Українські заробічани не мають право на голос?
Українські заробітчани — списаний матеріал?
Думаю, що з часу останнього Майдану кількість заробітчан, які проводили години і години в читанні новин з України, є дуже великою. І також, думаю, що багато хто з них кожного дня натискає кнопочку компа з надією, що одного чудового дня новини почнуть радувати, знімуть внутрішню напругу, заспокоять постійний біль від новин, особливо від новин з війни, у надії, що вже можна розслабитись і просто слухати музичку чи дивитись якийсь фільм. Але не виходить розслабитись, не виходить заспокоїтись.
Ну і звичайно, заробтчани, не тільки читають, але ще й коментують у фейсбуку, чи ще десь, викладають свій погляд, свої пропозиції. І часто так буває, що коли напишеш якийсь коментар, який не співпадає з думкою опонента, то у відповідь тобі часто напишуть: тобі там з Іспанії (Греції, Італії, Португалії) видніше? Ти зрадив Україну, то й не маєш права висловлювати думки для нас, що тягнемо тягар життя в Україні.
Звичайно, цей аргумент виводить мене з рівноваги. Одразу здається, що, дійсно, маю закрити рота і тихенько мовчати. Але потім починаєш зважувати і починаєш виправдовувати себе.
Я поїхала до Іспанії, коли моїм близнюкам було по три роки. Мій колишній чоловік не платив аліментів, так як він офіційно не працював. Мої батьки у той час на двох мали пенсію менше 100 гривень. Я як вчитель мала зарплату 20 доларів. Житла я не мала. Я просто боялась, що одного ранку я не матиму що дати поїсти моїм дітям. І тому я не бачила іншого виходу ніж еміграція. А що я мала робити? Просити на вулиці, чи організовувати мітинги. У той час я мала годувати двох маленьких хлопчиків.
Живучи за кордоном бачиш різних людей: і таких, що продовжували дивитись російські новини і фільми і вважали себе частиною руского міра, і таких, що за власними клопотами забували, що там дома. Такі перевезли свої сім'ї, покупували житло і навіть дехто сказав, що Україні п… дець. Але також є й невелика частина заробітчан, яка продовжує вважати себе повноправними громадянами України, які люблять Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені. Ця частина на протязі довгого часу підтримувала спочатку Майдан, потім військових, потім сиріт війни. З кожним разом підтримка стає меншою, тому що і тут люди мають проблеми, і тут втомились. Але ниточка, яка зв'язує заробітчан з батьківщиною, не рветься.
І коли нам, заробітчанам, закривають рота, я маю кілька аргументів.
По-перше, завдячуючи присутності українців у Європі, Штатах, Канаді, іноземці через наші оповідання, через інтерес до нас, відкривають невідому для них раніше країну Україну.
По- друге, частина українців рано чи пізно повернеться додому з грошима, ідеями, новим баченням і також почнуть, а дехто вже почав, будувати нову Україну.
По- третє, Україна має брати приклад з наших сусідів поляків, румунів, угорців, які вишукують і визбирують людей, які етнічними родичами. Цивілізовані країни вже давно зрозуміли, що за своїх треба боротись. Населення цивілізованих країн зменшується. Людський ресурс — найцінніший, його треба берегти. Іспанці не відмовились від Сальвадора Далі, який багато років прожив у Франції. Серж Лифар, який довго прожив у Франції, так ніколи і не взяв французьке громадянство, але мало українців про це знають.
Хто знає, скільки геніїв, талановитих людей, народжених батьками- українцями, зроблять великі відкриття за межами України? То чи варто відмовлятись від них?
І ще один теж важливий аргумент: гроші. 14 мільярдів доларів ЗАВЕЗЕНИХ, а не вивезених з України, це не аргумент на нашу користь? Скільки мусив потанцювати гопака і побити поклонів президент Порошенко і ще щось пообіцяти, щоб МВФ виділив чи то один чи то два мільярди позики, які треба буде віддавати з відсотками кожному жителю України. А тут 14 мільярдів, які пішли на відкриття якихось готелів, майстерень, створили робочі місця, принесли податки на пенсії та зарплати бюджетникам. То МВФ має право голосу за 2-3 мільярди на рік, а ми, заробітчани за 14 — ні?
Думаю, що українці мають радіти, що заробітчани у комфортних умовах чужих країн продовжують вважати себе українцями. Це робить Україну тільки сильнішою, привабливішою і відкриває більші перспективи.
Так що, дорогі земляки, шануймося, гуртуймося і не сварімося, так як разом ми — сила.
Вірмени, які також розсіяні по всьому світові, добиваючись успіху на чужині, ніколи не забувають землю святого для них Арарата, вкладають кошти у розвиток Вірменії. Українці Канади через багато десятиліть пронесли свою любов до України, і ця любов приносить Україні дивіденди у вигляді міжнародної підтримки Канадою України, визнанням Геноциду українців.
Ми не є зайвими. І ми маємо право голосу.
Думаю, що з часу останнього Майдану кількість заробітчан, які проводили години і години в читанні новин з України, є дуже великою. І також, думаю, що багато хто з них кожного дня натискає кнопочку компа з надією, що одного чудового дня новини почнуть радувати, знімуть внутрішню напругу, заспокоять постійний біль від новин, особливо від новин з війни, у надії, що вже можна розслабитись і просто слухати музичку чи дивитись якийсь фільм. Але не виходить розслабитись, не виходить заспокоїтись.
Ну і звичайно, заробтчани, не тільки читають, але ще й коментують у фейсбуку, чи ще десь, викладають свій погляд, свої пропозиції. І часто так буває, що коли напишеш якийсь коментар, який не співпадає з думкою опонента, то у відповідь тобі часто напишуть: тобі там з Іспанії (Греції, Італії, Португалії) видніше? Ти зрадив Україну, то й не маєш права висловлювати думки для нас, що тягнемо тягар життя в Україні.
Звичайно, цей аргумент виводить мене з рівноваги. Одразу здається, що, дійсно, маю закрити рота і тихенько мовчати. Але потім починаєш зважувати і починаєш виправдовувати себе.
Я поїхала до Іспанії, коли моїм близнюкам було по три роки. Мій колишній чоловік не платив аліментів, так як він офіційно не працював. Мої батьки у той час на двох мали пенсію менше 100 гривень. Я як вчитель мала зарплату 20 доларів. Житла я не мала. Я просто боялась, що одного ранку я не матиму що дати поїсти моїм дітям. І тому я не бачила іншого виходу ніж еміграція. А що я мала робити? Просити на вулиці, чи організовувати мітинги. У той час я мала годувати двох маленьких хлопчиків.
Живучи за кордоном бачиш різних людей: і таких, що продовжували дивитись російські новини і фільми і вважали себе частиною руского міра, і таких, що за власними клопотами забували, що там дома. Такі перевезли свої сім'ї, покупували житло і навіть дехто сказав, що Україні п… дець. Але також є й невелика частина заробітчан, яка продовжує вважати себе повноправними громадянами України, які люблять Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені. Ця частина на протязі довгого часу підтримувала спочатку Майдан, потім військових, потім сиріт війни. З кожним разом підтримка стає меншою, тому що і тут люди мають проблеми, і тут втомились. Але ниточка, яка зв'язує заробітчан з батьківщиною, не рветься.
І коли нам, заробітчанам, закривають рота, я маю кілька аргументів.
По-перше, завдячуючи присутності українців у Європі, Штатах, Канаді, іноземці через наші оповідання, через інтерес до нас, відкривають невідому для них раніше країну Україну.
По- друге, частина українців рано чи пізно повернеться додому з грошима, ідеями, новим баченням і також почнуть, а дехто вже почав, будувати нову Україну.
По- третє, Україна має брати приклад з наших сусідів поляків, румунів, угорців, які вишукують і визбирують людей, які етнічними родичами. Цивілізовані країни вже давно зрозуміли, що за своїх треба боротись. Населення цивілізованих країн зменшується. Людський ресурс — найцінніший, його треба берегти. Іспанці не відмовились від Сальвадора Далі, який багато років прожив у Франції. Серж Лифар, який довго прожив у Франції, так ніколи і не взяв французьке громадянство, але мало українців про це знають.
Хто знає, скільки геніїв, талановитих людей, народжених батьками- українцями, зроблять великі відкриття за межами України? То чи варто відмовлятись від них?
І ще один теж важливий аргумент: гроші. 14 мільярдів доларів ЗАВЕЗЕНИХ, а не вивезених з України, це не аргумент на нашу користь? Скільки мусив потанцювати гопака і побити поклонів президент Порошенко і ще щось пообіцяти, щоб МВФ виділив чи то один чи то два мільярди позики, які треба буде віддавати з відсотками кожному жителю України. А тут 14 мільярдів, які пішли на відкриття якихось готелів, майстерень, створили робочі місця, принесли податки на пенсії та зарплати бюджетникам. То МВФ має право голосу за 2-3 мільярди на рік, а ми, заробітчани за 14 — ні?
Думаю, що українці мають радіти, що заробітчани у комфортних умовах чужих країн продовжують вважати себе українцями. Це робить Україну тільки сильнішою, привабливішою і відкриває більші перспективи.
Так що, дорогі земляки, шануймося, гуртуймося і не сварімося, так як разом ми — сила.
Вірмени, які також розсіяні по всьому світові, добиваючись успіху на чужині, ніколи не забувають землю святого для них Арарата, вкладають кошти у розвиток Вірменії. Українці Канади через багато десятиліть пронесли свою любов до України, і ця любов приносить Україні дивіденди у вигляді міжнародної підтримки Канадою України, визнанням Геноциду українців.
Ми не є зайвими. І ми маємо право голосу.
1 комментарий