Два світи - два способи життя?
Два світи — два способи життя.
Цей допис, думаю, вийде трохи ображеним…
Радянська пропаганда, як з'ясувалось, виявилась досить ефективною, якщо її ефект діє майже через тридцять років і вже виросло покоління, яке хоч ініколи не приколювало на груди жовтенятську зірочку і не зав'язувало на шию піонерського галстуку, знає, що у СРСР жилось дуже добре. Колись радянські ЗМІ любили показати, як афроамериканці копирсаються на сміттєзвалищах, щось там собі вишукуючи. А життя у Союзі, відповідно було раєм на землі.
Я теж хочу сьогодні порівняти два способи поведінки: нашу і не нашу.
Одного дня я прибирала у відділенні коронавірусних. Зазвичай у палатах є родичі і тому є відчуття, що любов і тепло рівномірно розподілені по світові. Зараз картина змінилась: у палаті один пацієнт, палата виглядає самотньою, холодною, заповненою тривогою хворого. Персонал виконує свою роботу, знімає свої захисні костюми і потім спостерігає за пацієнтом з «чистої» половини. Якщо у пацієнта виникають проблеми і він може про них повідомити, то спілкуються з ним через монітор, який показує зображення всіх палат. Пацієнти, які перебувають у свідомості, мають почуватись досить самотньо.
В одній палаті, де я прибираю, якраз знаходилась медсестра, яка годувала хворого йогуртом. У цей час лунає дзвінок телефона пацієнта. Пацієнт не може говорити, тільки щось мугикає. Після кількох повторень медсестра іноді вгадує слова. Пацієнт — високий ( у ліжку довгий) старий, йому вже багато років, має обслинений рот. Медсестра бере слухавку, підносить до вуха пацієнта. Потім час від часу задає питання: хто дзвонить? кілька разів перепитує, як звати того, хто дзвонить? Педро чи Пабло? Виявляється, що Пабло. Потім медсестра розмовляє з Пабло і вияснює, що то є товариш нашого пацієнта. Медсестра трохи ще розмовляє з товаришем, передаючи деякі слова пацієнтові. Під час розмови у палаті стає тепло і людяно. Самотність на мить зникає. Після розмови медсестра ще трохи пощебетала з пацієнтом і пішла. Холод і самотність швиденько повернулись на свої місця. Поки я домиваю підлогу, пацієнт намагається щось мені сказати. Я чесно намагаюсь його зрозуміти, але марно. Коли я вже домиваю підлогу біля дверей, я чітко чую його слова: суча дочка. Чомусь думаю, що ті слова стосуються мене. Не знаю, чим заслужила на ці слова. Але думаю, що раз дід так говорить, то його справи ще не такі кепські: одужає!
Картинка зі щебечучою з слинявим дідом медсестрою ще якийсь час гріє мою віру у людяність землян.
Вечером розмовляю по скайпу з сестрою. Вона мені розповідає, що тато зорав город. На Буковині зараз посуха. Після орання треба, як кажуть на Буковині, заборонувати город, тобто розбити великі груди землі, щоб можна було потім засаджувати город. Так ось тракторист зорав, гроші взяв, а город не загромадив. Тракторист не міг не розуміти, що якщо зорану ріллю не загромадити, то через кілька днів у ту землю і дітько нічого не посадить і з тої землі нічого не зійде. Знав, але спокійно взяв гроші у старшого чоловіка і спокійно пішов заробляти далі гроші. Якби то був його тато, то своєму татові він би так не зробив. А мій тато тепер сидить і переживає за землю, за майбутній врожай. Сестра, коли провідала батька, потім пішла до того тракториста, щоб спитати, чи думає він заборонувати город. Тракторист перше, що сказав, було: а нащо вашому татові стільки городу? Сестра ж йому відповіла: а ти як брався орати, то тебе це якось обходило? Коли ти брав гроші, тебе це якось обходило? Тракторист пообіцяв через 3 дні заборонувати татові город.
Але тато не тільки з трактористом мав проблему. Я живу в Іспанії і час від часу посилаю татові гроші. Тато окрім пенсії ще іноді продає сир та сметану від своєї корови. Так що хоч і небагато, але трохи грошей тато за душою має.
Кілька років тому біля тата оселились цигани, які купили собі по сусідству хату. Циганка одразу почала ходити до тата. То їй треба великого баняка, щоб зварити компот, то треба пили, що попиляти дров. То просить у тата розсади чи якогось насіння. Тато також іноді просить її побілити йому хату. Не задурно, звичайно. Циганка також постійно зичила у тата гроші.
Мій тато все життя вважав, що якщо можна чимось допомогти людині, то допомагав. І не тільки чужим допомогав. Татові довелось і за молодою невісткою доглядати, коли мого брата не було вдома. А невістка, бідна, більше п'яти років пролежала у ліжкові, поки не померла у 27 років. І за мамою лежачою тато доглядав до смерті. І ніколи я не почула від тата нарікань на долю. Тато у мене свята людина.
Одного разу тато мені признався, що цигани йому вже завинили п'ять тисяч гривень. Мені стало так прикро. Розповіла сестрі. Пішли ми до циганки поговорити. Вирішили їі трохи налякати, що подамо на неї до суду. На що юридично підкована молодичка відповіла: а ми вашому татові розписки не давали. Тобто вона знала, що якось вплинути на неї ніякої змоги ми з сестрою не мали.
І ще тата обманював заготівельник, який закуповує для м'ясокомбінатів корів, продаючи татові хворих корів.
Отак порівняла я відношення до старих людей в Іспанії і в Україні, і так сумно і неприємно стало на душі. Я б забрала тата до Іспанії, але він навіть у гості до нас їхати не хоче. Він любить свою хату, свій город, свою корівку і ніякої Іспанії йому не потрібно. Йому тільки потрібно, щоб діти та онуки його провідували і не забували.
Ми з сестрою проблему грошей вирішили: тепер я висилаю гроші сестрі, а вона вже дає татові невеличкими сумами, щоб сусіди-стерв'ятники не мали можливості поживитись за рахунок мого тата, а потім ховатись за дерева від нас, сміючись з нашої недолугості і довірливості мого тата.
Ми всі хочемо добра для себе, для дітей, онуків. Хочемо жити у цивілізованій країні. Бачу, що іноді у фейсбуку українці поширюють фотографії чудових доріг і пишуть, що то українські дороги. Але з першого погляду стає зрозумілим, що то не наші дороги. Тому що видно, що ті дороги зроблені з великою любов'ю до країни, а значить і до кожного її жителя. А поки українці будуть надурювати старих людей, поки будуть вивозити сміття до лісу, поки будуть викидати пластикові пляшки під кожним кущем, поки жителі Карпат будуть вважати, що вони мають право рубати дерева у горах, поки жителі берегів річок будуть думати, що річки проковтнуть все сміття, яке вони туди повикидають, то добра в державі не буде. І немає чого кивати на депутатів- злодюг, на президентів- хапуг, тому що вони — це є наше відображення, тільки збільшене у масштабах. Поки ми будемо такими, якими ми є, до тих пір і вони не зміняться.
Цей допис, думаю, вийде трохи ображеним…
Радянська пропаганда, як з'ясувалось, виявилась досить ефективною, якщо її ефект діє майже через тридцять років і вже виросло покоління, яке хоч ініколи не приколювало на груди жовтенятську зірочку і не зав'язувало на шию піонерського галстуку, знає, що у СРСР жилось дуже добре. Колись радянські ЗМІ любили показати, як афроамериканці копирсаються на сміттєзвалищах, щось там собі вишукуючи. А життя у Союзі, відповідно було раєм на землі.
Я теж хочу сьогодні порівняти два способи поведінки: нашу і не нашу.
Одного дня я прибирала у відділенні коронавірусних. Зазвичай у палатах є родичі і тому є відчуття, що любов і тепло рівномірно розподілені по світові. Зараз картина змінилась: у палаті один пацієнт, палата виглядає самотньою, холодною, заповненою тривогою хворого. Персонал виконує свою роботу, знімає свої захисні костюми і потім спостерігає за пацієнтом з «чистої» половини. Якщо у пацієнта виникають проблеми і він може про них повідомити, то спілкуються з ним через монітор, який показує зображення всіх палат. Пацієнти, які перебувають у свідомості, мають почуватись досить самотньо.
В одній палаті, де я прибираю, якраз знаходилась медсестра, яка годувала хворого йогуртом. У цей час лунає дзвінок телефона пацієнта. Пацієнт не може говорити, тільки щось мугикає. Після кількох повторень медсестра іноді вгадує слова. Пацієнт — високий ( у ліжку довгий) старий, йому вже багато років, має обслинений рот. Медсестра бере слухавку, підносить до вуха пацієнта. Потім час від часу задає питання: хто дзвонить? кілька разів перепитує, як звати того, хто дзвонить? Педро чи Пабло? Виявляється, що Пабло. Потім медсестра розмовляє з Пабло і вияснює, що то є товариш нашого пацієнта. Медсестра трохи ще розмовляє з товаришем, передаючи деякі слова пацієнтові. Під час розмови у палаті стає тепло і людяно. Самотність на мить зникає. Після розмови медсестра ще трохи пощебетала з пацієнтом і пішла. Холод і самотність швиденько повернулись на свої місця. Поки я домиваю підлогу, пацієнт намагається щось мені сказати. Я чесно намагаюсь його зрозуміти, але марно. Коли я вже домиваю підлогу біля дверей, я чітко чую його слова: суча дочка. Чомусь думаю, що ті слова стосуються мене. Не знаю, чим заслужила на ці слова. Але думаю, що раз дід так говорить, то його справи ще не такі кепські: одужає!
Картинка зі щебечучою з слинявим дідом медсестрою ще якийсь час гріє мою віру у людяність землян.
Вечером розмовляю по скайпу з сестрою. Вона мені розповідає, що тато зорав город. На Буковині зараз посуха. Після орання треба, як кажуть на Буковині, заборонувати город, тобто розбити великі груди землі, щоб можна було потім засаджувати город. Так ось тракторист зорав, гроші взяв, а город не загромадив. Тракторист не міг не розуміти, що якщо зорану ріллю не загромадити, то через кілька днів у ту землю і дітько нічого не посадить і з тої землі нічого не зійде. Знав, але спокійно взяв гроші у старшого чоловіка і спокійно пішов заробляти далі гроші. Якби то був його тато, то своєму татові він би так не зробив. А мій тато тепер сидить і переживає за землю, за майбутній врожай. Сестра, коли провідала батька, потім пішла до того тракториста, щоб спитати, чи думає він заборонувати город. Тракторист перше, що сказав, було: а нащо вашому татові стільки городу? Сестра ж йому відповіла: а ти як брався орати, то тебе це якось обходило? Коли ти брав гроші, тебе це якось обходило? Тракторист пообіцяв через 3 дні заборонувати татові город.
Але тато не тільки з трактористом мав проблему. Я живу в Іспанії і час від часу посилаю татові гроші. Тато окрім пенсії ще іноді продає сир та сметану від своєї корови. Так що хоч і небагато, але трохи грошей тато за душою має.
Кілька років тому біля тата оселились цигани, які купили собі по сусідству хату. Циганка одразу почала ходити до тата. То їй треба великого баняка, щоб зварити компот, то треба пили, що попиляти дров. То просить у тата розсади чи якогось насіння. Тато також іноді просить її побілити йому хату. Не задурно, звичайно. Циганка також постійно зичила у тата гроші.
Мій тато все життя вважав, що якщо можна чимось допомогти людині, то допомагав. І не тільки чужим допомогав. Татові довелось і за молодою невісткою доглядати, коли мого брата не було вдома. А невістка, бідна, більше п'яти років пролежала у ліжкові, поки не померла у 27 років. І за мамою лежачою тато доглядав до смерті. І ніколи я не почула від тата нарікань на долю. Тато у мене свята людина.
Одного разу тато мені признався, що цигани йому вже завинили п'ять тисяч гривень. Мені стало так прикро. Розповіла сестрі. Пішли ми до циганки поговорити. Вирішили їі трохи налякати, що подамо на неї до суду. На що юридично підкована молодичка відповіла: а ми вашому татові розписки не давали. Тобто вона знала, що якось вплинути на неї ніякої змоги ми з сестрою не мали.
І ще тата обманював заготівельник, який закуповує для м'ясокомбінатів корів, продаючи татові хворих корів.
Отак порівняла я відношення до старих людей в Іспанії і в Україні, і так сумно і неприємно стало на душі. Я б забрала тата до Іспанії, але він навіть у гості до нас їхати не хоче. Він любить свою хату, свій город, свою корівку і ніякої Іспанії йому не потрібно. Йому тільки потрібно, щоб діти та онуки його провідували і не забували.
Ми з сестрою проблему грошей вирішили: тепер я висилаю гроші сестрі, а вона вже дає татові невеличкими сумами, щоб сусіди-стерв'ятники не мали можливості поживитись за рахунок мого тата, а потім ховатись за дерева від нас, сміючись з нашої недолугості і довірливості мого тата.
Ми всі хочемо добра для себе, для дітей, онуків. Хочемо жити у цивілізованій країні. Бачу, що іноді у фейсбуку українці поширюють фотографії чудових доріг і пишуть, що то українські дороги. Але з першого погляду стає зрозумілим, що то не наші дороги. Тому що видно, що ті дороги зроблені з великою любов'ю до країни, а значить і до кожного її жителя. А поки українці будуть надурювати старих людей, поки будуть вивозити сміття до лісу, поки будуть викидати пластикові пляшки під кожним кущем, поки жителі Карпат будуть вважати, що вони мають право рубати дерева у горах, поки жителі берегів річок будуть думати, що річки проковтнуть все сміття, яке вони туди повикидають, то добра в державі не буде. І немає чого кивати на депутатів- злодюг, на президентів- хапуг, тому що вони — це є наше відображення, тільки збільшене у масштабах. Поки ми будемо такими, якими ми є, до тих пір і вони не зміняться.
Нет комментариев