Мої косівські сорочки
Кожного літа я їду додому у рідний Сторожинець провідати тата, родичів, друзів. Їду, щоб наговоритись, надивитись, походити босоніж по ранковій росі, щоб піти в ліс по гриби, щоб зірвати з кущика теплу солодку полуницю чи у лісі духмяну суничку. Їду, щоб насолодитись запахом, який залишає череда корів, коли повертається з пасовиська. Їду, щоб ще одне літо прицінитись до сільської хати у штири дахи, яку мріємо купити з чоловіком у майбутньому.
І є ще серед моїх літніх справ одна дуже важлива — поїздка до Косова. Коли я йду у гості до сестри, вона веде мене у свою відпочивальню, де в неї є дві шафи. Це вже стало нашим ритуалом. Це схоже на якийсь обряд, схоже на перегляд сімейних фотографій, на яких збережені приємні події нашого минулого. У одній шафі вона тримає вишиті сорочки. Багато сорочок.
Спочатку сестра показує мені ті, яких я ще не бачила. Ми їх розглядаємо, милуємось кольорами, візерунком, роботою. Сестра мені розказує як саме і у кого вона її купила. Розповідає, чому саме ця сорочка їй припала до душі. Від сестри я взнала, що гуцули та буковинці носили сорочки не тільки з льону, а й з коноплі, взнала, що вишивали раніше не тільки хрестиком, а й низинокою. Також сестра мені розповідає, що коли вона бачить, як сорочки зі старих гуцульських скринь розкуповуються іноземцями і покидають назавжди Україну, то їй стає дуже шкода, що ті сорочки вже не будуть радувати очей українців.
Їй хочеться затримати той відліт сорочок у чужі краї. Тому як тільки вона уроками англійської заробить трохи грошенят, одразу їде до Косова рятувати ще одну або дві сорочки. Потім вона ті сорочки обережно пере. Якщо якусь сорочку треба підрихтувати, дошити бісер, то вона вишукує спосіб це зробити. Сестра мріє відкрити музей, щоб українці могли прийти подивитись на наші кольорові скарби.
Я не можу часто їздити до Косова. Але один раз на рік ми с сестрою і з чоловіком туди їдемо. Вже у Берегометі бачу першу гору, першу гуцульську дерев'яну церкву. Потім Вижниця з мостом через Черемош. Черемошеві хвилі нагадують мені білих овечок, які швидко біжать у синій гірський туман.
А потім косівський базар з його дерев'яними мисочками, плетеними кошиками, мішками сушених білих грибів, гуцульскою бринзею. І гуцули, які говорять своєю такою милою м'якою говіркою. Гуцули з їхніми козами, зробленими з сиру, з їхніми жартівливими ручками, у яких піднімається гуцульський прутень, з їхніми глиняними пташками та котиками, якими можна свистіти, з їхніми тайстрами.
А потім починається царство сорочок. У нас с сестрою розбігаються очі, запаморочується у голові: стільки товару, стільки є таких, що подобаються. Треба не забути, у якому ряду саме та, що сподобалась. І треба поспішати, щоб встигнути побачити всі, щоб потім не жалкувати, що куплена не найкраща. Гуцули довго не базарюють. Після першої години базар вже починає розходитись. А ми ще й меду хотіли купити, і намиста, і шкіряні сумки з витисненими малюнками. Під кінець базару вже біжимо, щоб купити саме ту сорочку, яка найбільше порадувала очі. Коли знаходимо продавця, радіємо, що сорочка ще не продалась. Останні спроби поторгуватись. Торгування залишаю сестрі, в неї це виходить професійно. Потім складаємо наші скарби у сумки, купуємо щось поїсти і додому.
Ще раз милуємось хвилями Черемоша, прощаємось з горами, які залишаються позаду. Автобус ще не довозить мене до Сторожинця, а я вже починаю сумувати за Косовом, я вже мрію про наступну зустріч. А коли я вже в Іспанії одягаю сорочку, я начебто бачу ту незнайому мені українку, яка і сіяла льон, і жала його, і пряла, і ткала, і відбілювала, і вишивала і раділа тій красі, яка була навколо неї, і яку вона відтворила у своїй сорочці. Одягаю я ту сорочку і начебто і Карпати, і Черемош і коломийки знаходяться поряд. Треба тільки руку простягнути. Напевно, гуцулки знали чари і заклали свої чари у свої сорочки.
Хто ту сорочку одягне, ніколи не забуде Україну.
І є ще серед моїх літніх справ одна дуже важлива — поїздка до Косова. Коли я йду у гості до сестри, вона веде мене у свою відпочивальню, де в неї є дві шафи. Це вже стало нашим ритуалом. Це схоже на якийсь обряд, схоже на перегляд сімейних фотографій, на яких збережені приємні події нашого минулого. У одній шафі вона тримає вишиті сорочки. Багато сорочок.
Спочатку сестра показує мені ті, яких я ще не бачила. Ми їх розглядаємо, милуємось кольорами, візерунком, роботою. Сестра мені розказує як саме і у кого вона її купила. Розповідає, чому саме ця сорочка їй припала до душі. Від сестри я взнала, що гуцули та буковинці носили сорочки не тільки з льону, а й з коноплі, взнала, що вишивали раніше не тільки хрестиком, а й низинокою. Також сестра мені розповідає, що коли вона бачить, як сорочки зі старих гуцульських скринь розкуповуються іноземцями і покидають назавжди Україну, то їй стає дуже шкода, що ті сорочки вже не будуть радувати очей українців.
Їй хочеться затримати той відліт сорочок у чужі краї. Тому як тільки вона уроками англійської заробить трохи грошенят, одразу їде до Косова рятувати ще одну або дві сорочки. Потім вона ті сорочки обережно пере. Якщо якусь сорочку треба підрихтувати, дошити бісер, то вона вишукує спосіб це зробити. Сестра мріє відкрити музей, щоб українці могли прийти подивитись на наші кольорові скарби.
Я не можу часто їздити до Косова. Але один раз на рік ми с сестрою і з чоловіком туди їдемо. Вже у Берегометі бачу першу гору, першу гуцульську дерев'яну церкву. Потім Вижниця з мостом через Черемош. Черемошеві хвилі нагадують мені білих овечок, які швидко біжать у синій гірський туман.
А потім косівський базар з його дерев'яними мисочками, плетеними кошиками, мішками сушених білих грибів, гуцульскою бринзею. І гуцули, які говорять своєю такою милою м'якою говіркою. Гуцули з їхніми козами, зробленими з сиру, з їхніми жартівливими ручками, у яких піднімається гуцульський прутень, з їхніми глиняними пташками та котиками, якими можна свистіти, з їхніми тайстрами.
А потім починається царство сорочок. У нас с сестрою розбігаються очі, запаморочується у голові: стільки товару, стільки є таких, що подобаються. Треба не забути, у якому ряду саме та, що сподобалась. І треба поспішати, щоб встигнути побачити всі, щоб потім не жалкувати, що куплена не найкраща. Гуцули довго не базарюють. Після першої години базар вже починає розходитись. А ми ще й меду хотіли купити, і намиста, і шкіряні сумки з витисненими малюнками. Під кінець базару вже біжимо, щоб купити саме ту сорочку, яка найбільше порадувала очі. Коли знаходимо продавця, радіємо, що сорочка ще не продалась. Останні спроби поторгуватись. Торгування залишаю сестрі, в неї це виходить професійно. Потім складаємо наші скарби у сумки, купуємо щось поїсти і додому.
Ще раз милуємось хвилями Черемоша, прощаємось з горами, які залишаються позаду. Автобус ще не довозить мене до Сторожинця, а я вже починаю сумувати за Косовом, я вже мрію про наступну зустріч. А коли я вже в Іспанії одягаю сорочку, я начебто бачу ту незнайому мені українку, яка і сіяла льон, і жала його, і пряла, і ткала, і відбілювала, і вишивала і раділа тій красі, яка була навколо неї, і яку вона відтворила у своїй сорочці. Одягаю я ту сорочку і начебто і Карпати, і Черемош і коломийки знаходяться поряд. Треба тільки руку простягнути. Напевно, гуцулки знали чари і заклали свої чари у свої сорочки.
Хто ту сорочку одягне, ніколи не забуде Україну.
1 комментарий