Мавпування: добре чи погано? Що ще треба змавпувати українцям?

Спостерігаючи за поведінкою найвищих приматів, вчені помітили, що коли одна мавпа застосувала палицю, щоб дістати фрукт з дерева, дуже швидко й інші мавпи з цієї групи перейняли винахід розумної родички. Люди у цьому дуже подібні до мавп. Мавпування можна побачити часто, я б сказала, що на кожному кроці.

Так як мій чоловік полюбляє спортивні програми, іноді я встигаю поспостерігати по телевізору за спортсменами. Це майже подібно до спостереження за мавпами. Попередній капітан Реалу Мадриду Рауль мав звичку перед важливими матчами піднімати голову до неба: напевно молив бога про перемогу. Через якийсь час Сергіо Рамош, нинішній капітан Реалу, почав робити те саме. Це було настільки неприкрите мавпування, що мені було аж трохи ніяково за Рамоша.
Перший футболіст, який почав носити сережки у двох вухах, був Девід Бекхем. Мені це здалось дуже жіночним. Але Бекхему, напевно, до моєї оцінки якось байдуже. Дуже скоро багато футболістів змавпували Бекхема. І серед перших мавп був Кріштіану Рональдо. Цей неприємний і загонистий тип, який вважає себе напівбогом, не спробував придумати щось своє, оригінальне. Як, наприклад, придумав Рафа Надаль, який кусає свої салатниці та медалі, чи Хоакін, колишній гравець Бетіса, який, коли забивав гола, танцював начебто тореадор з плащем перед мордою бика. Це виглядало хоча б оригінально.

А тепер повернемось до наших баранів.

Мені у американських фільмах завжди подобались сцени, коли звучав гімн, і американці слухали гімн, прикладаючи руку до серця. Це був дуже природній жест. Було зрозуміло, що гімн для американців — велика цінність, яка має велике значення для нації. Порошенко змавпував цю американську традицію. При ньому цей жест став офіційно обов”язковим. Знаючи наших політиків, які йдуть у владу не за ідеї процвітання держави, не за ідеї консолідації нації, не за ідеї здивувати світ українським чудом, а за звичайним грабунком у великих розмірах, сприймаєш цей жест не з ніяковістю, а з розумінням того, що цей жест, разом з гімном та вишиванкою — просто димова завіса для українців, щоб вони, розчулені таким показовим патріотизмом, не встигали слідкувати за блудними руками владних наперсточників.
Так само неприємно спостерігати, як наші ведучі, коментатори щораз більше вживають англіцизмів, щоб бути, як вони кажуть, у тренді. Ці англійські слова в українській мові виглядають так само вбого, як дві сережки у вухах у Криштіану Рональдо.

Але є речі, які мені б дуже хотілось, щоб ми перейняли. Мені дуже подобаються дві американські традиції. Можливо, вони не тільки американські. Перша традиція — це урочисті слова молодят перед одруженням. Це виступ, у якому наречений чи наречена у колі найближчих людей розказують своєму обранцю чи обраниці, чому саме вони вирішили поєднати свою долю з коханою людиною. Також у промові говориться, яким бачиться майбутнє і також звучить присяга на вірність. Промову кожен має придумати сам. Тексти не беруться з інтернету як ті привітання, якими нас бомбардують наші знайомі через фейсбук у період Різдва чи новорічних свят. Ні. Ця промова має бути щирою і має зачепити душу майбутнього супутника. Мені ця традиція здається такою гарною, такою необхідною. Якщо шлюб буде вдалим, то слова, вимовлені того чудового дня будуть, зігрівати решту життя. Сподіваюсь, що рано чи пізно ми змавпуємо цей гарний винахід іншої культури. Чомусь у нас чільне місце у церемонії шлюбу займає піп. Думаю, що головними героями весільного обряду мають бути почуття молодят.

Друга традиція, яку мені б хотілось, щоб перейняли українці, це промови на похоронах. Якщо ховають якогось діяча, чи героя, промови звучать, але холодні, офіційні. А чому мама, тато, друг не скаже про те, якою неповторною і гарною людиною був померлий. Якщо ж ховають звичайну людину, то знову на перший план виходить священник. Мені ж здається, що момент, коли наша близька людина навічно покидає світ, є тим моментом, коли родина, близькі друзі мають сказати гарні слова, гарні історіЇ про покійного, момент виказати свою любов до покійного. Іншої нагоди вже не буде. Ми ж не приходимо у світ, щоб тільки їсти, пити, розмножитись і померти. Ми приходимо у життя, щоб освітити навкруг себе темряву і подарувати близьким і далеким наші думки, наші почуття, наше тепло.

Хоча, думаю, слова любові треба не втомлюватись повторювати за життя. Ми всі так потребуємо любові від наших близьких.