Злотий, долар, євро. Історія незаплаканої заробітчанки


Хочу повідомити тих читачів, які слідкують за моїм блогом, що моя книга «Злотий, долар, євро. Історія незаплаканої заробітчанки» вже надрукована. Думаю, що ця книга не вийшла у мене сумною. Я вважаю, що кожна людина має жити так, щоб не навантажувати ближніх своїми проблемами, а навпаки давати своєю присутністю радість світло, надію. Ну у геть крайніх випадках до друзів треба йти як у швидку допомогу і розділити свою біду, якщо життя вдарило особливо боляче. У мене, на щастя, є такі друзі, за що я їм бескінечно вдячна.
Пропоную вашій увазі уривок з мого роману. Книгу можна придбати у видавництві " Зелений пес"

Якщо хтось хоче замовити книжку, то це можна зробити тут:

vsiknygy.com.ua/books/isoskhym_esoau_zhvus_kfkhsukya_ryeiatoanarsl_iausbkkharny/

«Сусідові було десь біля сорока. Він був невисокого зросту, широкоплечий, збитий. Його обличчя не відображало ніякого розуму. Ходив він впевнено, широко розкидаючи ногами. розхитуючись зі сторони в сторону, як важкоатлет. Було помітно, що він почувався тут господарем. Нас тоді у квартирі жило четверо. Коли повз двері сусіда піднімався сходами двохметровий нащадок запорожців Віктор, сусід не подавав ознак життя. До Гани, який не був ні маленьким, ні щупленьким, сусід вже виходив і щось там погрожував. Коли ми з Ганою спускались по сходах, а він піднімався, він навмисне притискався, щоб зачепити нас плечем. Якось я з квартири почула шум на сходах. Коли я вийшла на сходи, я зрозуміла, що сусід сварить Гану:
--Що ви, емігранти, тут робите? Не даєте нам, іспанцям, спокійно жити у нашій країні.
Я почала спускатись сходами:
--Гана, тобі потрібна моя допомога? Я йду до тебе.
На що Гана відповів:
--Ні, кохана, не треба. Я сам все владнаю.
Нам з Діаною було найгірше: коли ми ходили по сходах, він висловлював невдоволення присутністю емігрантів і при цьому щосили бив якоюсь дерев'яною палицею по поруччю. Коли ми ходили у нашій квартирі, сусід чимось стукав у свою стелю, тобто у нашу підлогу. З-за цього сусіда Діана швиденько зібрала свої речі і перебралась до іншої квартири. Їй бідній довелось спускати свої валізи і чути погрози ненормального сусіда.
Історія з сусідом продовжилась. Одного разу я поверталась з супермаркета, тримаючи у обидвох руках пакети з їжею. На пішоходному переході я помітила сусіда. Він також мене помітив і почав наближатись до мене. Коли він порівнявся зі мною, він боляче вдарив мене у згин руки. Я нічого не могла вдіяти. Сусід пішов уперед, оглядаючись на мене із задоволеною посмішкою на обличчі. Я зрозуміла, що якщо я не відреагую належним чином, він почне мене бити просто на вулиці.
Коли я прийшла додому, я розповіла все Гані. Гана, на відміну від мене, дуже спокійна людина. Його життєвою філософією була впевненість у тому, що ніколи не потрібно повністю спалювати мости і що завжди треба шукати мирні шляхи вирішення конфлікту. Ми з Ганою обоє були нелегалами. Але Гана ще й не мав паспорта. Я йому сказала:
--Гана, ти як хочеш, можеш не йти зі мною до поліції, але я йду. Якщо я не піду, ця мерзота скоро буде бити мене на вулиці.
Було помітно, що особливого ентузіазму щодо візиту до поліції Гана не відчував. Але не підтримати мене у такий момент Гана не міг. І ось теплого літнього вечора, пішки (ми ж завжди економили) ми з Tenderina йдем до центру міста до поліції. Там недовго сидимо у черзі. Розповідаємо поліцейському нашу історію. Поліцейський все записує. Ми, звичайно, признаємось поліцейському, що ми нелегали. Поліцейський нам каже:
--Завтра до вас прийдуть дільничні поліцейські і повідомлять про прийняті заходи. А щодо написати заяву до суду, я б вам не радив. Ви живете нелегально. Ще невідомо, який суддя вам попадеться. Може і депортувати вас. Подивимось, чим зможемо вам допомогти.
Наступного дня я, як завжди, пішла на роботу. Мені зателефонували з поліції і повідомили, коли чекати на дільничних. Після роботи я просто летіла додому. Біля дверей я побачила два припаркованих поліцейських мотоцикла. Поліцейські теж стояли біля дверей. Напевно, вони чекали на мене. Як тільки я зайшла до квартири, знизу подзвонили. Поліцейські піднялись і зайшли до квартири. Пізніше я взнала, що іспанські поліцейські не мають права без ордера заходити до квартири. Але у нашому випадку, напевно, вони вирішили, що те, що вони скажуть нам, краще, щоб ніхто, крім нас, не почув. Перший поліцейський сказав:
--Ми поговорили з вашими сусідами. Всі відгукуються про вас позитивно. Ми не маємо до вас жодних претензій. Сусідка, яка живе на одному поверсі з цим типом, теж на нього жаліється. Він недавно розбив ногами її вхідні двері.
Я теж недавно помітила, що один з квадратів її дерев”яних дверей був вибитий. Дірка внизу була така, начебто зроблена навмисно для песика, щоб він міг безперешкодно виходити на прогулянки. То, виходить, сусід у приступі люті вибив ногами дірку.
--Ваш сусід недавно повернувся з в”язниці. Квартиру він успадкував від батьків, — продовжував поліцейський, — так що жити він буде тут. І ми нічим вам не можемо допомогти, на жаль. Але ми можемо дати вам одну пораду: ви можете добряче відлупцювати вашого сусіда за однієї умови: робити це можна від понеділка до п'ятниці. У суботу і неділю цього робити не варта, так як у ці дні ми відпочиваємо. У інші дні ми вас захистимо. І ще одне: робити це треба без свідків.
Коли ми з Ганою це почули, ми не йняли віри: невже поліцейські дійсно радять нам побити сусіда? Хотілось потрусити головою, щоб пересвідчитись, що все, що ми чуємо, є реальним.
--А як нам бути зараз? Поліція знає нашу адресу. Ми не маємо документів. Чи можуть нас зараз депортувати з Іспанії? — спитала я.
З нами весь час говорив тільки один поліцейський. Інший тільки додавав якісь окремі слова. Тепер до розмови доєднався він:
--Те, що поліція знає вашу адресу, і те, що ви не маєте дозвіл на проживання, нічого не означає. Ви не є злочинцями. Відсутність у вас документів є адміністративним порушенням. Я впевнений, що з часом ви вирішите цю проблему. Так що я б не радив тільки з-за цього змінювати квартиру.
Порада бити сусіда з понеділка до п'ятниці, доброзичливе ставлення, усміхнені обличчя — усе це не в”язалось з тим досвідом, який я мала в українському минулому. Я знала, що міліціонери мали бути хапугами, недоброзичливими нелюдяними створіннями, які завжди демонструють зверхність по відношенню до своїх співгромадян. А тут милі хлопці, які намагались нам, нелегалам, полегшити життя і запевняли нас, що наші проблеми із законом незабаром можуть бути вирішеними.»

Нет комментариев