Бути людяним вигідно? Вигідно!
Бути людяним вигідно? Так, вигідно!
Свої водійські права я вистраждала в Іспанії. Коли я ходила на заняття з теорії, я дивувалась, що у правилах, які щось забороняли, дуже часто були вийнятки. Виходило щось на кшталт того, що якщо дуже потрібно, то можна. Але найбільше мені подобалось, що у правилах говорилось, що ти не зобов'язаний, але скрізь де можна, треба сприяти тому, щоб рух на вулицях був незупинним. Наприклад, сприяти тому, щоб полегшити заїзд на швидкісну. Ти можеш тупо їхати і не пустити машину, яка хоче заїхати, а можеш або перейти на їнший ряд, або пригальмувати і тоді заїжджаюча машина спокійно віллється у рух швидкісної.
Коли довго живеш у Іспанії, усвідомлюєш, що полегшувати життя тим, хто поруч з тобою, є європейською нормою. І хоч я до неї вже звикла, але час від часу знаходжу моменти, коли ще продовжую захоплюватись цією нормою.
Я працюю у лікарні. Кілька місяців тому я почала прибирати у відділенні, де лікуються ув'язнені. На щастя, що таке українська в'язниця, я знаю тільки з інформації ЗМІ. Коли я вперше зайшла у відділення ув'язнених, я трохи хвилювалась. Палати для них тільки одномісні. Ні телевізора, ні шафи. Їжу отримують таку саму як і інші хворі. У відділенні завжди чергують двоє поліцейських. Коли ув'язненому мають зробити якісь аналізи, рентген чи ще щось, викликаються ще двоє поліцейських, які супроводжують в'язня до лабораторії. Це все є дорого. Але здоров'я в'язнів для Іспанії є так само цінним як і здоров'я будь-якого жителя Іспанії, і здоров'я емігрантів теж.
Коли я приходжу прибирати, поліцейський відчиняє двері, повідомляє в'язню, що зараз його кімнату будуть прибирати.
Поки я прибираю, в'язні часто розмовляють зі мною, з поліцейським. Діалог з поліцейським є таким самим, як діалог між хворим і медсестрою, хворим і іншим хворим. Тобто абсолютно на рівних. Немає ніякої зверхності, упередженості. Я, прибираючи, спостерігаю і дивуюсь: це так не по- нашому. Поліцейські жодної миті не демонструють якоїсь влади, зверхності, жорсткості.
Коли двері палати зачиняються, питаю у поліцейського, чи вивчають вони психологію? Поліцейський мені каже, що так, і ще каже, що у кожної людини складаються свої обставини у житті.Тому не можна судити в'язня за те, що він опинився у в'язниці.
Мені потрібен час, щоб обдумати поведінку як поліцейських, так і в'язнів. Отримана інформація знову ламає мою систему координат, яку я постійно мушу коригувати.
Кілька разів, коли я була у перукарні, я питала у перукарки, чому вона десь не вчилась, щоб мати цікавішу роботу? Обидва рази перукарки припиняли посміхатись і говорили мені, що їхня робота є такою ж важливою, як і будь-яка інша. Я розуміла, що щось я сказала не те.
У нас в Україні мати освіту означало піднятись вище на щабель від тих, хто її не мав. Освіта це було входження до вищого рангу. В Іспанії це далеко не так. Хоч освіта і має значення, але завжди превалюють людські цінності. Нашим українцям, і мені теж, це було важко зрозуміти.
Так як госпіталь, у якому я працюю, є державним і держава економить на чому може, то роботи є багато у всіх: лікарів, медсестер, помічників медсестер, прибиральниць. І тому, хоч старша медсестра відділення має теж свої обов'язки, часто буває так, що коли ліфтом прибуває контейнер з їжею, старша медсестра, або медсестри допомагають штовхати важкий контейнер і розносять по палатах їжу. Вони не зобов'язані, але вони знають, що помічники медсестер дуже перевантажені і тому допомагають.
Коли працюєш у такому відділенні, коли бачиш такі стосунки, теж хочеш вписатись у таку систему координат. Особливо, коли бачиш, що медсестра, коли наповнюється смітник її робочої тумбочки на колесах, не кличе прибиральницю, тобто мене, а часто сама вибирає мішок, відносить його у кімнату, де збирається сміття, і ставить новий мішок, то відчуваєш, що ти не є останнім шурупчиком у цьому організмі, і починаєш сама на себе дивитись по-іншому.
Європейська дійсність є такою, що люди, які приїжджають з країн, де держава не вбачає у кожній людині цінність, де людина на кожному кроці має доказувати державним працівникам, що вона є цінністю, ці люди відчувають себе дивно, відчувають, що ті напружені кулаки, якими треба було постійно пробивати собі дорогу вдома, можна розслабити, кулаки у європейській дійсності потрібні значно рідше, особливо вони не потрібні при контакті з державними установами.
І ще європейці вже давно зрозуміли, що набагато зручніше, вигідніше, спокійніше жити тоді, коли ти з незнайомими людьми, з колегами, з членами родини будеш показувати свої м'які сторони характеру, свою вихованість, свою людяність. Від цього виграють всі: родина, колеги, суспільство.
Вихідцям з комуністичної системи важко прийняти нові для себе реалії, цінності.
У мого чоловіка є знайомий болгар. Болгар у Болгарії працював будівельником. Тому приїхавши до Іспанії, він не змушений був вивчати якусь професію. Він купив собі вантажного Мерседеса і почав працювати. У нього майже завжди є робота. Він купив собі квартиру, нову машину. Ми з чоловіком трохи пізніше теж купили квартиру. Коли ми її купили, то болгар нас спитав: “ Українці вже сказали вам, що у вас погана квартира?”. Ми були здивовані. Виявляється, всі знайомі болгари, яких наш знайомий запросив у гості, знайшли щось погане у його квартирі. У нас було те саме: одні сказали, що маленькі кімнати, інші, що маленькі вікна. Тільки запрошені іспанці хвалили і вікна і кімнати.
Я дуже цікавлюсь життям України. Дивлюсь часто українські програми. Коли я бачу червоненків, мураєвих, які міряють цінність людини кількістю готівки на рахунку, я розумію, яка прірва між цими особами і людяними іспанцями, яких я бачу щодня. Це якісь чудовиська, яких породив наш політичний устрій, і яких українці ніяк не насміляться посадити у клітки, де їм місце.
Одна річ, яка мене ще захоплює в іспанцях, це те, як вони виховують своїх дітей. Вони виховують дітей у повній, безмежній довірі до оточуючих, у вірі у перемогу добра над злом. Коли я бачу ці дитячі личка, які сяють посмішкою до кожного зустрічного, мені стає трохи страшно. Чи встоїть ця вселенська довіра до світу перед бездушними пройдисвітами, яких московія, Україна і ще багато інших так багато наплодили. Чи зможемо ми приборкати цих драконів, які так впевнено літають на українських небосхилах і які так охоче заселяють Європу, і так охоче користуються людяними законами Європи?
Я себе запитую, коли ж українці у масі усвідомлять, що тільки тоді, коли ми почнемо один до одного проявляти, як європейці, свої м’ які сторони, свою вихованість, тільки тоді ми побудуємо Європу в Україні?
Свої водійські права я вистраждала в Іспанії. Коли я ходила на заняття з теорії, я дивувалась, що у правилах, які щось забороняли, дуже часто були вийнятки. Виходило щось на кшталт того, що якщо дуже потрібно, то можна. Але найбільше мені подобалось, що у правилах говорилось, що ти не зобов'язаний, але скрізь де можна, треба сприяти тому, щоб рух на вулицях був незупинним. Наприклад, сприяти тому, щоб полегшити заїзд на швидкісну. Ти можеш тупо їхати і не пустити машину, яка хоче заїхати, а можеш або перейти на їнший ряд, або пригальмувати і тоді заїжджаюча машина спокійно віллється у рух швидкісної.
Коли довго живеш у Іспанії, усвідомлюєш, що полегшувати життя тим, хто поруч з тобою, є європейською нормою. І хоч я до неї вже звикла, але час від часу знаходжу моменти, коли ще продовжую захоплюватись цією нормою.
Я працюю у лікарні. Кілька місяців тому я почала прибирати у відділенні, де лікуються ув'язнені. На щастя, що таке українська в'язниця, я знаю тільки з інформації ЗМІ. Коли я вперше зайшла у відділення ув'язнених, я трохи хвилювалась. Палати для них тільки одномісні. Ні телевізора, ні шафи. Їжу отримують таку саму як і інші хворі. У відділенні завжди чергують двоє поліцейських. Коли ув'язненому мають зробити якісь аналізи, рентген чи ще щось, викликаються ще двоє поліцейських, які супроводжують в'язня до лабораторії. Це все є дорого. Але здоров'я в'язнів для Іспанії є так само цінним як і здоров'я будь-якого жителя Іспанії, і здоров'я емігрантів теж.
Коли я приходжу прибирати, поліцейський відчиняє двері, повідомляє в'язню, що зараз його кімнату будуть прибирати.
Поки я прибираю, в'язні часто розмовляють зі мною, з поліцейським. Діалог з поліцейським є таким самим, як діалог між хворим і медсестрою, хворим і іншим хворим. Тобто абсолютно на рівних. Немає ніякої зверхності, упередженості. Я, прибираючи, спостерігаю і дивуюсь: це так не по- нашому. Поліцейські жодної миті не демонструють якоїсь влади, зверхності, жорсткості.
Коли двері палати зачиняються, питаю у поліцейського, чи вивчають вони психологію? Поліцейський мені каже, що так, і ще каже, що у кожної людини складаються свої обставини у житті.Тому не можна судити в'язня за те, що він опинився у в'язниці.
Мені потрібен час, щоб обдумати поведінку як поліцейських, так і в'язнів. Отримана інформація знову ламає мою систему координат, яку я постійно мушу коригувати.
Кілька разів, коли я була у перукарні, я питала у перукарки, чому вона десь не вчилась, щоб мати цікавішу роботу? Обидва рази перукарки припиняли посміхатись і говорили мені, що їхня робота є такою ж важливою, як і будь-яка інша. Я розуміла, що щось я сказала не те.
У нас в Україні мати освіту означало піднятись вище на щабель від тих, хто її не мав. Освіта це було входження до вищого рангу. В Іспанії це далеко не так. Хоч освіта і має значення, але завжди превалюють людські цінності. Нашим українцям, і мені теж, це було важко зрозуміти.
Так як госпіталь, у якому я працюю, є державним і держава економить на чому може, то роботи є багато у всіх: лікарів, медсестер, помічників медсестер, прибиральниць. І тому, хоч старша медсестра відділення має теж свої обов'язки, часто буває так, що коли ліфтом прибуває контейнер з їжею, старша медсестра, або медсестри допомагають штовхати важкий контейнер і розносять по палатах їжу. Вони не зобов'язані, але вони знають, що помічники медсестер дуже перевантажені і тому допомагають.
Коли працюєш у такому відділенні, коли бачиш такі стосунки, теж хочеш вписатись у таку систему координат. Особливо, коли бачиш, що медсестра, коли наповнюється смітник її робочої тумбочки на колесах, не кличе прибиральницю, тобто мене, а часто сама вибирає мішок, відносить його у кімнату, де збирається сміття, і ставить новий мішок, то відчуваєш, що ти не є останнім шурупчиком у цьому організмі, і починаєш сама на себе дивитись по-іншому.
Європейська дійсність є такою, що люди, які приїжджають з країн, де держава не вбачає у кожній людині цінність, де людина на кожному кроці має доказувати державним працівникам, що вона є цінністю, ці люди відчувають себе дивно, відчувають, що ті напружені кулаки, якими треба було постійно пробивати собі дорогу вдома, можна розслабити, кулаки у європейській дійсності потрібні значно рідше, особливо вони не потрібні при контакті з державними установами.
І ще європейці вже давно зрозуміли, що набагато зручніше, вигідніше, спокійніше жити тоді, коли ти з незнайомими людьми, з колегами, з членами родини будеш показувати свої м'які сторони характеру, свою вихованість, свою людяність. Від цього виграють всі: родина, колеги, суспільство.
Вихідцям з комуністичної системи важко прийняти нові для себе реалії, цінності.
У мого чоловіка є знайомий болгар. Болгар у Болгарії працював будівельником. Тому приїхавши до Іспанії, він не змушений був вивчати якусь професію. Він купив собі вантажного Мерседеса і почав працювати. У нього майже завжди є робота. Він купив собі квартиру, нову машину. Ми з чоловіком трохи пізніше теж купили квартиру. Коли ми її купили, то болгар нас спитав: “ Українці вже сказали вам, що у вас погана квартира?”. Ми були здивовані. Виявляється, всі знайомі болгари, яких наш знайомий запросив у гості, знайшли щось погане у його квартирі. У нас було те саме: одні сказали, що маленькі кімнати, інші, що маленькі вікна. Тільки запрошені іспанці хвалили і вікна і кімнати.
Я дуже цікавлюсь життям України. Дивлюсь часто українські програми. Коли я бачу червоненків, мураєвих, які міряють цінність людини кількістю готівки на рахунку, я розумію, яка прірва між цими особами і людяними іспанцями, яких я бачу щодня. Це якісь чудовиська, яких породив наш політичний устрій, і яких українці ніяк не насміляться посадити у клітки, де їм місце.
Одна річ, яка мене ще захоплює в іспанцях, це те, як вони виховують своїх дітей. Вони виховують дітей у повній, безмежній довірі до оточуючих, у вірі у перемогу добра над злом. Коли я бачу ці дитячі личка, які сяють посмішкою до кожного зустрічного, мені стає трохи страшно. Чи встоїть ця вселенська довіра до світу перед бездушними пройдисвітами, яких московія, Україна і ще багато інших так багато наплодили. Чи зможемо ми приборкати цих драконів, які так впевнено літають на українських небосхилах і які так охоче заселяють Європу, і так охоче користуються людяними законами Європи?
Я себе запитую, коли ж українці у масі усвідомлять, що тільки тоді, коли ми почнемо один до одного проявляти, як європейці, свої м’ які сторони, свою вихованість, тільки тоді ми побудуємо Європу в Україні?
Нет комментариев