Притулки Московської церкви для бідних українців
Єлизавета Австрійська (1837-1898), або як її ще називають Сісі, залишила записи про своїх знайомих і рідних. Опублікувати ті записи вона заповіла оприлюднити тільки через 80 років після її смерті: Сісі не хотіла нікого з близьких образити. А через 80 років старі вже мали повмирати, а молодих вже не могли зачепити історії, які належали минулому.
Я не буду чекати 80 років. Я напишу зараз. Просто я намагатимусь не називати імен. Якщо хтось захоче себе впізнати, то хай впізнає. Але також він може сказати, що йдеться не про нього.
Кожного разу, коли я приїжджаю в Україну, я дзвоню своїм друзям, йду до сусідів, щоб поговорити, надолужити пропущені події, згдати минулі, взнати, хто від нас пішов назавжди.
Серед моїх ровесників є одна знайома, яка зараз є заможною людиною. Не знаю обсягів її статків, але вони чималенькі. Знаю, що чоловік моєї знайомої був свого часу обласним очільником партії регіонів. Марина, назвемо її так, робила свого часу речі, які у мене викликали захоплення: у той час, коли в Україні вирувала інфляція 90-х, Марина літала чартерними літаками до Китаю і привозила звідти товар, потім вона переключилась на Турцію. Довідуючись час від часу про її діяльність, я просто відкривала рота і сприймала цю інформацію так, начебто Марина літала у космос. Я була у захваті від її діяльності. Я знала, що я так ніколи б не могла робити. Наші життєві шляхи майже не перетинались. Коли я прийняла рішення поїхати працювати за кордон, я попросила Марину позичити мені кілька сотень доларів. Марина не відповіла мені і тільки через кілька років сказала моїй сестрі, що вона проти того, щоб українці виїжджали за кордон. Гроші позичили мені мої небагаті друзі.
Але час від часу я взнавала, що і у Марини були проблеми: її син впав з п'ятого поверху, чудом залишився живим, але дуже постраждали очі. Марина почала їздити до Єрусалиму, щоб молитись за здоров'я сина. Потім і сама Марина і її чоловік захворіли на рак. Чоловік помер. Марина вирішила побудувати притулок для літніх людей. Цей притулок побудований під патронатом Московського патріархату. Буває у цьому притулку митрополит ( чи як він там себе тепер називає?) Онуфрій. Марина дуже зв'язана з церквою МП: її дочка вийшла заміж за районного священика МП ( не знаю як це називається церковною мовою). Марина постійно приймає участь у релігійних прощах. Не знаю, за яких умов приймають людей у маринин притулок. Подейкують, що людина, коли приймається у притулок, передає на користь притулку своє житло. Одна з моїх знайомих пішла у той притулок, але через якийсь час повернулась додому: сказала, що у притулку дуже погано годували.
Марина якось мені та нашим спільним знайомим показала притулок. Будинок розкішний, з металевими огорожами, з квітучими трояндами. Гарний, одним словом. У останній приїзд я під час прогулянки вирішила зайти до Марини. Мого чоловіка я ледве вмовила піти з мною. Ми не хотіли турбувати господиню, мені просто хотілось погомоніти з давньою знайомою. Але Марина наполягла пригостити нас чаєм з тортом. Пропонувала також вина. Ми з чоловіком в Іспанії вже відвикли від такої наполегливості: ми просто втомились відмовлятись і нарешті погодились. Поки ми оглядали гарне подвір'я, ми спостерігали за тим, як Марина почала наказувати одній дівчині приготувати чай і все решта у альтанці. Дівчину, до якої зверталась Марина, я знала ще маленькою. Її мама купила недалеко від нас старенький будинок. Мама одна виховувала двох гарних біловолосих дочок. Занедбаний будинок з часом став чепурненьким, навкруг зацвіли квіти. Молода мама пішла працювати на хлібозавод. І ось одна з цих русявих дівчаток, виявляється, працювала у марининому притулку. У той час, коли Марина почала давати наказ про пригощення, дівчина голими руками прала брудний килим. Почувши наказ Марини, дівчина, яка була одягнена у бідний одяг, була дуже худенькою, виглядала заляканою, почала бігати то у дім, то по подвір'ю. Видно було, що вона робила так завжди. Це було схоже на те, як у фільмах бігають люди у концтаборах, які знають, що щосекунди може зазвучати автоматна черга. Ми дивились і обурювались. Марина по-хазяйськи щось розповідала і пригощала нас солодощами. Так як мій менш дипломатичний чоловік категорично відмовився від солодкого і пив тільки чай, то Марина просто атакувала його припрошеннями. Ми ледве витримали те чаювання. На прощання Марина ще подарувала нам банку смородинового варення. Відмовитись від нього мені не вдалося. І хоч смородинове варення в Іспанії було б дуже гарним спогадом про Україну, так як смородини в Іспанії я не бачила, те варення нікуди не поїхало: я не могла їсти того, що було зроблено марининою рабинею.
В Іспанії католицька церква колись була могутньою та грізною. І інквізиція була, і тримання населення у залізних лещатах. З падінням режиму Франко церква різко почала втрачати свої позиції. Останніми роками католицьку церкву лихоманять все нові свідчення про сексуальне насильство над хлопчиками, а віднедавна стало відомо, що й над монашками. Також католицька церква в Іспанії зараз має відповідати за багаточисельні випадки продажу маленьких дітей і немовлят багатим бездітним родинам у 50- 60- х роках. Багато іспанців шукають тепер своїх сестер та братів, з якими були розлучені від народження. Сумні історії. Але є у сучасної католицької церкви і позитиви. Напевно, у кожному великому місті церква утримує їдальню для бідних, де можна задурно або за символічну плату добре пообідати. Мій чоловік у одній з таких їдалень робив ремонт. І він сказав, що такої чистої кухні він ще у своєму житті не бачив. Також католицька церква допомагає бідним ношеним, але ще пристойним одягом, білизною, посудом, які жертвують віруючі. Також допомагає продуктами, зібраними у іспанців. Минулого року досить велику суму церква зібрала для постраждалих від війни українців. Серед католицьких священиків немає товстунів.Тобто католицькі священики не переїдають. Також церква Іспанії утримує нічліжки для бездомних людей, організовує літні табори для малозабезпечених дітей, допомагає матеріально організаціям скаутів у деяких провінціях Іспанії.
Той Маринин притулок є доброю ілюстрацією для того, щоб показати, чому саме і у нашій і у московській православній церкві вірних називають рабами божими. І ще і наша і московська церква вчать, що всяка влада від бога. Якщо ми хочемо побудувати демократичну державу, то рабів з церкви треба негайно прибирати. І українська церква не має як і московська, бути опорою влади. Церква має стати такою, де людина не має відчувати себе безпорадною істотою, яка тільки має підкорятись і не думати. Звичайно, церква з рабами божими замість думаючих віруючих, дуже зручна для влади. Але чи потрібна така церква українцям, щоб побудувати власний український дім?
І ще, на мій погляд, коли вже закінчаться переходи до української церкви, треба припиняти будувати на кожному кроці все нові й нові храми. Тому що так виглядає, що церкви будуються тільки з метою збирання коштів. Треба, щоб кількість почала переходити у якість, щоб церква не тільки збирала кошти, але й щоб церква повертала ті кошти тим, хто на якомусь етапі свого життя потребує допомоги. Церква має бути доброю і людяною, не холодною, цинічною і такою, що залякує.
.
Я не буду чекати 80 років. Я напишу зараз. Просто я намагатимусь не називати імен. Якщо хтось захоче себе впізнати, то хай впізнає. Але також він може сказати, що йдеться не про нього.
Кожного разу, коли я приїжджаю в Україну, я дзвоню своїм друзям, йду до сусідів, щоб поговорити, надолужити пропущені події, згдати минулі, взнати, хто від нас пішов назавжди.
Серед моїх ровесників є одна знайома, яка зараз є заможною людиною. Не знаю обсягів її статків, але вони чималенькі. Знаю, що чоловік моєї знайомої був свого часу обласним очільником партії регіонів. Марина, назвемо її так, робила свого часу речі, які у мене викликали захоплення: у той час, коли в Україні вирувала інфляція 90-х, Марина літала чартерними літаками до Китаю і привозила звідти товар, потім вона переключилась на Турцію. Довідуючись час від часу про її діяльність, я просто відкривала рота і сприймала цю інформацію так, начебто Марина літала у космос. Я була у захваті від її діяльності. Я знала, що я так ніколи б не могла робити. Наші життєві шляхи майже не перетинались. Коли я прийняла рішення поїхати працювати за кордон, я попросила Марину позичити мені кілька сотень доларів. Марина не відповіла мені і тільки через кілька років сказала моїй сестрі, що вона проти того, щоб українці виїжджали за кордон. Гроші позичили мені мої небагаті друзі.
Але час від часу я взнавала, що і у Марини були проблеми: її син впав з п'ятого поверху, чудом залишився живим, але дуже постраждали очі. Марина почала їздити до Єрусалиму, щоб молитись за здоров'я сина. Потім і сама Марина і її чоловік захворіли на рак. Чоловік помер. Марина вирішила побудувати притулок для літніх людей. Цей притулок побудований під патронатом Московського патріархату. Буває у цьому притулку митрополит ( чи як він там себе тепер називає?) Онуфрій. Марина дуже зв'язана з церквою МП: її дочка вийшла заміж за районного священика МП ( не знаю як це називається церковною мовою). Марина постійно приймає участь у релігійних прощах. Не знаю, за яких умов приймають людей у маринин притулок. Подейкують, що людина, коли приймається у притулок, передає на користь притулку своє житло. Одна з моїх знайомих пішла у той притулок, але через якийсь час повернулась додому: сказала, що у притулку дуже погано годували.
Марина якось мені та нашим спільним знайомим показала притулок. Будинок розкішний, з металевими огорожами, з квітучими трояндами. Гарний, одним словом. У останній приїзд я під час прогулянки вирішила зайти до Марини. Мого чоловіка я ледве вмовила піти з мною. Ми не хотіли турбувати господиню, мені просто хотілось погомоніти з давньою знайомою. Але Марина наполягла пригостити нас чаєм з тортом. Пропонувала також вина. Ми з чоловіком в Іспанії вже відвикли від такої наполегливості: ми просто втомились відмовлятись і нарешті погодились. Поки ми оглядали гарне подвір'я, ми спостерігали за тим, як Марина почала наказувати одній дівчині приготувати чай і все решта у альтанці. Дівчину, до якої зверталась Марина, я знала ще маленькою. Її мама купила недалеко від нас старенький будинок. Мама одна виховувала двох гарних біловолосих дочок. Занедбаний будинок з часом став чепурненьким, навкруг зацвіли квіти. Молода мама пішла працювати на хлібозавод. І ось одна з цих русявих дівчаток, виявляється, працювала у марининому притулку. У той час, коли Марина почала давати наказ про пригощення, дівчина голими руками прала брудний килим. Почувши наказ Марини, дівчина, яка була одягнена у бідний одяг, була дуже худенькою, виглядала заляканою, почала бігати то у дім, то по подвір'ю. Видно було, що вона робила так завжди. Це було схоже на те, як у фільмах бігають люди у концтаборах, які знають, що щосекунди може зазвучати автоматна черга. Ми дивились і обурювались. Марина по-хазяйськи щось розповідала і пригощала нас солодощами. Так як мій менш дипломатичний чоловік категорично відмовився від солодкого і пив тільки чай, то Марина просто атакувала його припрошеннями. Ми ледве витримали те чаювання. На прощання Марина ще подарувала нам банку смородинового варення. Відмовитись від нього мені не вдалося. І хоч смородинове варення в Іспанії було б дуже гарним спогадом про Україну, так як смородини в Іспанії я не бачила, те варення нікуди не поїхало: я не могла їсти того, що було зроблено марининою рабинею.
В Іспанії католицька церква колись була могутньою та грізною. І інквізиція була, і тримання населення у залізних лещатах. З падінням режиму Франко церква різко почала втрачати свої позиції. Останніми роками католицьку церкву лихоманять все нові свідчення про сексуальне насильство над хлопчиками, а віднедавна стало відомо, що й над монашками. Також католицька церква в Іспанії зараз має відповідати за багаточисельні випадки продажу маленьких дітей і немовлят багатим бездітним родинам у 50- 60- х роках. Багато іспанців шукають тепер своїх сестер та братів, з якими були розлучені від народження. Сумні історії. Але є у сучасної католицької церкви і позитиви. Напевно, у кожному великому місті церква утримує їдальню для бідних, де можна задурно або за символічну плату добре пообідати. Мій чоловік у одній з таких їдалень робив ремонт. І він сказав, що такої чистої кухні він ще у своєму житті не бачив. Також католицька церква допомагає бідним ношеним, але ще пристойним одягом, білизною, посудом, які жертвують віруючі. Також допомагає продуктами, зібраними у іспанців. Минулого року досить велику суму церква зібрала для постраждалих від війни українців. Серед католицьких священиків немає товстунів.Тобто католицькі священики не переїдають. Також церква Іспанії утримує нічліжки для бездомних людей, організовує літні табори для малозабезпечених дітей, допомагає матеріально організаціям скаутів у деяких провінціях Іспанії.
Той Маринин притулок є доброю ілюстрацією для того, щоб показати, чому саме і у нашій і у московській православній церкві вірних називають рабами божими. І ще і наша і московська церква вчать, що всяка влада від бога. Якщо ми хочемо побудувати демократичну державу, то рабів з церкви треба негайно прибирати. І українська церква не має як і московська, бути опорою влади. Церква має стати такою, де людина не має відчувати себе безпорадною істотою, яка тільки має підкорятись і не думати. Звичайно, церква з рабами божими замість думаючих віруючих, дуже зручна для влади. Але чи потрібна така церква українцям, щоб побудувати власний український дім?
І ще, на мій погляд, коли вже закінчаться переходи до української церкви, треба припиняти будувати на кожному кроці все нові й нові храми. Тому що так виглядає, що церкви будуються тільки з метою збирання коштів. Треба, щоб кількість почала переходити у якість, щоб церква не тільки збирала кошти, але й щоб церква повертала ті кошти тим, хто на якомусь етапі свого життя потребує допомоги. Церква має бути доброю і людяною, не холодною, цинічною і такою, що залякує.
.
1 комментарий