З кожного по нитці...
З кожного по нитці…
Коли у робочій день просинаюсь о 5.30 і свідомість тільки переходить від сну до реальності і душа ще оптимістично готується до нової днини, уже через якусь мить підсвідомість починає надсилати тривожні сигнали і ти нарешті згадуєш: коронавірус! М'яке ліжко вже стає нем'яким, ти мобілізуєш свій дух і готуєшся до ще одного напруженого дня.
Заходжу в госпіталь. Зазвичай двері відчиняються автоматично, я заходжу, вітаюсь з черговим чи черговою і йду до роздягалки. Тепер двері зачинені і треба дзвонити. Незнайомий черговий відчиняє двері і з недовірою запитує, куди я йду.
У роздягалці більшість моїх коліжанок почали носити маски. Начальниці теж, хоч ще кілька днів тому вони посміювались над першими прибиральницями, які приходили у масках.
Хворі у палатах бояться заразитись коронавірусом, особливо ті, хто вже давно хворіє. Намагаєшся їх підбадьорити. Медсестри і лікарі, як завжди, дуже ласкаво розмовляють з хворими. Деякі хворі одягають маски, коли до палати заходить хтось з персоналу. Сьогодні одна молода лікарка почала сильно кашляти. Всі на неї почали дивитись. Вона була змушена піти у задній коридор, де її не могли чути хворі.
Сьогодні взнала кілька новин, які мене вразили. У лікарні у кожній кімнаті є телевізор. Щоб дивитись телевізор, треба купити картку. Картка на три дні коштує десять євро. Дорого. Не всі можуть собі дозволити. Часто хворі дорікають, що у в'язниці телевізор безкоштовний, а в лікарні такий дорогий. Я так розумію, що приватна фірма, яка встановила ці телевізори, платить великий відсоток державі, тому так дорого.Так само дорого коштує вода у автоматах. Півторалітрова пляшка один євро сорок сентімо, а півлітрова дев'яносто сентімо. У супермаркеті ця вода у три- чотири рази дешевша. Хоча вода з крану дуже якісна і смачна, хворі часто хочуть холодної мінералки. Сьогодні я взнала, що за телебачення і за мінеральну воду платити не треба. Я була приємно вражена.
У госпіталі не вистачає захисних засобів. Маски видають одну на зміну. Прибиральницям іноді дають неохоче. Наші бригадири кажуть нам, що у випадку, якщо нам не дадуть маску, щоб ми відмовлялись заходити до палат, де є інфекційні хворі. Помічники медсестер придумали замість захисних халатів, які видають тільки медсестрам, одягати великі пластикові мішки. Страху у колег я не бачу. Бачу, що всі трошки дезорієнтовані, але з кожним днем ситуація здається більш звичною і дезорієнтація змінюється рутинною необхідністю виконувати свою роботу.
Коли я спустилась у роздягалку, одна коліжанка пригощала оточуючих печивом. Виявляється, це печиво принесли монашки для працівників швидкої допомоги. У Іспанії у монастирях існує давня традиція випікати за старовинними рецептами печиво на продаж. Моя коліжанка, яка прибирає на швидкій, розповіла, що кожного дня міські фірми приносять якісь пригощення для тих, хто перший приймає удар від коронавірусу. Їм приносять пачки кави, величезні піци для всіх. У Іспанії ніхто не голодує, всі мають можливість випити каву. Але маленькі знаки уваги від співгромадян, які своїми подарунками демонструють визнання великої роботи медичних працівників, роблять важку справу легшою. Коли я взнаю про такі вчинки людей, мені хочеться сказати: Підійди, світе! Хочу тебе обійняти!
Коли у робочій день просинаюсь о 5.30 і свідомість тільки переходить від сну до реальності і душа ще оптимістично готується до нової днини, уже через якусь мить підсвідомість починає надсилати тривожні сигнали і ти нарешті згадуєш: коронавірус! М'яке ліжко вже стає нем'яким, ти мобілізуєш свій дух і готуєшся до ще одного напруженого дня.
Заходжу в госпіталь. Зазвичай двері відчиняються автоматично, я заходжу, вітаюсь з черговим чи черговою і йду до роздягалки. Тепер двері зачинені і треба дзвонити. Незнайомий черговий відчиняє двері і з недовірою запитує, куди я йду.
У роздягалці більшість моїх коліжанок почали носити маски. Начальниці теж, хоч ще кілька днів тому вони посміювались над першими прибиральницями, які приходили у масках.
Хворі у палатах бояться заразитись коронавірусом, особливо ті, хто вже давно хворіє. Намагаєшся їх підбадьорити. Медсестри і лікарі, як завжди, дуже ласкаво розмовляють з хворими. Деякі хворі одягають маски, коли до палати заходить хтось з персоналу. Сьогодні одна молода лікарка почала сильно кашляти. Всі на неї почали дивитись. Вона була змушена піти у задній коридор, де її не могли чути хворі.
Сьогодні взнала кілька новин, які мене вразили. У лікарні у кожній кімнаті є телевізор. Щоб дивитись телевізор, треба купити картку. Картка на три дні коштує десять євро. Дорого. Не всі можуть собі дозволити. Часто хворі дорікають, що у в'язниці телевізор безкоштовний, а в лікарні такий дорогий. Я так розумію, що приватна фірма, яка встановила ці телевізори, платить великий відсоток державі, тому так дорого.Так само дорого коштує вода у автоматах. Півторалітрова пляшка один євро сорок сентімо, а півлітрова дев'яносто сентімо. У супермаркеті ця вода у три- чотири рази дешевша. Хоча вода з крану дуже якісна і смачна, хворі часто хочуть холодної мінералки. Сьогодні я взнала, що за телебачення і за мінеральну воду платити не треба. Я була приємно вражена.
У госпіталі не вистачає захисних засобів. Маски видають одну на зміну. Прибиральницям іноді дають неохоче. Наші бригадири кажуть нам, що у випадку, якщо нам не дадуть маску, щоб ми відмовлялись заходити до палат, де є інфекційні хворі. Помічники медсестер придумали замість захисних халатів, які видають тільки медсестрам, одягати великі пластикові мішки. Страху у колег я не бачу. Бачу, що всі трошки дезорієнтовані, але з кожним днем ситуація здається більш звичною і дезорієнтація змінюється рутинною необхідністю виконувати свою роботу.
Коли я спустилась у роздягалку, одна коліжанка пригощала оточуючих печивом. Виявляється, це печиво принесли монашки для працівників швидкої допомоги. У Іспанії у монастирях існує давня традиція випікати за старовинними рецептами печиво на продаж. Моя коліжанка, яка прибирає на швидкій, розповіла, що кожного дня міські фірми приносять якісь пригощення для тих, хто перший приймає удар від коронавірусу. Їм приносять пачки кави, величезні піци для всіх. У Іспанії ніхто не голодує, всі мають можливість випити каву. Але маленькі знаки уваги від співгромадян, які своїми подарунками демонструють визнання великої роботи медичних працівників, роблять важку справу легшою. Коли я взнаю про такі вчинки людей, мені хочеться сказати: Підійди, світе! Хочу тебе обійняти!
Нет комментариев