Немає публіки - немає страху

У час, коли всі сіли вдома на карантин і соціальне життя для більшості закрилося, страх публічного виступу трансформувався у страх публічного не виступу.

І тепер на вагу золота увага інших людей.

І не такі важливі вітальні страхи (хвороби, болю, смерті, безумства тощо), як соціальні (непотрібності, незатребуваності, самотності, бідності, успіху, близькості, безпомічності, безсилля, приниження, відповідальності тощо).

Маємо задачу, котру потрібно вирішити, про соціальне життя. Люди закриті одне від одного, самоізольовані. На кону — завдання, як на період карантину стати близьким на відстані, відчути свою соціальну значущість.
Відчути себе одним із.

Усіх людей можна віднести до двох психотипів: екстравертів і інтровертів.

Важливо усвідомити, хто ти. Як справлятися з поставленими задачами.

Люди, які по-справжньому люблять виступати перед аудиторією наживо, здебільшого екстраверти.
«Екстраверти отримують стимул до існування від зовнішнього світу — від дій, людей, місць та речей. Тривалі періоди бездіяльності, внутрішнього споглядання, самотності або спілкування тільки з однією людиною позбавляють їх відчуття сенсу життя. Тим не менше, навіть екстравертам необхідно чергувати періоди гарячкової активності з відпочинком. Екстраверти можуть багато чого запропонувати нашому суспільству: вони легко самовиражаються, сконцентровані на результатах, воліють перебувати в натовпі і діяти».

Вони черпають енергію від публічних виступів, зустрічей з багатьма людьми одночасно. Фактично, вони живляться енергією соціального життя.

Що трапляється зараз з екстравертами? Одні «здуваються», інші — перезавантажуються, проявляють винахідливість і шукають, придумують нові формати зустрічей із своєю аудиторією.

Із можливих є публічні виступи онлайн, прямі ефіри, запис відео тощо.

Ми перебороли страх публічного виступу наживо фактом можливості відсутності публіки. Але публіку потрібно збирати по-новому.

Такі люди проходять адаптацію і можуть навіть не помітити страху перед камерою.

Клин клином вибиває. Страх втратити публіку, а відтак і відчуття потрібності, затребуваності, сповнення енергією, переборюють страх камери.

Сказати, що спікери, оратори, будь-хто, хто виступав перед малою, середньою чи великою групою — це всі екстраверти, буде неправильно.

Заглянемо за ширму інтровертів. Якщо в них був страх публічного виступу до березня 2020 року, то станом на кінець місяця, його, швидше за все немає. Вони видихнули з полегшенням, занурилися у звичне для себе середовище, місце енергії — свій внутрішній світ.

Але і цим людям потрібен зовнішній аспект. На фоні зовнішньої метушні приємно для інтроверта закутатися всередину себе, побути наодинці. Але коли того метушливого зовнішнього фону не стало, що може відбутися із внутрішнім станом? Залишиться нетронутим? Мало ймовірно, питання лише часу. Їм захочеться цього соціального життя, у яке вони виходитимуть, щоб повернутися у свій внутрішній світ. Немає куди виходити, немає й куди повертатися.

Просте перебування на місці для людей, що розвиваються, ростуть такий сценарій не влаштує. І справжні страхи і тривожні стани з’являтимуться з часом. Чим більша буде невизначеність із майбутнім, чим менше буде відчуття впливу на своє життя, контролю, тим більший буде страх і тривожність.
Але деякі пристосуються, сприймуть людей, які тепер завжди поруч, на одному квадратному метрі, чи у месенджерах, як публіку, від якої схочеться сховатися.

Що буде далі? Якщо все-таки мають продовжити свою кар’єру, використовуючи публічні виступи, то і їм доведеться піти по шляху, по якому пішли раніше екстраверти — переформатувати в онлайн виступи.
Тобто шляхи реалізації себе в соціумі, але в інших форматах, уже намальовуються. Кожен може уявити своє життя на відстані одного дня точно. І так щоденно. День за днем.

Можна взяти рекомендацію, як рухатися в тумані. Рухатися і бачити, в радіусі кількох метрів. І так буде забезпечена видимість, реальність, намацувати життя. Зараз так бракує тактильності, а тут з’являється шанс до чогось доторкнутися.

Життя тут і тепер, а не там і тоді.