Дивні люди

Українці напрочуд дивні створіння. Ми роками стоїмо в черзі до магазину, який ще не побудований. Його немає, але це нас не бентежить. Ми чітко знаємо, що треба відважно вистояти в черзі. Все решта нас не стосується. Ми чекаємо, що прийде хтось і побудує нам джерело достатку. А ми тим часом стоїмо в черзі. Сваримось за місце в цій черзі. Страхаємо дітей, щоб далеко не відходили, бо ось-ось черга посунеться. Ввічливо питаємо хто останній. Всі разом сваримо тих, хто без черги лізе …

А магазину все нема і нема … А в нас немає часу щось будувати і робити в нашому житті, бо ми стоїмо у черзі. Фізично стоїмо. Помираємо, народжуємо нових учасників великого очікування. Влаштовуємо великі весілля та концерти. Шанобливо плекаємо вічну пам`ять про тих, хто не достояв. Проводжаємо тих, хто побіг до інших світів за продуктами харчування, а потім радісно їх зустрічаємо та щиро, від усієї нашої прекрасної душі ділимось тим, що вони принесли.

Стоїмо … співаємо пісень про вселенську тугу українського народу, що стоїть у черзі за власним життям. Пишемо романи українською солов’їною мовою. Боронимо свою національну гідність. Пишаємось вишиваним вбранням та радісно вітаємо свята із національним колоритом.

А магазину нема … А ми стоїмо. Змінюються навколо нас якісь дивні люди, які заявляють, що ми маємо їх уповноважити на організацію порядку стояння в цій нескінченій черзі. Що ми, буцімто маємо постійно когось обирати, що вони рахували людей, дивились за порядком, надавали допомогу. Але, коли ота допомога потрібна, то ані тих людей, які дали обіцянку допомагати, ані тих, хто закликав за них віддати свій голос поруч немає.

А магазину нема … А люди, яких ми чомусь обрали для впорядкування черги, стають в голову черги, збирають гроші на впорядкування, на лавочки для підстаркуватих, на транспорт «по воду злітати», на ліки, на освіту для дітей … багато на що збирають. Черга стоїть, життя минає, потреб багато. Багато є на шо гроші позбирати. Збирають гроші і зникають з черги. Зникають по інших облаштований світах, купуючи на наші гроші комфорт іспанських островів чи безтурботність маямських берегів.

А ми стоїмо … Звичними рухами мацаємо свої кишені в пошуках грошви та вишукуємо, кого б нам ще обрати, аби наділити його повноваженнями. Нам треба сильної руки. Без цього стояти в черзі вже якось несила. Нам треба вождя для того, щоб немарно стояти у цій ріднесенькій та звичній черзі до магазину, якого немає.

На всі заклики декотрих «розумних дурників» збудувати свій магазин, а до нього ще й фабрики з виробництва дешевих товарів, збудувати свої школи та лікарні, свої курорти та все інше, що потрібно для життя у добробуті, ми знизуємо плечима. Ми чекаємо, що хтось прийде і збудує нам магазин.

Навіщо нам щось будувати своє. Вже все є. Але не в нас. А в нас немає часу відходити з черги, аби щось робити. Тільки треба дочекатися, дожити до того світлого моменту, як відкриють магазин.
І тоді … ми купимо все, що забажаємо … заплативши за цей крам своїми життями …