Дезертири у білих халатах?
Кожна людина рано чи пізно мусить звернутись до лікаря. У кожного є свій досвід. Я з вдячністю згадую дитячного лікаря пані Аксеновську, яка стільки разів рятувала мене у моєму хворобливому дитинстві. Згадую одну чудову лікарку, яка просто була на чергуванні, не була моїм лікуючим лікарем, яка взяла чистий аркуш паперу і написала покроково, що я маю робити, щоб не опинятись щомісяця з кровотечею у стаціонарі. Я вже навіть своїм батькам наказала забрати дітей до себе, якщо помру. Той аркуш паперу врятував мені життя.
Згадую іншу чудову лікарку, яка теж під час чергування у лікарні, просто розпитала мене про моїх дітей і дала мені зрозуміти, що моїм дітям було призначене лікування, якого вони насправді не потребували. Не потребували тому, що лікуючий лікар не вміла ставити вірних запитань і не вміла робити вірних висновків. Я все життя із вдячністю згадую тих людей у білих халатах, з якими довелось зустрітись, і які виявили по відношенню до мене і до моїх дітей людяність і професіоналім. І таких було немало.
Але були й інші зустрічі. Коли моїм новонародженим близнюкам знадобилась допомога, то їхній лікар майже не приділив уваги моїм крихіткам, тому що він був ще й викладачем медінституту, а я з жахом дивилась, як мої діти щодня втрачали свої грами і їхня вага швидко знижувалась до страшних двох кілограмів. І не дивлячись на це моїх дітей перевели з окремого боксу у загальну палату, де я мала їх пеленати на тому ж столі, що й дитину, хвору на снід, у той час, коли інші бокси були зайняті дітьми начальствующих родин. Уже від народження лікарі зачислили моїх дітей до нижчої касти.
Життя примусило мене зустрітись з лікарями, які відверто і безсоромно вимагали хабаря, з лікарями, які не заглиблювались у деталі хвороби і не ставили собі завдання допомогти, а просто були відвертими заробітчанами, з лікарями, які холодно і бездушно, хоча, можливо й на високому професійному рівні, виконували свою роботу. А про те, що хірургам треба платити гроші, жителі України знають з дитинства. Так само як з дитинства знають, що хірурги і священники рідко бувають худими і стрункими, тому що надто багато подяк від клієнтів треба було випити та з'їсти. Напевно, якби велась якась статистика по хірургам в СРСР і в Україні, то ми б побачили, що найбільша смертність серед медичних працівників саме серед хірургів, які вирили свої могили своїми зубами та шлунками.
У тому, у якій ситуації знаходиться зараз Україна, у тому, що корупція роз"їла Україну вже до хребта і до найважливіших кісток, є велика вина і медиків також. Тому що керівники медичних установ завжди були депутатами всіх рівнів і завжди мали вплив, починаючи з районного і закінчуючи державним рівнем. І саме медики повідкривали собі на кожному кроці аптечки і почали висмоктувати з українців кров так само як Коломойський та Ахмєтов разом з іншими Фірташами. І у тому, що серед можновладців всіх рівнів такі поняття як самовідданність, патріотизм, совість, благородство, порядність не є знайомими і не є нормою життя, також є доля вини лікарів. Адже саме вони обрали собі найважливішу професію на землі — професію служіння людям. І саме представники цієї професії могли б підняти моральну планку у будь-якому суспільстві.
Українські ЗМІ рясніють повідомленнями про те, що лікарі і медсестри під час всесвітньої біди почали масово звільнятись з роботи. Звичайно, хто хоче ризикувати своїм життям за три- п'ять тисяч гривень? Виглядає дуже логічно. Логічно, якщо вимірювати все грошима.
Але можна задати також питання: коли молоді хлопці та дівчата вирішують стати військовими, то вони це роблять тільки для того, щоб хизуватись військовою формою і ловити захоплені погляди перехожих? Чи обираючи шлях військового, вони припускають, що у якийсь період їхнього життя їм доведеться бути на справжній війні? Звісно, що припускають і знають. І все ж роблять свій вибір. Вибір служіння.
Коли молоді хлопці вирішують бути пожежниками, вони припускають, що колись їм доведеться, ризикуючи життям зайти у будинок, який у будь-який момент може впасти, зайти, щоб врятувати маленьку дитину, яка сховалась від вогню під ліжко чи у шафу. Чи гасити ліс, який горить, і раптом опинитись у вогненному колі, з якого неможливо вийти живим. Припускають і обирають свій шлях.
Коли лікарі і медсестри вирішують присвятити своє життя лікуванню людей, вони не знають, що їснують страшні інфекції, не знають, що завжди є загроза набратись хвороб від пацієнтів? Знають, попереджені. І все ж обирають шлях служіння людям. А що ж тепер? Згадали про гроші? Чому не згадали десять років тому, рік тому? Чому не вийшли разом на протести, чому не застрайкували, надаючи послуги тільки тим, хто не міг чекати? Ви ж велика сила. І багато українців вас би підтримали і приєднались до вас, тому що всі отримують малі зарплати. Але ж ні. Очевидно, коли можна отримувати " подяки", ви ходили на роботу. А тих, хто подяк не ніс, іноді й на поріг лікарні не пускали. Хай вмирають ті, хто подяки не може принести. А тут, коли захворіти можуть всі і всім треба надавати допомогу без подяки, ви згадали про себе. Так, без засобів захисту страшно зустрічатись з коронавірусом. Але ж ви самі не боролись з тими, хто ті маски продав. Багато хто з вас або мовчки направляли хворих зі своїми рецептиками у свої аптеки, або тихо клали подяки у кишені.
Ваші колеги за кордоном вчинили по-іншому. Держава Іспанія звернулась і медики-пенсіонери знову надягнули халати. І студенти старших курсів медичних факультетів теж вийшли на війну з коронавірусом. Хоча статистика показує, що серед медичних працівників в Іспанії, наприклад, 12% захворіли на коронавірус.
Мені довелось бути присутньою при розмові кількох медиків. Одна з немолодлих медиків сказала, що краще молодь не пускати до хворих, тому що молодь користі принесе мало, а ризик захворіти високий. Ось так. Не посилають молодь, щоб сховатись за ними, а намагаються захистити їх. І пенсіонери хіба не знають, що вони найбільше ризикують, виходячи знов на роботу. Знають і свідомо йдуть на ризик, тому що вони знають, що зараз почалась їхня війна. І не вийти на цю війну означає перекреслити всі досягнення свого життя, означає зрадити свою професію, означає стати дезертиром під час війни.
Україна тяжко хвора корупцією. Сподіваюсь, що коронавірус не залишить в Україні пустку. Сподіваюсь, що не всі лікарі покинуть українців на поталу коронавірусу.
Як виграємо битву з коронавірусом, отоді буде час вимагати кращих зарплат. Отоді треба буде подумати про умови роботи медичних працівників. Але тоді так само треба буде подумати про те, що від медиків дуже багато чого залежить у державі. Залежить, щоб гарні медичні послуги надавались не згідно державних рангів, а всім, хто їх потребує. Залежить також, щоб слова " порядність", " законність", " людяність" прийшли у медичні заклади, а згодом і в цілу Україну. Від вас, люди у білих халатах, залежить дуже багато, тому що ви найбільш розумні, найбільш освічені, у ваших руках є багато впливу. Треба тільки використати це все на благо тих, хто потребує вашої допомоги.
Згадую іншу чудову лікарку, яка теж під час чергування у лікарні, просто розпитала мене про моїх дітей і дала мені зрозуміти, що моїм дітям було призначене лікування, якого вони насправді не потребували. Не потребували тому, що лікуючий лікар не вміла ставити вірних запитань і не вміла робити вірних висновків. Я все життя із вдячністю згадую тих людей у білих халатах, з якими довелось зустрітись, і які виявили по відношенню до мене і до моїх дітей людяність і професіоналім. І таких було немало.
Але були й інші зустрічі. Коли моїм новонародженим близнюкам знадобилась допомога, то їхній лікар майже не приділив уваги моїм крихіткам, тому що він був ще й викладачем медінституту, а я з жахом дивилась, як мої діти щодня втрачали свої грами і їхня вага швидко знижувалась до страшних двох кілограмів. І не дивлячись на це моїх дітей перевели з окремого боксу у загальну палату, де я мала їх пеленати на тому ж столі, що й дитину, хвору на снід, у той час, коли інші бокси були зайняті дітьми начальствующих родин. Уже від народження лікарі зачислили моїх дітей до нижчої касти.
Життя примусило мене зустрітись з лікарями, які відверто і безсоромно вимагали хабаря, з лікарями, які не заглиблювались у деталі хвороби і не ставили собі завдання допомогти, а просто були відвертими заробітчанами, з лікарями, які холодно і бездушно, хоча, можливо й на високому професійному рівні, виконували свою роботу. А про те, що хірургам треба платити гроші, жителі України знають з дитинства. Так само як з дитинства знають, що хірурги і священники рідко бувають худими і стрункими, тому що надто багато подяк від клієнтів треба було випити та з'їсти. Напевно, якби велась якась статистика по хірургам в СРСР і в Україні, то ми б побачили, що найбільша смертність серед медичних працівників саме серед хірургів, які вирили свої могили своїми зубами та шлунками.
У тому, у якій ситуації знаходиться зараз Україна, у тому, що корупція роз"їла Україну вже до хребта і до найважливіших кісток, є велика вина і медиків також. Тому що керівники медичних установ завжди були депутатами всіх рівнів і завжди мали вплив, починаючи з районного і закінчуючи державним рівнем. І саме медики повідкривали собі на кожному кроці аптечки і почали висмоктувати з українців кров так само як Коломойський та Ахмєтов разом з іншими Фірташами. І у тому, що серед можновладців всіх рівнів такі поняття як самовідданність, патріотизм, совість, благородство, порядність не є знайомими і не є нормою життя, також є доля вини лікарів. Адже саме вони обрали собі найважливішу професію на землі — професію служіння людям. І саме представники цієї професії могли б підняти моральну планку у будь-якому суспільстві.
Українські ЗМІ рясніють повідомленнями про те, що лікарі і медсестри під час всесвітньої біди почали масово звільнятись з роботи. Звичайно, хто хоче ризикувати своїм життям за три- п'ять тисяч гривень? Виглядає дуже логічно. Логічно, якщо вимірювати все грошима.
Але можна задати також питання: коли молоді хлопці та дівчата вирішують стати військовими, то вони це роблять тільки для того, щоб хизуватись військовою формою і ловити захоплені погляди перехожих? Чи обираючи шлях військового, вони припускають, що у якийсь період їхнього життя їм доведеться бути на справжній війні? Звісно, що припускають і знають. І все ж роблять свій вибір. Вибір служіння.
Коли молоді хлопці вирішують бути пожежниками, вони припускають, що колись їм доведеться, ризикуючи життям зайти у будинок, який у будь-який момент може впасти, зайти, щоб врятувати маленьку дитину, яка сховалась від вогню під ліжко чи у шафу. Чи гасити ліс, який горить, і раптом опинитись у вогненному колі, з якого неможливо вийти живим. Припускають і обирають свій шлях.
Коли лікарі і медсестри вирішують присвятити своє життя лікуванню людей, вони не знають, що їснують страшні інфекції, не знають, що завжди є загроза набратись хвороб від пацієнтів? Знають, попереджені. І все ж обирають шлях служіння людям. А що ж тепер? Згадали про гроші? Чому не згадали десять років тому, рік тому? Чому не вийшли разом на протести, чому не застрайкували, надаючи послуги тільки тим, хто не міг чекати? Ви ж велика сила. І багато українців вас би підтримали і приєднались до вас, тому що всі отримують малі зарплати. Але ж ні. Очевидно, коли можна отримувати " подяки", ви ходили на роботу. А тих, хто подяк не ніс, іноді й на поріг лікарні не пускали. Хай вмирають ті, хто подяки не може принести. А тут, коли захворіти можуть всі і всім треба надавати допомогу без подяки, ви згадали про себе. Так, без засобів захисту страшно зустрічатись з коронавірусом. Але ж ви самі не боролись з тими, хто ті маски продав. Багато хто з вас або мовчки направляли хворих зі своїми рецептиками у свої аптеки, або тихо клали подяки у кишені.
Ваші колеги за кордоном вчинили по-іншому. Держава Іспанія звернулась і медики-пенсіонери знову надягнули халати. І студенти старших курсів медичних факультетів теж вийшли на війну з коронавірусом. Хоча статистика показує, що серед медичних працівників в Іспанії, наприклад, 12% захворіли на коронавірус.
Мені довелось бути присутньою при розмові кількох медиків. Одна з немолодлих медиків сказала, що краще молодь не пускати до хворих, тому що молодь користі принесе мало, а ризик захворіти високий. Ось так. Не посилають молодь, щоб сховатись за ними, а намагаються захистити їх. І пенсіонери хіба не знають, що вони найбільше ризикують, виходячи знов на роботу. Знають і свідомо йдуть на ризик, тому що вони знають, що зараз почалась їхня війна. І не вийти на цю війну означає перекреслити всі досягнення свого життя, означає зрадити свою професію, означає стати дезертиром під час війни.
Україна тяжко хвора корупцією. Сподіваюсь, що коронавірус не залишить в Україні пустку. Сподіваюсь, що не всі лікарі покинуть українців на поталу коронавірусу.
Як виграємо битву з коронавірусом, отоді буде час вимагати кращих зарплат. Отоді треба буде подумати про умови роботи медичних працівників. Але тоді так само треба буде подумати про те, що від медиків дуже багато чого залежить у державі. Залежить, щоб гарні медичні послуги надавались не згідно державних рангів, а всім, хто їх потребує. Залежить також, щоб слова " порядність", " законність", " людяність" прийшли у медичні заклади, а згодом і в цілу Україну. Від вас, люди у білих халатах, залежить дуже багато, тому що ви найбільш розумні, найбільш освічені, у ваших руках є багато впливу. Треба тільки використати це все на благо тих, хто потребує вашої допомоги.
Нет комментариев