Україну, кажуть, що наша країна дуже гарна. Хоч наша держава майже нічого чи таки нічого не робить для популяризації нашої країни, слава про Україну потихеньку шириться світом. Іноді якісь документальні фільми, іноді передачі про іспанців, які оселились в Україні доносять до іспанців відомості про Україну. По іспанських каналах можна побачити рекламу Казахстану, Азербайджану, Узбекистану. Ну про Росію можна і не згадувати. Кремль і собор Василя Блаженого знає весь світ. Але Україну в Іспанії ніхто не рекламує. Ніхто не знає нашої Софії Київської, наших Лавр, наших Карпат. Недавно один медбрат, який працює у моєму госпіталі, сказав, що планує влітку зробити подорож по Україні на велосипеді. Я з радістю відреагувала на його рішення і сказала, що можу допомогти з інформацією. Але в той же час я подумала: чи не зіб'є тебе, хлопче, якийсь український водій, який буде їхати як скажений по дорозі, прирікаючи когось на смерть?

Я є оптимісткою. Вірю, що зміни в Україні рано чи пізно почнуться. І ми почнемо не тільки посилати на конкурси достойних артистів, але й до влади почнемо обирати таких людей, які не будуть вважати українців тупим бидлом і які зроблять Україну такою, щоб не було страшно запрошувати когось у подорож по Україні.