Коли українці почнуть себе любити?
Коли українці почнуть себе любити?
Хоч ця історія трапилась вже п'ять років тому, вона продовжує мене бентежити. У серпні 2015 року у італійському місті Кастелло-ді-Чістерна на очах у дворічної дочки був застрелений українець Анатолій Король. А. Король зробив закупи у супермаркеті і вийшов з магазину, коли побачив грабіжників, які приїхали на чорних мотоциклах і зайшли грабувати супермаркет. Українець поклав на підлогу свої покупки, залишив візочок з донькою і пішов захищати товари у супермаркеті. Його вбили.
Ця жахлива історія наочно показує, що з нами, з українцями, щось не так. Здається, що у нас часто відсутній механізм самозбереження. Думаю, що італійці цього міста хоч і поспівчували родині загиблого, все ж були здивовані неадекватною поведінкою українця. По-перше, українець при наближенні бандитів залишив свою маленьку донечку на вулиці у візочку. Хіба можна залишати свою дитину саму у візочку біля супермаркета будь-коли і особливо у такій небезпечній ситуації? Що йому було важливіше: товар у магазині чи безпека власної дитини? І друге: навіщо ризикувати своїм життям знову ж заради продуктів у супермаркеті? Я не знаю, як в Італії, але в Іспанії, щоб на злодія відкрили карну справу, треба вкрасти у магазині їжі на більше ніж чотириста євро. Навряд чи продукти вартістю у чотириста євро вмістяться у великий візок. Хіба що б крали червону ікру.
Впевнена, що жодному італійцеві, які були присутні при крадіжці продуктів, не прийшло в голову якось протидіяти злодіям, і тим більше ризикувати життям. А А.Король ризикнув і загинув. Загинув, як кажуть, за попах табак.
Ця історія показує, наскільки українці не цінують себе, свою родину і своє власне життя. У Іспанії і, думаю, у всіх цивілізованих країнах, поліцейські часто говорять з екранів телевізора, думаю, що також працівникам банків теж, що найважливіше — це ваше життя, що виконуйте всі вказівки грабіжників, а потім ми з ними розберемось. Головне, щоб ніхто не загинув.
Людина — найголовніша цінність будь-якого суспільства. Це вже давно зрозуміли цивілізовані люди. Ізраїль, який збирав і звозив євреїв покрихітно з усього світу, це давно зрозумів: чим більше громадян має країна, тим легше оборонити її від зовнішніх ворогів, тим більше шансів, щоб країна розквітала за допомогою розума громадян. Тому, якщо ізраїльський військовий попадає у полон до ворогів, йому дозволено розповідати всю відому інформацію, щоб тільки вороги його не вбили: інформацію можна змінити, а втрачене життя не повернеш.
А нам, українцям, здається, щось зламали у нашому тілі, і у нас часто відсутній механізм самозбереження. Варто тільки подивитись, як ми їздимо у наших автівках по дорогах. Часто складається враження, що від того, чи обженемо ми попередню машину, не дивлячись на ями, на суцільну лінію, на близький поворот і погану видимість, залежить наше щастя. Дорога в Україні стала передовою лінією, де українці щодня програють, щодня втрачають життя, найчастіше молоді життя.
Жителі планети життя у останні десятиліття з подивом зрозуміли, що на нашій планеті запаси не є вічними, що нафта може закінчитись, і вода, і родюча земля, і дика природа, і ліси. Все може закінчитись. Українці теж з болем бачать, як міліють наші ріки, як висушуються криниці, як владні злодії спустошують ліси. Але найстрашніше те, що й число українців почало загрозливо зменшуватись. Вимираємо. І вбивають нас на війні, але найбільше вбивають нас дороги, наша бездумність.
Що ж робити? Думаю, що українці мають навчитись цінувати у першу чергу себе, своїх дітей, своїх сусідів… Це не так легко зробити. В Україні мала б бути розроблена державна програма для учнів, для їхніх батьків, яка б вчила самоповаги, поваги до ближнього. Українці мали важку історію ( але багато інших народів теж мали криваве минуле). Програма мала б враховувати наші голодомори, наше географічне становище, наші відносини з сусідами. Ми маємо пояснити дітям і самим собі, чому ми є такі, які ми є, і показати шлях виходу з глухого кута. Тут теж мала б підключитись церква, яка вже має припиняти називати українців рабами божими: раби ніколи не збудують щасливої держави. Школа, церква, громадскість має робити зусилля, щоб українці нарешті навчились любити себе. І якщо українці себе не полюблять, то рахунок українців скоро перейде на сотні.
Хоч ця історія трапилась вже п'ять років тому, вона продовжує мене бентежити. У серпні 2015 року у італійському місті Кастелло-ді-Чістерна на очах у дворічної дочки був застрелений українець Анатолій Король. А. Король зробив закупи у супермаркеті і вийшов з магазину, коли побачив грабіжників, які приїхали на чорних мотоциклах і зайшли грабувати супермаркет. Українець поклав на підлогу свої покупки, залишив візочок з донькою і пішов захищати товари у супермаркеті. Його вбили.
Ця жахлива історія наочно показує, що з нами, з українцями, щось не так. Здається, що у нас часто відсутній механізм самозбереження. Думаю, що італійці цього міста хоч і поспівчували родині загиблого, все ж були здивовані неадекватною поведінкою українця. По-перше, українець при наближенні бандитів залишив свою маленьку донечку на вулиці у візочку. Хіба можна залишати свою дитину саму у візочку біля супермаркета будь-коли і особливо у такій небезпечній ситуації? Що йому було важливіше: товар у магазині чи безпека власної дитини? І друге: навіщо ризикувати своїм життям знову ж заради продуктів у супермаркеті? Я не знаю, як в Італії, але в Іспанії, щоб на злодія відкрили карну справу, треба вкрасти у магазині їжі на більше ніж чотириста євро. Навряд чи продукти вартістю у чотириста євро вмістяться у великий візок. Хіба що б крали червону ікру.
Впевнена, що жодному італійцеві, які були присутні при крадіжці продуктів, не прийшло в голову якось протидіяти злодіям, і тим більше ризикувати життям. А А.Король ризикнув і загинув. Загинув, як кажуть, за попах табак.
Ця історія показує, наскільки українці не цінують себе, свою родину і своє власне життя. У Іспанії і, думаю, у всіх цивілізованих країнах, поліцейські часто говорять з екранів телевізора, думаю, що також працівникам банків теж, що найважливіше — це ваше життя, що виконуйте всі вказівки грабіжників, а потім ми з ними розберемось. Головне, щоб ніхто не загинув.
Людина — найголовніша цінність будь-якого суспільства. Це вже давно зрозуміли цивілізовані люди. Ізраїль, який збирав і звозив євреїв покрихітно з усього світу, це давно зрозумів: чим більше громадян має країна, тим легше оборонити її від зовнішніх ворогів, тим більше шансів, щоб країна розквітала за допомогою розума громадян. Тому, якщо ізраїльський військовий попадає у полон до ворогів, йому дозволено розповідати всю відому інформацію, щоб тільки вороги його не вбили: інформацію можна змінити, а втрачене життя не повернеш.
А нам, українцям, здається, щось зламали у нашому тілі, і у нас часто відсутній механізм самозбереження. Варто тільки подивитись, як ми їздимо у наших автівках по дорогах. Часто складається враження, що від того, чи обженемо ми попередню машину, не дивлячись на ями, на суцільну лінію, на близький поворот і погану видимість, залежить наше щастя. Дорога в Україні стала передовою лінією, де українці щодня програють, щодня втрачають життя, найчастіше молоді життя.
Жителі планети життя у останні десятиліття з подивом зрозуміли, що на нашій планеті запаси не є вічними, що нафта може закінчитись, і вода, і родюча земля, і дика природа, і ліси. Все може закінчитись. Українці теж з болем бачать, як міліють наші ріки, як висушуються криниці, як владні злодії спустошують ліси. Але найстрашніше те, що й число українців почало загрозливо зменшуватись. Вимираємо. І вбивають нас на війні, але найбільше вбивають нас дороги, наша бездумність.
Що ж робити? Думаю, що українці мають навчитись цінувати у першу чергу себе, своїх дітей, своїх сусідів… Це не так легко зробити. В Україні мала б бути розроблена державна програма для учнів, для їхніх батьків, яка б вчила самоповаги, поваги до ближнього. Українці мали важку історію ( але багато інших народів теж мали криваве минуле). Програма мала б враховувати наші голодомори, наше географічне становище, наші відносини з сусідами. Ми маємо пояснити дітям і самим собі, чому ми є такі, які ми є, і показати шлях виходу з глухого кута. Тут теж мала б підключитись церква, яка вже має припиняти називати українців рабами божими: раби ніколи не збудують щасливої держави. Школа, церква, громадскість має робити зусилля, щоб українці нарешті навчились любити себе. І якщо українці себе не полюблять, то рахунок українців скоро перейде на сотні.
Нет комментариев