Не літайте літаками українських авіакомпаній
Не літайте літаками українських авіакомпаній. Не їздіть українськими автобусами. Не купайтесь в українських річках…
Вчора повернулась з відпустки з України. І так само як Робінзон Крузо, який викинув гроші на безлюдному острові, так як гроші йому виявились непотрібними, мені довелось в Іспанії викинути свою агресивність: вона в Іспанії була непотрібна. І мої стиснуті губи і злі слова, готові злетіти з вуст щохвилини, виявились недоречними. Але я ще кілька годин відчувала, що моя вже така звична агресія мене не відпускала.
Їдучи в Україну у омріяну відпустку, за рік встигаєш забути минулорічну поїздку, і українські реалії щоразу вихлюпуються на тебе як брудна вода з холодної калюжі на дорозі, коли поряд проїжджає машина.
Перша неприємність чекала ще у мадридському аеропорту, коли після іспанського літака, з якого я щойно вийшла, тобі українська компанія важить багаж і заявляє, що у тебе зайвих два кілограми і ти мусиш або заплатити п'ятнадцять євро за кілограм або коливаєшся: що викинути босоніжки чи джинси з нічними сорочками. І ще п'ятнадцять євро треба заплатити за те, що не зробила чекін. А чекін неможливо було зробити по інтернету. Коли ж ми подзвонили по телефону до Міжнародних авіаліній України, то нам сказали, що все добре, що чекін зроблено. У аеропорту ж виявилось, що треба платити.
Коли порівнюєш поведінку авіакомпаній Португалії, Іспанії, Румунії з МАУ, то бачиш, що інші компанії, які звичайно теж хочуть заробити, поводяться з клієнтами достойно, не є дріб'язковими: вимагають тільки, щоб розміри валізи були стандартними і не звертають увагу на чималенькі наплічники, які має переважна більшість пасажирів. У МАУ ж якщо є окрім валізи ще щось у руках, то маєш запхати все до валізи. Якби не було з чим порівняти, то ще б якось терпілось, а коли ти виходиш з одного літака і пересідаєш на український, це всеперемагаюче бажання тільки заробити, робить твій політ неприємним. Після такої подорожі думається: наступного разу летітиму тільки неукраїнською авіалінією.
Неприємно вразило також те, що члени екіпажу хоч і розмовляють з пасажирами гарною українською, є ввічливими, але між собою розмовляють російською. І об'яви у літаку якогось біса окрім української та англійської роблять також і російською.
В Україні неприємності не зникають. Зі Львова їдемо на старезнозному автобусі, який зупиняється біля кожного стовпа. Пасажирам, які сідають, ніхто не дає квитків. Хоч їдемо до Чернівців, не витримуємо сервісу і виходимо у Франківську у надії сісти на якийсь пристойніший автобус. Знаходимо якийсь бус. Кілька десятків кілометрів їдемо стоячи. Душно. Немає чим дихати. Піт ллється по тілу. У цьому автобусі подорожує молода матуся з двома хлопчиками. Мама русява, синочки смагляві. Меншенькому біля двох рочків, старшенькому біля чотирьох. Меншенький після початку подорожі починає ридати. Дитина, напевно, вперше у житті опинилась у такій пекельній задусі. Хлопчик від спеки безнадійно плаче, кричить, пищить, б'є свою також замучену матусю. Матуся встає на ноги, щоб заколисувати дитину. Дитина не затихає. Звертаю увагу на старшого, який мужньо мовчить. З цими трьома, напевно, їде чи то сестра молодої матусі чи мама. Діти до неї не дуже горнуться. Через досить довгий час старший теж не витримує і теж починає капризувати. Від духоти і втоми дитина, яка розуміє що мама не може й його взяти на руки, лягає на брудну підлогу маршрутки. Личко кладе на підлогу. Я сиджу поряд і перегороджую прохід рукою, так як боюсь, що чоловік, який стоїть спиною до хлопчика, може наступити на голову дитини. Я попереджаю чоловіка про дитину на підлозі. Матуся благає хлопчика встати, але хлопчик не встає. Мати наполягає і тоді дитина голосно, зі сльозами у голосі кричить: нооооо! Тоді я розумію, що ці двоє хлопчиків, напевно, мають татка іспанця або італійця. І мені думається, що через кілька років, коли хлопчики підростуть, чи не скажуть одного разу вони своїй матусі: їдь, мамо, сама собі у свою Україну, а ми залишимось з татком удома. І чи захоче ця молода матуся подорожувати сама, без дітей на свою батьківщину?
Коли бус приїздить до Коломиї, водій об'являє, що зупинка триватиме п'ять хвилин. Біжу до туалета, який знаходиться досить далеко. Чекаю у черзі. Коли повертаюсь, буса не бачу. Спочатку думаю, що, може, я переплутала платформу. Дивлюсь навкруги. Але вокзал такий маленький, що одразу бачу, що буса немає. Ще надіюсь, що бус десь заховався у тінь. Двічі обходжу вокзал і ніде не бачу мого синього буса Мерседеса. Ловлю себе на думці, що все це є настільки нереальним, що мені не віриться, що це все відбувається саме зі мною. Не вірю, що все це є реальність. Слава богу, що маю при собі трохи грошей. Телефона ще не маю. Мій чоловік, який залишився у автобусі, також немає телефона: ми ще не встигли купити українські картки. Як уві сні йду й купляю квиток на наступний рейс. Заходжу у автобус і питаю у водія, чи не має він телефона водія мого втраченого автобуса. Водій радить звернутись до диспетчера. Диспетчер каже, що мене шукали, що водій чекав у центрі Коломиї. Я дивуюсь: як мене не знайшли на такій крихітній атостанції? Як автобус міг поїхати без пасажира, який пішов у туалет?
Потім мій чоловік, який є іноземцем, мені розповів, що він і інші пасажири кричали на водія. Пасажири дали моєму чоловікові свої номери телефонів, щоб посвідчити негідну поведінку водія.
Коли я їхала наступним рейсом, я зрозуміла, чому водієві було так важливо поїхати раніше: йому хотілось назбирати по дорозі побільше пасажирів, йому хотілось зібрати побільше грошей. Я не знаю, як працюють українські водії. Напевно, вони не є мільйонерами. Напевно, їм треба гроші на ремонт автобусів, які розбиваються на неремонтованих дорогах. Але якщо левова частка заробітку не йде офіційно, то за які гроші відремонтуються дороги?
І вкотре мене вразило, як їздять українські водії: на суцільну лінію ніхто не звертає уваги, обгони бувають навіть потрійні на небезпечних ділянках. Коли є яма, замість пригальмувати, водії різко їдуть у сторону. На велосипедистів ніхто не звертає уваги.
У Іспанії теж бувають ідіоти за кермом. Але водії громадського транспорту у переважній більшості є зразковими. Тому не дивно, що в Україні стільки людей гине на дорогах. Дорожніх правил для багатьох не існує.
На цьому мої автобусні пригоди не закінчились: на зворотню поїздку до Львова ми купили квиток на автобус по інтернету. Коли почалась посадка пасажирів, виявилось, що на кілька місць було продано по два квитки: у касі і по інтернету. Диспетчер чернівецької автостанції, коли я сказала, що не вийду з автобуса, так як я мала квитки на літак, пригрозила мені, що викличе міліцію. Я знову подумала, що дивлюсь якийсь фільм, у якому граю головну роль. Замість того, щоб посприяти тому, щоб ми поїхали до Львова іншим автобусом, диспетчер вирішила, що агресія — найкращий вихід із ситуації. Вона також порадила нам не купувати квитки по інтернету.
В кінці кінців ми купили інші квитки на наступний рейс. Але якби у нас вже не було грошей на інші квитки, що ми б робили? Адже гроші за квитки, придбані по інтернету, одразу не повертають. І подумалось мені: нащо вводити послугу по інтернету, якщо вона така недосконала? Схоже, що в Україні ще дотепер хтось хоче забивати цвяхи мікроскопом.
Я знову в Іспанії. За ті кілька днів, що я побула в Україні, я походила росяними батьківськми полями, подихала скошеною травою, з хвилюванням находила гарнющі білі гриби, побачила подруг, колег, друзів дитинства. Наговорилась з татом, з сестрою. Зустрічала сонце, яке в Україні сходить набагато раніше, ніж в Іспанії, надихалась липовим цвітом, який набагато запашніший і солодший ніж в Іспанії. Я набулась вдома. Надивилась вишитих сорочок у Косові, намірялась намист та коралів, І знову повезла сорочки до Іспанії, щоб похвалитись майстерною роботою українських селянок. Ця відпустка грітиме моє серце до наступного разу. Не дивлячись ні на що, я буду приїздити знову і знову. Але мені б хотілось, щоб і ті два маленькі чорняві хлопчики теж приїздили на рідну землю своєї матері. Хотіла б, що Україна не втратила цих двох і ще багатьох інших маленьких українців, які ростуть на чужині.
Вчора повернулась з відпустки з України. І так само як Робінзон Крузо, який викинув гроші на безлюдному острові, так як гроші йому виявились непотрібними, мені довелось в Іспанії викинути свою агресивність: вона в Іспанії була непотрібна. І мої стиснуті губи і злі слова, готові злетіти з вуст щохвилини, виявились недоречними. Але я ще кілька годин відчувала, що моя вже така звична агресія мене не відпускала.
Їдучи в Україну у омріяну відпустку, за рік встигаєш забути минулорічну поїздку, і українські реалії щоразу вихлюпуються на тебе як брудна вода з холодної калюжі на дорозі, коли поряд проїжджає машина.
Перша неприємність чекала ще у мадридському аеропорту, коли після іспанського літака, з якого я щойно вийшла, тобі українська компанія важить багаж і заявляє, що у тебе зайвих два кілограми і ти мусиш або заплатити п'ятнадцять євро за кілограм або коливаєшся: що викинути босоніжки чи джинси з нічними сорочками. І ще п'ятнадцять євро треба заплатити за те, що не зробила чекін. А чекін неможливо було зробити по інтернету. Коли ж ми подзвонили по телефону до Міжнародних авіаліній України, то нам сказали, що все добре, що чекін зроблено. У аеропорту ж виявилось, що треба платити.
Коли порівнюєш поведінку авіакомпаній Португалії, Іспанії, Румунії з МАУ, то бачиш, що інші компанії, які звичайно теж хочуть заробити, поводяться з клієнтами достойно, не є дріб'язковими: вимагають тільки, щоб розміри валізи були стандартними і не звертають увагу на чималенькі наплічники, які має переважна більшість пасажирів. У МАУ ж якщо є окрім валізи ще щось у руках, то маєш запхати все до валізи. Якби не було з чим порівняти, то ще б якось терпілось, а коли ти виходиш з одного літака і пересідаєш на український, це всеперемагаюче бажання тільки заробити, робить твій політ неприємним. Після такої подорожі думається: наступного разу летітиму тільки неукраїнською авіалінією.
Неприємно вразило також те, що члени екіпажу хоч і розмовляють з пасажирами гарною українською, є ввічливими, але між собою розмовляють російською. І об'яви у літаку якогось біса окрім української та англійської роблять також і російською.
В Україні неприємності не зникають. Зі Львова їдемо на старезнозному автобусі, який зупиняється біля кожного стовпа. Пасажирам, які сідають, ніхто не дає квитків. Хоч їдемо до Чернівців, не витримуємо сервісу і виходимо у Франківську у надії сісти на якийсь пристойніший автобус. Знаходимо якийсь бус. Кілька десятків кілометрів їдемо стоячи. Душно. Немає чим дихати. Піт ллється по тілу. У цьому автобусі подорожує молода матуся з двома хлопчиками. Мама русява, синочки смагляві. Меншенькому біля двох рочків, старшенькому біля чотирьох. Меншенький після початку подорожі починає ридати. Дитина, напевно, вперше у житті опинилась у такій пекельній задусі. Хлопчик від спеки безнадійно плаче, кричить, пищить, б'є свою також замучену матусю. Матуся встає на ноги, щоб заколисувати дитину. Дитина не затихає. Звертаю увагу на старшого, який мужньо мовчить. З цими трьома, напевно, їде чи то сестра молодої матусі чи мама. Діти до неї не дуже горнуться. Через досить довгий час старший теж не витримує і теж починає капризувати. Від духоти і втоми дитина, яка розуміє що мама не може й його взяти на руки, лягає на брудну підлогу маршрутки. Личко кладе на підлогу. Я сиджу поряд і перегороджую прохід рукою, так як боюсь, що чоловік, який стоїть спиною до хлопчика, може наступити на голову дитини. Я попереджаю чоловіка про дитину на підлозі. Матуся благає хлопчика встати, але хлопчик не встає. Мати наполягає і тоді дитина голосно, зі сльозами у голосі кричить: нооооо! Тоді я розумію, що ці двоє хлопчиків, напевно, мають татка іспанця або італійця. І мені думається, що через кілька років, коли хлопчики підростуть, чи не скажуть одного разу вони своїй матусі: їдь, мамо, сама собі у свою Україну, а ми залишимось з татком удома. І чи захоче ця молода матуся подорожувати сама, без дітей на свою батьківщину?
Коли бус приїздить до Коломиї, водій об'являє, що зупинка триватиме п'ять хвилин. Біжу до туалета, який знаходиться досить далеко. Чекаю у черзі. Коли повертаюсь, буса не бачу. Спочатку думаю, що, може, я переплутала платформу. Дивлюсь навкруги. Але вокзал такий маленький, що одразу бачу, що буса немає. Ще надіюсь, що бус десь заховався у тінь. Двічі обходжу вокзал і ніде не бачу мого синього буса Мерседеса. Ловлю себе на думці, що все це є настільки нереальним, що мені не віриться, що це все відбувається саме зі мною. Не вірю, що все це є реальність. Слава богу, що маю при собі трохи грошей. Телефона ще не маю. Мій чоловік, який залишився у автобусі, також немає телефона: ми ще не встигли купити українські картки. Як уві сні йду й купляю квиток на наступний рейс. Заходжу у автобус і питаю у водія, чи не має він телефона водія мого втраченого автобуса. Водій радить звернутись до диспетчера. Диспетчер каже, що мене шукали, що водій чекав у центрі Коломиї. Я дивуюсь: як мене не знайшли на такій крихітній атостанції? Як автобус міг поїхати без пасажира, який пішов у туалет?
Потім мій чоловік, який є іноземцем, мені розповів, що він і інші пасажири кричали на водія. Пасажири дали моєму чоловікові свої номери телефонів, щоб посвідчити негідну поведінку водія.
Коли я їхала наступним рейсом, я зрозуміла, чому водієві було так важливо поїхати раніше: йому хотілось назбирати по дорозі побільше пасажирів, йому хотілось зібрати побільше грошей. Я не знаю, як працюють українські водії. Напевно, вони не є мільйонерами. Напевно, їм треба гроші на ремонт автобусів, які розбиваються на неремонтованих дорогах. Але якщо левова частка заробітку не йде офіційно, то за які гроші відремонтуються дороги?
І вкотре мене вразило, як їздять українські водії: на суцільну лінію ніхто не звертає уваги, обгони бувають навіть потрійні на небезпечних ділянках. Коли є яма, замість пригальмувати, водії різко їдуть у сторону. На велосипедистів ніхто не звертає уваги.
У Іспанії теж бувають ідіоти за кермом. Але водії громадського транспорту у переважній більшості є зразковими. Тому не дивно, що в Україні стільки людей гине на дорогах. Дорожніх правил для багатьох не існує.
На цьому мої автобусні пригоди не закінчились: на зворотню поїздку до Львова ми купили квиток на автобус по інтернету. Коли почалась посадка пасажирів, виявилось, що на кілька місць було продано по два квитки: у касі і по інтернету. Диспетчер чернівецької автостанції, коли я сказала, що не вийду з автобуса, так як я мала квитки на літак, пригрозила мені, що викличе міліцію. Я знову подумала, що дивлюсь якийсь фільм, у якому граю головну роль. Замість того, щоб посприяти тому, щоб ми поїхали до Львова іншим автобусом, диспетчер вирішила, що агресія — найкращий вихід із ситуації. Вона також порадила нам не купувати квитки по інтернету.
В кінці кінців ми купили інші квитки на наступний рейс. Але якби у нас вже не було грошей на інші квитки, що ми б робили? Адже гроші за квитки, придбані по інтернету, одразу не повертають. І подумалось мені: нащо вводити послугу по інтернету, якщо вона така недосконала? Схоже, що в Україні ще дотепер хтось хоче забивати цвяхи мікроскопом.
Я знову в Іспанії. За ті кілька днів, що я побула в Україні, я походила росяними батьківськми полями, подихала скошеною травою, з хвилюванням находила гарнющі білі гриби, побачила подруг, колег, друзів дитинства. Наговорилась з татом, з сестрою. Зустрічала сонце, яке в Україні сходить набагато раніше, ніж в Іспанії, надихалась липовим цвітом, який набагато запашніший і солодший ніж в Іспанії. Я набулась вдома. Надивилась вишитих сорочок у Косові, намірялась намист та коралів, І знову повезла сорочки до Іспанії, щоб похвалитись майстерною роботою українських селянок. Ця відпустка грітиме моє серце до наступного разу. Не дивлячись ні на що, я буду приїздити знову і знову. Але мені б хотілось, щоб і ті два маленькі чорняві хлопчики теж приїздили на рідну землю своєї матері. Хотіла б, що Україна не втратила цих двох і ще багатьох інших маленьких українців, які ростуть на чужині.
Нет комментариев