Чому я написала книгу?
Чому люди малюють, чому люди пишуть музику, чому витесують скульптури? Напевно, тому, що одного разу душа митця як келих вина наповнюється і дорогоцінний вміст треба кудись виплеснути, щось з з ними зробити. І тоді з'являються картини, мелодії, вірші, романи. Катерина Білокур колись сказала, що краса природи настільки впливала на неї, що ще не встигнувши закінчити малювати одну картину, її руки вже напружено думали, які саме фарби зможуть увічнити красу квітів, від якої аж серце болить.
І у моєму житті настав момент, коли мені захотілось поділитись зі світом своїми думками, своїми переживаннями, своїм досвідом. Мені дуже шкода, що я не прочитала жодної книги про те, які труднощі довелось пережити тим тисячам і тисячам українців, які на початку двадцятого століття поїхали назавжди на американський континент. Думаю, що такі книги мали б бути дуже цікавими нам. З цих книг ми могли б взнати, які труднощі пережили українські селяни, як наші селяни перетворювались на заможних волелюбних американців.
Моя книга розповідає про те, що відчуває жінка, яка подається у світи, щоб підняти на крила своїх дітей, яка хоче, щоб її діти змогли відкрити для себе ширші горизонти, хоче щоб вони не були приреченими все життя думати тільки про шматок хліба. Це також книга про те, що люди іноді навіть не усвідомлюють того, скільки сил є у їхній душі, але ту силу іноді треба треба пошукати у глибинах своєї душі. І коли сила знайдена, важливо повище підняти свою життєву планку і ніколи не думати, що на високу гору неможливо піднятись.
У книзі розповідається про те, що саме примусило мене залишити двох трьохрічних хлопчиків і жити без них довгих майже шість років. Ця книга — не сумна розповідь. Ця книга — про етапи, які проходиш до того моменту, коли вже не хочеш бути десь у куточку і тихо заробляти гроші, хочеш жити повним життям, хочеш, щоб слово “ українець” не було синонімом бідності, убогості, покірності. У книзі є порівняння українців з іспанцями, латиноамериканцями, румунами. Описуються моменти, іноді кумедні, про те, як іноді потрапляєш у дивні ситуації з-за того, що не знаєш традицій чужої країни.
Книга писалась на протязі довгих років. Довго, тому що, коли втомлюєшся фізично, не завжди були сили писати: коли тягнеш важкий віз догори, не до писання. Кажуть, що мистецтво почало розвиватись тоді, коли раби почали виконувати важку фізичну роботу, а у їхніх власників з”явився вільний час. У мене не з”явився раб, але я почала менше працювати.
Коли я ще не закінчила свою книгу, я випадково зустрілась з однією англійкою — викладачкою англійської у моїх дітей. Виявилось, що вона кілька днів тому поховала свого батька. Її батько у останні роки свого життя написав книгу про життя своєї родини, своїх батьків, дідів, прадідів. Він надрукував ту книгу тільки у двох екземплярах — для своїх двох дітей. Коли вона мені це розповіла, я подумала: який мудрий був її тато. Як це цінно, щоб у кожній родині були такі книги. Такі книги мають королівські родини, шляхетні родини. Але чому прості люди не можуть мати своїх літописів? Такі книги є важливими у будь-якому суспільстві. А в Україні — особливо. В Іспанії не є рідкістю, коли родини живуть поколіннями у кам” яних будинках по 500-600 років. Напевно, у такому будинку людина відчуває себе часткою великої істрорії власної країни. Україна, по території якої прокотилось кілька воєнних хвиль на протязі 20-го століття, і у цьому столітті теж вже котиться, українці, у кращому випадку, можуть жити у хаті, яку збудував дід. Далі ми вже не маємо можливості протягнути руку у минуле. Майже виходить, що минулого ми не маємо. Я, звичайно, маю надію, що моя книга буде цікавою не тільки моїй родині. Сподіваюсь, що вона буде цікава усім, а особливо тим, хто пройшов такий нелегкий досвід прокладання дороги на чужій землі.
Коли на Буковині запрошують на весілля, то кажуть: просили тато і мама і я вас прошу, щоб ви прийшли до мене на весілля. Я ж вас прошу прочитати мою книгу, у якій, я думаю, багато хто прочитає думки, які видадуться вам близькими та зрозумілими.
Книга, думаю, вийде друком найближчим часом у видавництві “ Зелений пес” і буде вона називатись ЗЛОТИЙ, ДОЛАР, ЄВРО(анатомія української душі).
І у моєму житті настав момент, коли мені захотілось поділитись зі світом своїми думками, своїми переживаннями, своїм досвідом. Мені дуже шкода, що я не прочитала жодної книги про те, які труднощі довелось пережити тим тисячам і тисячам українців, які на початку двадцятого століття поїхали назавжди на американський континент. Думаю, що такі книги мали б бути дуже цікавими нам. З цих книг ми могли б взнати, які труднощі пережили українські селяни, як наші селяни перетворювались на заможних волелюбних американців.
Моя книга розповідає про те, що відчуває жінка, яка подається у світи, щоб підняти на крила своїх дітей, яка хоче, щоб її діти змогли відкрити для себе ширші горизонти, хоче щоб вони не були приреченими все життя думати тільки про шматок хліба. Це також книга про те, що люди іноді навіть не усвідомлюють того, скільки сил є у їхній душі, але ту силу іноді треба треба пошукати у глибинах своєї душі. І коли сила знайдена, важливо повище підняти свою життєву планку і ніколи не думати, що на високу гору неможливо піднятись.
У книзі розповідається про те, що саме примусило мене залишити двох трьохрічних хлопчиків і жити без них довгих майже шість років. Ця книга — не сумна розповідь. Ця книга — про етапи, які проходиш до того моменту, коли вже не хочеш бути десь у куточку і тихо заробляти гроші, хочеш жити повним життям, хочеш, щоб слово “ українець” не було синонімом бідності, убогості, покірності. У книзі є порівняння українців з іспанцями, латиноамериканцями, румунами. Описуються моменти, іноді кумедні, про те, як іноді потрапляєш у дивні ситуації з-за того, що не знаєш традицій чужої країни.
Книга писалась на протязі довгих років. Довго, тому що, коли втомлюєшся фізично, не завжди були сили писати: коли тягнеш важкий віз догори, не до писання. Кажуть, що мистецтво почало розвиватись тоді, коли раби почали виконувати важку фізичну роботу, а у їхніх власників з”явився вільний час. У мене не з”явився раб, але я почала менше працювати.
Коли я ще не закінчила свою книгу, я випадково зустрілась з однією англійкою — викладачкою англійської у моїх дітей. Виявилось, що вона кілька днів тому поховала свого батька. Її батько у останні роки свого життя написав книгу про життя своєї родини, своїх батьків, дідів, прадідів. Він надрукував ту книгу тільки у двох екземплярах — для своїх двох дітей. Коли вона мені це розповіла, я подумала: який мудрий був її тато. Як це цінно, щоб у кожній родині були такі книги. Такі книги мають королівські родини, шляхетні родини. Але чому прості люди не можуть мати своїх літописів? Такі книги є важливими у будь-якому суспільстві. А в Україні — особливо. В Іспанії не є рідкістю, коли родини живуть поколіннями у кам” яних будинках по 500-600 років. Напевно, у такому будинку людина відчуває себе часткою великої істрорії власної країни. Україна, по території якої прокотилось кілька воєнних хвиль на протязі 20-го століття, і у цьому столітті теж вже котиться, українці, у кращому випадку, можуть жити у хаті, яку збудував дід. Далі ми вже не маємо можливості протягнути руку у минуле. Майже виходить, що минулого ми не маємо. Я, звичайно, маю надію, що моя книга буде цікавою не тільки моїй родині. Сподіваюсь, що вона буде цікава усім, а особливо тим, хто пройшов такий нелегкий досвід прокладання дороги на чужій землі.
Коли на Буковині запрошують на весілля, то кажуть: просили тато і мама і я вас прошу, щоб ви прийшли до мене на весілля. Я ж вас прошу прочитати мою книгу, у якій, я думаю, багато хто прочитає думки, які видадуться вам близькими та зрозумілими.
Книга, думаю, вийде друком найближчим часом у видавництві “ Зелений пес” і буде вона називатись ЗЛОТИЙ, ДОЛАР, ЄВРО(анатомія української душі).
Нет комментариев