Кажуть, що з бідою треба переспати одну ніч


Кажуть, що з бідою треба переспати одну ніч. Ми вже переспали дві. За два дні вже можна подивитись на ситуацію з більшим спокоєм. Не знати, чи стане все ж Зеленський президентом, але схоже на те, що стане. І також, схоже на те, що соціологічні опитування все ж відображають реальність. Треба не забувати на майбутнє.

Чи вважаю я, що Зеленський — президент — катастрофа? Думаю, що не більша катастрофа, ніж Порошенко у якості повторного президента. Хоч у мене є багато питань до Зеленського, я не можу не радіти, що Порошенко програЄ. Не дуже сподіваюсь, що його посадять за грати з багатьма іншими, але радію, що його статки вже не будуть рости за рахунок обкрадання держави, а особливо армії.

Після того усього, що я прочитала у останні дні, я хочу дещо сказати. Хоч наше суспільство потихеньку змінюється, але є одна річ, яка дуже нам заважає щось робити разом: наша патологічна схильність криткувати одне одного. Ми оскаженіло можемо налетіти на людину тільки за те, що вона не там поставила кому, чи в українському тексті вжила російське слово. Замість того, щоб написати у приват виправлене слово, критики одні поперед одними змагаються у вмінні допекти людині.

У останні дні потоки проклять, обзивання тих, хто голосував за того чи іншого кадидата, дійшли до точки кипіння. Соціальні мережі ледве витримали все те їдке тріло, яке щедрими пригорщами розкидалось у коментарях.

І це не тільки у останні дні. Ми невтомно критикуємо одні одних щодня.

Коли у ЗМІ з'явилась інформація про те, що греко-католики просять, щоб їм дозволили проводити служби у Софії Київській, коментатори оскаженіло почали доказувати, що у нашій українській святині тільки православні мають на це право. І ніхто не згадав, скільки зробили греко-католики, і особливо їхні священики для того, щоб Україна взагалі була. І що греко- католики є християнськими громадянами України.

Совкова звичка робити привселюдні зауваження, жорстоко критикувати впевнено йде з нами у наше майбутнє. Це тільки радянська влада додумалась до профспілкових зборів, де могли привселюдно обговорювати поведінку п'яниць за заявою дружини смакувати деталі подружньої зради. Це також радянська влада виводила на шкільних лінійках дітей на п'ятихвилинки сорому, коли перед цілою школою виводили тих дітей, що ходили святити паску з батьками чи ходили колядувати на Різдво.

У мене є досить багато друзів у ФБ, з якими ми поділяємо наші погляди щодо України, мови, історії, українських героїв. Здається, що нас єднає так багато, але як тільки я висловила свою позицію щодо Вакарчука, щодо геїв, одразу полились потоки критики, друзі повидалялись з друзів. Дивно: по більшості є співпадання, але як тільки у чомусь одному є відмінність — кінець усьому. Горшки побиті.

Коли я вийшла заміж і переїхала до чоловіка у село, мені у селі багато що сподобалось: і ваємодопомога, і теплі стосунки, людяність, бажання допомогти. Але мене здивували у селі будинки: було дуже багато однакових будинків. І ще я помітила, що люди дуже однаково одягались.

Моя мама купила собі у Румунії гарного натурального кожуха. Він був дуже світлого кольору. Так як ми жили біля центральної дороги, на якій взимку, коли була відлига, у світлому кожусі неможливо було ходити по вулиці, так як кожух заляпували проїжджаючі машини. Моя мама запропонувала продати кожух моїй свекрусі. Кожух був легенький, теплий. У селі машини не обляпували на дорозі, тому що машин їздило мало. Так як моя свекруха щотижня ходила до церкви, кожух би ідеально підійшов для цього. Свекрусі кожух сподобався, але вона його не купила, тому що інші жінки ВСІ ходили до церкви у коричневих однакових куртках. Свекруха сказала: як я піду у світлому кожусі до церкви, якщо жінки ходять у темних.

Коли я дивлюсь як українці реагують на те, що світ не чорно- білий, що варіантів завжди є більше, ніж два, то реакція нагадує мені ту коричневу курточку моєї свекрухи і ті гарні, але однакові будинки.

В Іспанії я маю подругу- іспанку, з якою товаришую вже багато років. Ми зустрічаємось родинами, ходимо у бари. Коли відбуваються іспанські вибори, вона запрошує нас і інших друзів до себе додому, щоб у прямому ефірі спостерігати за підрахунком голосів. Коли мене іноді запрошують на зустрічі з читачами провінційної газети, щоб я розповіла про події в Україні, вона завжди приходить зі своїм чоловіком, щоб підтримати мене. Останнім часом я з нею все меньше зустрічаюсь. Хоч мені з нею дуже цікаво, я на неї ображаюсь. Вона іспанка. І багато чого щодо України вона не розуміє. І я не можу їй та її чоловікові пояснити. Наприклад щодо Криму вона каже, що там відбувся референдум. Вона вкладає у слово “ референдум” все, що передбачає це слово. Мої слова про умови референдуму під російськими автоматами звучать для неї не дуже переконливо. На слово “ націоналізм” вона реагує дуже погано. І коли я починаю говорити про упослідження нашої мови, про Голодомор, про те, ще в Україні за мову можуть і вбити, вона цього не розуміє. Вона проти будь-якого націоналізму.

І я знаю, що вона дуже хороша людина. Вона вже багато років дає уроки іспанської мови і інформатики нелегальним іноземцям. Вона щодня по кілька годин присвячує роботі з нелегалами у недержавній організації. Тобто це абсолютно “наша” людина, але їй важко пояснити ситуацію в Україні.

До чого я веду?

Хто б не переміг на виборах в Україні, громадяни країни після виборів повинні й далі бути активними. Ніхто: ні німці, ні американці не знають, як насправді ми живемо, не знають тонкощів нашого життя. Влада, як відомо розбещує. Тому, якщо українці хочуть змін, на владу треба тиснути. Он в США переміг Трамп-баламут. І що? Американське суспільство не дає баламутові робити все, що він хоче. Так само у нас. Хто б не був президентом, він має відчувати тиск суспільства, він має знати, що суспільство від нього очікує і вимагає. Поки що зрозуміло, що суспільство вимагає від наступного президента не робити те, що робив попередній.

А суспільство, замість того, щоб чубатись, має визначити для себе, що є важливим, а що є другорядним і гуртуватись. Ніхто, крім українців, не знають найкраще, що нас болить. Думаю, що і в школах, і у різних волонтерських організаціях треба проводити КУРСИ ТЕРПІННЯ щодо інших поглядів. Для українців вкрай важливо навчитись бути терпимими, розуміти, що одні є віруючими, інші мають право бути атеїстами, одні можуть голосувати за Порошенка, інші за Юлю. Українці мають навчитись ставитись з повагою до іншості і зрозуміти, що ніхто замість нас не побудує нам хорошу державу. Ми можемо сподіватись тільки одні на одних. Тільки з повагою один до одного ми можемо побудувати велику Україну.

Коли ж ми збудуємо велику Україну, ми, як цивілізовані громадяни цивілізованих країн, також не будемо питати один одного, хто за кого проголосував і хто яку зарплату отримує. Ми будемо мати інші важливі справи: посадити квіти на дачі чи поїхати до Парижу на довгі вихідні.

І накінець хочу сказати: все ще починається. Не треба посипати голову попелом. Життя продовжується.

І пам'ятайте: найгірше зараз Порошенкові. Йому є про що переживати.

Нет комментариев