Чорноземи, українці та євреї
Чорноземи, українці та євреї.
Вже давно відкрила для себе Ярослава Грицака. Завжди з цікавістю читаю його дописи, а останнім часом почала слухати його лекції про історію України. Мені імпонує його спосіб трактування історії. Коли знайомлюсь з його висновками, радію, що іноді і я доходжу до подібних висновків.
Наприклад, я, як і деякі історики вважаю, що країни, де для населення були дуже хороші умови для життя, не розвивались. Ми, українці, часто з насмішкою говоримо про африканців з їхніми бананами. Але, на жаль, цей логічний ряд продовжують українці з їхніми чорноземами. Виявляється, що українці фактично з 12 до 19 сторіччя майже не змінювали культуру землеробства. І морави, які застосовували добрива уже у 19 сторіччі, збирали з набагато гіршої землі значно кращі врожаї, ніж українці. Українці, щоб мати більше, обробляли більше землі, але не удосконалювали технологію обробітку землі. Якщо українці не змінювали свою землеробську культуру, то, напевно, вони й культуру свою теж не розвивали.
Саме тому, напевно, село часто ототожнювалось з безкультур'ям. Коли я вперше поїхала працювати до Польщі, то довелось мені жити у старовинному німецькому будинку біля Вроцлава. У будинку туалет не був установленим. Тому ми користувались туалетом на вулиці. Я звернула увагу на те, що у вуличному туалеті мухи не мали доступу до фекалій. Все закривалось. Кришка. Вигрібна яма, про місце знаходження якої я тільки здогадувалась. Це дуже відрізняється від сучасного українського села, де мухи сідають на фекалії, а потім на стіл. Будинок у Польщі вже мав сотню років. А мухи у селах України до сьогодні мають вільне життя. Ці мухи — свідчення нашої відсталості.
А в селах Західної України ( у решті України я не знаю) ще до тепер руки миють з горнятка. Тобто поливають спочатку одну, а потім іншу руку водою, а потім беруть мило, а потім почергово змивають мило, замащуючи горнятко милом. А потім те горнятко знову опиняється у відрі… Чи можна добре вимити руки у такий спосіб? І скільки бруду попаде у відро з питною водою?
І в Іспанії і в Україні масово зникають села. В Іспанії чоловіки, які вирощують корів, обробляють поля, часто не одружуються. В Україні, коли я побувала у селі моєї мами, я бачила багато господарств, де нікому було зібрати вишні, нікому було скосити двометровий бур'ян з колись гарного, облаштованого подвір'я: хати стояли порожні і забуті. І українці і іспанці зрозуміли, що цікаво та заможно жити у селі важко. Якщо хочеш мати влітку відпочинок, хочеш дати освіту дітям, хочеш мати доступний медичний огляд, то треба залишати село.
Зараз гостро постало питання української землі. З одного боку, все меньше людей хоче пов'язувати своє життя з селом, а з іншого боку, земля — це остання фортеця українців, які за будь- яку ціну хочуть зберегти мову, культуру, зберегти Україну.
Соціальними мережами бурхливо дме вітер чуток про те, що євреї захоплюють українські чорноземи.
Я теж розділяю цю тривогу. Я хочу зберегти українське село, українське поле. Але у той же час хочу сказати, що боротьби за виживання ніхто ніколи не відміняв і не відмінить.
У українців з євреями складна історія стосунків. У лекції пана Грицака про це говориться досить багато. У кінці 16 століття євреї, яких вигнали з більшості європейських держав, опинились у Речі Посполитій, яка також включала й Україну. Євреї добре почувались у у країні, де 90% населення були селянами. Євреї почали виконувати ті функції, які не виконували українці: почали торгувати, відкривати корчми, банки, давати позики. Біда українців полягає у тому, що вони не знали ні для себе ні для своїх дітей кращої долі, ніж працювати на землі. Земля давала на прожиток, але не дозволяла розбагатіти до такого рівня, щоб посилати дітей до університетів, щоб піднятись вище по соціальній драбині. Тому між землеробами і тими, хто жив з їхньої важкої праці, стосунки не були дружніми. Євреї українців вважали недорозвиненими селюками, а українці ненавиділи тих, хто ними керував, тих, хто допомогав гнобити полякам українців, тих, хто навіть давав українцям церкви у оренду тих, хто мав з українців зиск.
Минулого літа я була на екскурсії у Чернівецькому етнографічному музеї. Серед експонатів була одна корчма. Екскурсовод нам розповів, що корчмар, а це часто був єврей, виходив увечері назустріч до селян, які повертались з поля і гостинно запрошував їх на келішок горілки. Якщо селянин говорив, що у нього немає грошей, то корчмар пропонував горілку під майбутній врожай. Якщо селянин погоджувався зайти до корчми, то дружина нічого не могла вдіяти. І так як у корчмі їсти не давали, а тільки пити, то жінка мусила швиденько назбирати вдома у вузлика сала, хліба, часнику і понести чоловікові. І заходити до корчми жінкам, щоб забрати чоловікв додому, було заборонено законом: держава теж заробляла на алкоголі. Уявіть, які почуття мали жінки до корчмарів.
Зараз українці уже не є тільки хліборобами. Є серед нас талановиті письменники, артисти, вчені. Але велика частина українців все ще не зрозуміла, що за краще майбутнє треба щодня боротись, що дітей змалечку треба готувати до того, що ніхто нікому теплого місця не забезпечить, окрім самого себе. Тому дітям змалку не сапу давати, а книжку. Сапою заможного життя не побудуєш. І не євреїв треба боятись, а тієї ворожнечі, яка так часто панує в українському суспільстві. Якби були не євреї, то були б поляки, чи румуни. Наші чорноземи зіграли з українцями злий жарт, тому нам належить виправляти цю ситуацію. І за землю теж треба боротись. Але земля має українцям не закривати, а відкривати горизонти.
Вважаю, що ВР має розробити такі закони, щоб земля не перейшла у руки іноземців, але щоб дозволила бажаючим, і також іноземцям, збирати гарні врожаї, не виснажуючи родючості землі, і платити податок за землю у бюджет. Земля є і має бути нашим богатством.
Слухайте уважно пана Ярослава Грицака, який часто повторює, що тільки плем'я яке читає багато книжок, стає нацією.
Ставаймо нацією. І ще хочу додати: наша національна ідея має обов'язково мати ще один пункт: будь доброзичливим з українцями, зі своїми. Саме з українцями, тому що з чужими ми вже є доброзичливими, іноді аж занадто.
Вже давно відкрила для себе Ярослава Грицака. Завжди з цікавістю читаю його дописи, а останнім часом почала слухати його лекції про історію України. Мені імпонує його спосіб трактування історії. Коли знайомлюсь з його висновками, радію, що іноді і я доходжу до подібних висновків.
Наприклад, я, як і деякі історики вважаю, що країни, де для населення були дуже хороші умови для життя, не розвивались. Ми, українці, часто з насмішкою говоримо про африканців з їхніми бананами. Але, на жаль, цей логічний ряд продовжують українці з їхніми чорноземами. Виявляється, що українці фактично з 12 до 19 сторіччя майже не змінювали культуру землеробства. І морави, які застосовували добрива уже у 19 сторіччі, збирали з набагато гіршої землі значно кращі врожаї, ніж українці. Українці, щоб мати більше, обробляли більше землі, але не удосконалювали технологію обробітку землі. Якщо українці не змінювали свою землеробську культуру, то, напевно, вони й культуру свою теж не розвивали.
Саме тому, напевно, село часто ототожнювалось з безкультур'ям. Коли я вперше поїхала працювати до Польщі, то довелось мені жити у старовинному німецькому будинку біля Вроцлава. У будинку туалет не був установленим. Тому ми користувались туалетом на вулиці. Я звернула увагу на те, що у вуличному туалеті мухи не мали доступу до фекалій. Все закривалось. Кришка. Вигрібна яма, про місце знаходження якої я тільки здогадувалась. Це дуже відрізняється від сучасного українського села, де мухи сідають на фекалії, а потім на стіл. Будинок у Польщі вже мав сотню років. А мухи у селах України до сьогодні мають вільне життя. Ці мухи — свідчення нашої відсталості.
А в селах Західної України ( у решті України я не знаю) ще до тепер руки миють з горнятка. Тобто поливають спочатку одну, а потім іншу руку водою, а потім беруть мило, а потім почергово змивають мило, замащуючи горнятко милом. А потім те горнятко знову опиняється у відрі… Чи можна добре вимити руки у такий спосіб? І скільки бруду попаде у відро з питною водою?
І в Іспанії і в Україні масово зникають села. В Іспанії чоловіки, які вирощують корів, обробляють поля, часто не одружуються. В Україні, коли я побувала у селі моєї мами, я бачила багато господарств, де нікому було зібрати вишні, нікому було скосити двометровий бур'ян з колись гарного, облаштованого подвір'я: хати стояли порожні і забуті. І українці і іспанці зрозуміли, що цікаво та заможно жити у селі важко. Якщо хочеш мати влітку відпочинок, хочеш дати освіту дітям, хочеш мати доступний медичний огляд, то треба залишати село.
Зараз гостро постало питання української землі. З одного боку, все меньше людей хоче пов'язувати своє життя з селом, а з іншого боку, земля — це остання фортеця українців, які за будь- яку ціну хочуть зберегти мову, культуру, зберегти Україну.
Соціальними мережами бурхливо дме вітер чуток про те, що євреї захоплюють українські чорноземи.
Я теж розділяю цю тривогу. Я хочу зберегти українське село, українське поле. Але у той же час хочу сказати, що боротьби за виживання ніхто ніколи не відміняв і не відмінить.
У українців з євреями складна історія стосунків. У лекції пана Грицака про це говориться досить багато. У кінці 16 століття євреї, яких вигнали з більшості європейських держав, опинились у Речі Посполитій, яка також включала й Україну. Євреї добре почувались у у країні, де 90% населення були селянами. Євреї почали виконувати ті функції, які не виконували українці: почали торгувати, відкривати корчми, банки, давати позики. Біда українців полягає у тому, що вони не знали ні для себе ні для своїх дітей кращої долі, ніж працювати на землі. Земля давала на прожиток, але не дозволяла розбагатіти до такого рівня, щоб посилати дітей до університетів, щоб піднятись вище по соціальній драбині. Тому між землеробами і тими, хто жив з їхньої важкої праці, стосунки не були дружніми. Євреї українців вважали недорозвиненими селюками, а українці ненавиділи тих, хто ними керував, тих, хто допомогав гнобити полякам українців, тих, хто навіть давав українцям церкви у оренду тих, хто мав з українців зиск.
Минулого літа я була на екскурсії у Чернівецькому етнографічному музеї. Серед експонатів була одна корчма. Екскурсовод нам розповів, що корчмар, а це часто був єврей, виходив увечері назустріч до селян, які повертались з поля і гостинно запрошував їх на келішок горілки. Якщо селянин говорив, що у нього немає грошей, то корчмар пропонував горілку під майбутній врожай. Якщо селянин погоджувався зайти до корчми, то дружина нічого не могла вдіяти. І так як у корчмі їсти не давали, а тільки пити, то жінка мусила швиденько назбирати вдома у вузлика сала, хліба, часнику і понести чоловікові. І заходити до корчми жінкам, щоб забрати чоловікв додому, було заборонено законом: держава теж заробляла на алкоголі. Уявіть, які почуття мали жінки до корчмарів.
Зараз українці уже не є тільки хліборобами. Є серед нас талановиті письменники, артисти, вчені. Але велика частина українців все ще не зрозуміла, що за краще майбутнє треба щодня боротись, що дітей змалечку треба готувати до того, що ніхто нікому теплого місця не забезпечить, окрім самого себе. Тому дітям змалку не сапу давати, а книжку. Сапою заможного життя не побудуєш. І не євреїв треба боятись, а тієї ворожнечі, яка так часто панує в українському суспільстві. Якби були не євреї, то були б поляки, чи румуни. Наші чорноземи зіграли з українцями злий жарт, тому нам належить виправляти цю ситуацію. І за землю теж треба боротись. Але земля має українцям не закривати, а відкривати горизонти.
Вважаю, що ВР має розробити такі закони, щоб земля не перейшла у руки іноземців, але щоб дозволила бажаючим, і також іноземцям, збирати гарні врожаї, не виснажуючи родючості землі, і платити податок за землю у бюджет. Земля є і має бути нашим богатством.
Слухайте уважно пана Ярослава Грицака, який часто повторює, що тільки плем'я яке читає багато книжок, стає нацією.
Ставаймо нацією. І ще хочу додати: наша національна ідея має обов'язково мати ще один пункт: будь доброзичливим з українцями, зі своїми. Саме з українцями, тому що з чужими ми вже є доброзичливими, іноді аж занадто.
Нет комментариев