Коли ж українські жінки наважаться бути панями?
Коли ж українські жіночки наважаться чи захочуть бути панями?
Коли я вперше переглянула фільм " Крамер проти Крамера", я здивувалась, що, виявляється, є країни, де чоловіки не те, що не накивують п'ятами при розлученні з дружинами, а навіть йдуть на ризик втратити добру роботу щоб тільки мати свою дитину у своєму житті, вчаться готувати, щоб нагодувати свою дитину, вчаться розповідати казочку дитині перед сном. Це мене дуже вразило: це був зовсім інший світ, де батьківство було великою відповідальністю, світ, який так відрізнявся від таких звичних у нас чоловіків, які кудись зникали після розлучення, які приховували свої доходи, щоб тільки не давати нічого ні своїм дітям, ні своїй колишній, яка мусила якось вистояти у самоті і прогодувати дітей, дати їм тепло, якого їй самій так бракувало, і навчити дітей літати, не дивлячись ні на що.
Знаю випадок з моєю знайомою, коли пара розлучилась через два тижні після весілля, і коли чоловік хвалився: добре, що я з'їв сметану, а дзер( сиворотка) хай іншому залишається. Тобто чоловік вважав за велике досягнення мати секс з цнотливою дружиною, бути першим її чоловіком, а факт розлучення його особиво не засмутив.
Я давно живу за кордоном. Можу порівнювати як за кордоном і як у нас. Щодо жінок, багато що у нас мені дуже не подобається.
От наприклад: недавно Ю.Тимошенко балотувалась у президенти. Я не є прихильницею ЮТ. Але коли у коментарях щодо неї я бачила слова " стара", " бабця" і ще якісь там слова, мені ставало не по собі. Ну, по- перше, дай бог, щоб всі у віці ЮТ виглядали так як вона. Її зовнішність — це є результат її великих і щоденних зусиль. Але, якби хтось дозволив би собі так критикувати А.Меркель, чи Т.Мей, чи Х.Клінтон, то критик у Німеччині, Великобританії, США дуже швидко б пожалкував за сказаними словами. Такі слова не пройшли б непоміченими. Суспільство там би відреагувало досить жорстко.
І ще: ніхто не критикує ні Трампа, ні Порошенка за їхній вік, за їхню зовнішність. Їх критикують за їхні політичні помилки, за корупцію, але не за зовнішність. Уявляю, як би діставалось пані ЮТ, якби вона виглядала погано. Жінці в Україні, щоб щось досягти, окрім розуму, треба мати ще й гарну зовнішність і молодий вік.
Якось я написала у ФБ якийсь допис, де вжила по відношенню до українок слово " пані". Так одна українка, вчителька за освітою, образилась на це слово, сказала, що вона не вважає себе панею, вона вважає себе жінкою.
Можна зрозуміти цю вчительку: звернення пані в Україні не вживалось, напевно, на протязі перебування у складі російської імперії. І, напевно, за часів Козаччини теж простих селянок не називали панями. І так, напевно, було у всій Європі. Але на якомусь етапі розвитку суспільства з'явилась необхідність звертатись один до одного у ввічливій формі. І хочу відмітити одну цікаву, на мій погляд, річ. Мені довелось досить довго пожити у Польщі і Іспанії. Так от у Польщі слово пані дуже органічне і розповсюджне як у офіційних так і не у офіційних сферах. Ніхто його не уникає. У Іспанії ж у офіційному звернені слово сеньора сприймається нормально. Але у більш близьких стосунках, у колег на роботі воно не вживається: там одразу переходять до імен, до називання товаришкою, дорогенькою. Небажання називатись сеньорою також випливає з моди бути молодим, сучасним. Ніхто не хоче бути старим, немодним, несучасним. Тому навіть літні сеньори часто хочуть, щоб їх не називали сеньорами, а по імені. Слово сеньор, сеньора начебто відносить людину у старомодне минуле.
В Україні слово пані вживається на Галичині. І воно там теж дуже органічне. А в решті частині України пань немає, є жіночки. І в чергах, і в транспорті, і у дискусіях. Навіть президенти, звертаючись до жінок, називають їх жіночками. Не жінками, а саме жіночками. От чи можна, собі уявити, що президент, чи керівник високого рангу звертався до чоловіків словом " чоловічку"? Ні, неможливо уявити, тому що слово «чоловічок» принизить того, до кого так звернуться. Але " жіночка", думають чоловіки, звучить дуже навіть непогано. Відноситись до жінок як до істот, які знаходяться на нижчіх на соціальних щаблях — це дуже розповсюджено в українському суспільстві.
От якби виглядало, щоб, наприклад, Порошенко звернувся до Ангели Меркель жіночко? А чому той самий Порошенко міг так звернутись до журналістки. Навіть до журналіста пан Порошенко у крайньому разі звернувся б словом " чоловіче" але ніяк не " чоловічку". Суфікс «к» надає цьому слову ознаку меншовартості.
Все сказане стосується не тільки колишнього президента, це стосується більшості українського суспільства, і також і його жіночої частини.
Українське заробітчанство у Іспанії, Італії часто має саме жіноче обличчя. Я не знаю статистики, але на Буковині на початку 2000-х цілі села стали чоловічими. Саме жінки поїхали рятувати свої родини від злиднів. Саме жінки знайшли у собі сили відірватись хоч від бідного, але все ж тепла та затишку і поїхати у чужу невідомість. Саме жінки взяли на свої плечі відповідальність за долю родини. І знайшлись такі чоловіки, які на отримані від дружин гроші позаводили собі в Україні коханок, почали добре їсти, пити, гуляти. Я знаю кілька таких негарних історій. Навіть знайшлись такі мерзотники, які не гребували взяти у колишніх дружин гроші за те, щоб дружина забрала собі дітей за кордон.
На мої гроші ніякий чоловік не завів коханку, так я поїхала за кордон розлучена, залишивши двох хлопчиків, яких їхній тато викреслив зі свого життя наступного дня після розлучення. Але коли моїм дітям став татом мій другий чоловік, то знайшовся " друг"- українець, який моєму чоловікові радив, щоб він не давав мені грошей і щоб він мав окремий банківський рахунок у банку. Коли мій чоловік мені це розповів, то я просто отетеріла: отака українська чоловіча ментальність: своїх власних дітей покинути напризволяще — нормально, і дітей дружини не вважати своїми — нормально.
Саме з-за такого, навіть не знаю як це назвати, ставлення до жінки, багато українок не повертаються додому. Відчувши економічну незалежність, відчувши поважне ставлення до себе, українки не хочуть повертатись до домашнього пекла, коли треба зранку до вечора працювати, гарувати і при цьому не бачити зі сторони не тільки власного чоловіка, а взагалі й від суспільства поважного ставлення.
Я, як і багато українок, один період була розлученою жінкою з дітьми. Тоді мені довелось відчути, що чоловіки, які не були ні цікавими, ні успішними, ні перспективними, ні заможними, ні красенями, претендували на стосунки зі мною. І вони дуже дивувались, що я не приймала їхніх залицянь. Адже я у їхніх очах вже була жінкою другої категорії: розлучена, з дітьми. То я, за їхнім уявленням, мала б беззастережно, приймати їхні залицяння і не крутити носом. Оте кручення носом їх виводило з рівноваги: я б мала бути щасливою, що хтось на мене глянув.
Дивлячись українські програми, слухаючи судження деяких гостей чи ведучих про розумові здібності жінок, жарти про жінок, думаєш, чи дійсно ми є європейська країна і чи дійсно ті жартуючі живуть у 21 столітті?
Сьогодні у іспанських новинах прозвучала інформація про те, що установа, яка є частиною Об'єднаних націй, і яка називається Інтернаціональна Організація Праці, провела опитування у 13.000 компаніях семидесяти країн світу і виявила, що у кожних трьох з чотирьох компаній, очолюваних жінками, доходи виросли від 5% до 20%.
Позитивний вплив від жіночої присутності виявився не тільки у рості доходів, а також у тому, що 57% фірм зуміли зацікавити і взяти на роботу талановитих спеціалістів. 54% фірм вказало на покращення у сфері творчості, новацій і відкритості.
Якщо брати до уваги, що компанії і фірми докладають багато різноманітних зусиль, щоб підняти продуктивність ледве на 1%-3%, то залучення жінок на керівні посади — це найлегший і ефективний шлях підвищення доходів, згідно аналізу Інтернаціональної Організації Праці.
Я давно не живу в Україні. Думаю, що в суспільстві відбуваються зміни.
Думаю, що все більше українських чоловіків усвідомлюють, що вони так само відповідальні за життя і долю своїх дітей і не тікають від відповідальності у випадку розлучення.
Думаю, що багато жінок також не погоджуються з тим, що вони усього лиш " жіночки".
Коли я у Польщі працювала на полі, збираючи огірки, мені теж було незручно і дивно, коли мене називали панею. Мені хотілось оглянутись і перевірити, чи не помилився пан поляк? Може він звертався до іншої жінки? Але ні, він називав панею мене, хоч я й була всього лиш бідна українка, яка хотіла відкрити широку дорогу своїм двом маленьким горобчикам, які заплаканими очами дивились, як їхня мама зникала за поворотом дороги. Коли я звикла до слова пані, я й відчувати себе почала по іншому. Це слово має свою магію: воно тебе піднімає, розправляє тобі плечі, освітлює твої думки.
Я вже не хочу бути жіночкою. Я також не хочу, щоб українки, які так багато роблять для своїх родин, для своїх дітей, для своєї країни, й далі погоджувались бути жіночками.
Українські жінки мають повірити у те, що вони пані. Пані — розумні, сміливі, звабливі, вільні, мудрі, мужні. Ми можемо не тільки кохати, готувати, народжувати. Ми також можемо мріяти, планувати, вчитись, боротись, добиватись, долати, падати й підніматись. Ми можемо дуже багато чого, тільки іноді ми цього не знаємо. Ми маємо тільки це усвідомити.
Але одну велику справу для України ми вже зробили і продовжуємо робити: ми врятували від злиднів наші родини і ми посилаємо в Україну мільярди євро. Саме завдяки нам, українським паням, у великій мірі, в Україні ще утримуються бюджетники, рухається економіка, і Україна очікує змін, змін на краще.
Коли я вперше переглянула фільм " Крамер проти Крамера", я здивувалась, що, виявляється, є країни, де чоловіки не те, що не накивують п'ятами при розлученні з дружинами, а навіть йдуть на ризик втратити добру роботу щоб тільки мати свою дитину у своєму житті, вчаться готувати, щоб нагодувати свою дитину, вчаться розповідати казочку дитині перед сном. Це мене дуже вразило: це був зовсім інший світ, де батьківство було великою відповідальністю, світ, який так відрізнявся від таких звичних у нас чоловіків, які кудись зникали після розлучення, які приховували свої доходи, щоб тільки не давати нічого ні своїм дітям, ні своїй колишній, яка мусила якось вистояти у самоті і прогодувати дітей, дати їм тепло, якого їй самій так бракувало, і навчити дітей літати, не дивлячись ні на що.
Знаю випадок з моєю знайомою, коли пара розлучилась через два тижні після весілля, і коли чоловік хвалився: добре, що я з'їв сметану, а дзер( сиворотка) хай іншому залишається. Тобто чоловік вважав за велике досягнення мати секс з цнотливою дружиною, бути першим її чоловіком, а факт розлучення його особиво не засмутив.
Я давно живу за кордоном. Можу порівнювати як за кордоном і як у нас. Щодо жінок, багато що у нас мені дуже не подобається.
От наприклад: недавно Ю.Тимошенко балотувалась у президенти. Я не є прихильницею ЮТ. Але коли у коментарях щодо неї я бачила слова " стара", " бабця" і ще якісь там слова, мені ставало не по собі. Ну, по- перше, дай бог, щоб всі у віці ЮТ виглядали так як вона. Її зовнішність — це є результат її великих і щоденних зусиль. Але, якби хтось дозволив би собі так критикувати А.Меркель, чи Т.Мей, чи Х.Клінтон, то критик у Німеччині, Великобританії, США дуже швидко б пожалкував за сказаними словами. Такі слова не пройшли б непоміченими. Суспільство там би відреагувало досить жорстко.
І ще: ніхто не критикує ні Трампа, ні Порошенка за їхній вік, за їхню зовнішність. Їх критикують за їхні політичні помилки, за корупцію, але не за зовнішність. Уявляю, як би діставалось пані ЮТ, якби вона виглядала погано. Жінці в Україні, щоб щось досягти, окрім розуму, треба мати ще й гарну зовнішність і молодий вік.
Якось я написала у ФБ якийсь допис, де вжила по відношенню до українок слово " пані". Так одна українка, вчителька за освітою, образилась на це слово, сказала, що вона не вважає себе панею, вона вважає себе жінкою.
Можна зрозуміти цю вчительку: звернення пані в Україні не вживалось, напевно, на протязі перебування у складі російської імперії. І, напевно, за часів Козаччини теж простих селянок не називали панями. І так, напевно, було у всій Європі. Але на якомусь етапі розвитку суспільства з'явилась необхідність звертатись один до одного у ввічливій формі. І хочу відмітити одну цікаву, на мій погляд, річ. Мені довелось досить довго пожити у Польщі і Іспанії. Так от у Польщі слово пані дуже органічне і розповсюджне як у офіційних так і не у офіційних сферах. Ніхто його не уникає. У Іспанії ж у офіційному звернені слово сеньора сприймається нормально. Але у більш близьких стосунках, у колег на роботі воно не вживається: там одразу переходять до імен, до називання товаришкою, дорогенькою. Небажання називатись сеньорою також випливає з моди бути молодим, сучасним. Ніхто не хоче бути старим, немодним, несучасним. Тому навіть літні сеньори часто хочуть, щоб їх не називали сеньорами, а по імені. Слово сеньор, сеньора начебто відносить людину у старомодне минуле.
В Україні слово пані вживається на Галичині. І воно там теж дуже органічне. А в решті частині України пань немає, є жіночки. І в чергах, і в транспорті, і у дискусіях. Навіть президенти, звертаючись до жінок, називають їх жіночками. Не жінками, а саме жіночками. От чи можна, собі уявити, що президент, чи керівник високого рангу звертався до чоловіків словом " чоловічку"? Ні, неможливо уявити, тому що слово «чоловічок» принизить того, до кого так звернуться. Але " жіночка", думають чоловіки, звучить дуже навіть непогано. Відноситись до жінок як до істот, які знаходяться на нижчіх на соціальних щаблях — це дуже розповсюджено в українському суспільстві.
От якби виглядало, щоб, наприклад, Порошенко звернувся до Ангели Меркель жіночко? А чому той самий Порошенко міг так звернутись до журналістки. Навіть до журналіста пан Порошенко у крайньому разі звернувся б словом " чоловіче" але ніяк не " чоловічку". Суфікс «к» надає цьому слову ознаку меншовартості.
Все сказане стосується не тільки колишнього президента, це стосується більшості українського суспільства, і також і його жіночої частини.
Українське заробітчанство у Іспанії, Італії часто має саме жіноче обличчя. Я не знаю статистики, але на Буковині на початку 2000-х цілі села стали чоловічими. Саме жінки поїхали рятувати свої родини від злиднів. Саме жінки знайшли у собі сили відірватись хоч від бідного, але все ж тепла та затишку і поїхати у чужу невідомість. Саме жінки взяли на свої плечі відповідальність за долю родини. І знайшлись такі чоловіки, які на отримані від дружин гроші позаводили собі в Україні коханок, почали добре їсти, пити, гуляти. Я знаю кілька таких негарних історій. Навіть знайшлись такі мерзотники, які не гребували взяти у колишніх дружин гроші за те, щоб дружина забрала собі дітей за кордон.
На мої гроші ніякий чоловік не завів коханку, так я поїхала за кордон розлучена, залишивши двох хлопчиків, яких їхній тато викреслив зі свого життя наступного дня після розлучення. Але коли моїм дітям став татом мій другий чоловік, то знайшовся " друг"- українець, який моєму чоловікові радив, щоб він не давав мені грошей і щоб він мав окремий банківський рахунок у банку. Коли мій чоловік мені це розповів, то я просто отетеріла: отака українська чоловіча ментальність: своїх власних дітей покинути напризволяще — нормально, і дітей дружини не вважати своїми — нормально.
Саме з-за такого, навіть не знаю як це назвати, ставлення до жінки, багато українок не повертаються додому. Відчувши економічну незалежність, відчувши поважне ставлення до себе, українки не хочуть повертатись до домашнього пекла, коли треба зранку до вечора працювати, гарувати і при цьому не бачити зі сторони не тільки власного чоловіка, а взагалі й від суспільства поважного ставлення.
Я, як і багато українок, один період була розлученою жінкою з дітьми. Тоді мені довелось відчути, що чоловіки, які не були ні цікавими, ні успішними, ні перспективними, ні заможними, ні красенями, претендували на стосунки зі мною. І вони дуже дивувались, що я не приймала їхніх залицянь. Адже я у їхніх очах вже була жінкою другої категорії: розлучена, з дітьми. То я, за їхнім уявленням, мала б беззастережно, приймати їхні залицяння і не крутити носом. Оте кручення носом їх виводило з рівноваги: я б мала бути щасливою, що хтось на мене глянув.
Дивлячись українські програми, слухаючи судження деяких гостей чи ведучих про розумові здібності жінок, жарти про жінок, думаєш, чи дійсно ми є європейська країна і чи дійсно ті жартуючі живуть у 21 столітті?
Сьогодні у іспанських новинах прозвучала інформація про те, що установа, яка є частиною Об'єднаних націй, і яка називається Інтернаціональна Організація Праці, провела опитування у 13.000 компаніях семидесяти країн світу і виявила, що у кожних трьох з чотирьох компаній, очолюваних жінками, доходи виросли від 5% до 20%.
Позитивний вплив від жіночої присутності виявився не тільки у рості доходів, а також у тому, що 57% фірм зуміли зацікавити і взяти на роботу талановитих спеціалістів. 54% фірм вказало на покращення у сфері творчості, новацій і відкритості.
Якщо брати до уваги, що компанії і фірми докладають багато різноманітних зусиль, щоб підняти продуктивність ледве на 1%-3%, то залучення жінок на керівні посади — це найлегший і ефективний шлях підвищення доходів, згідно аналізу Інтернаціональної Організації Праці.
Я давно не живу в Україні. Думаю, що в суспільстві відбуваються зміни.
Думаю, що все більше українських чоловіків усвідомлюють, що вони так само відповідальні за життя і долю своїх дітей і не тікають від відповідальності у випадку розлучення.
Думаю, що багато жінок також не погоджуються з тим, що вони усього лиш " жіночки".
Коли я у Польщі працювала на полі, збираючи огірки, мені теж було незручно і дивно, коли мене називали панею. Мені хотілось оглянутись і перевірити, чи не помилився пан поляк? Може він звертався до іншої жінки? Але ні, він називав панею мене, хоч я й була всього лиш бідна українка, яка хотіла відкрити широку дорогу своїм двом маленьким горобчикам, які заплаканими очами дивились, як їхня мама зникала за поворотом дороги. Коли я звикла до слова пані, я й відчувати себе почала по іншому. Це слово має свою магію: воно тебе піднімає, розправляє тобі плечі, освітлює твої думки.
Я вже не хочу бути жіночкою. Я також не хочу, щоб українки, які так багато роблять для своїх родин, для своїх дітей, для своєї країни, й далі погоджувались бути жіночками.
Українські жінки мають повірити у те, що вони пані. Пані — розумні, сміливі, звабливі, вільні, мудрі, мужні. Ми можемо не тільки кохати, готувати, народжувати. Ми також можемо мріяти, планувати, вчитись, боротись, добиватись, долати, падати й підніматись. Ми можемо дуже багато чого, тільки іноді ми цього не знаємо. Ми маємо тільки це усвідомити.
Але одну велику справу для України ми вже зробили і продовжуємо робити: ми врятували від злиднів наші родини і ми посилаємо в Україну мільярди євро. Саме завдяки нам, українським паням, у великій мірі, в Україні ще утримуються бюджетники, рухається економіка, і Україна очікує змін, змін на краще.
5 комментариев