З тисячоліттями на "ти"

Це хата у одному з астурійських сіл, їй близько 600 (!) років і в ній дотепер живуть нащадки тих, хто її побудував і вона досі перебуває у доброму стані.

Хоч з роками емігрантське життя покращується у матеріальному сенсі, все ж є деякі речі, за якими шкодуєш: за анонімністю. Ходиш собі вулицями, ніхто тебе не знає, роби собі, що хочеш. Першим з анонімності вийшов мій чоловік. З якогось моменту з ним почало вітатись багато іспанців і інших емігрантів, з якими йому довелось разом працювати.

Часто при зустрічі його колишні клієнти просили візитівку, тому що загубили його номер телефону, а їм або їхнім знайомим потрібно було зробити ремонт у квартирі. Я трохи пізніше теж вийшла з анонімності і все частіше мої знайомі мені говорили, де вони мене бачили з вікна своєї машини. І я вже починала тривожно згадувати, чи не сперечалась я у цей момент з моїм любим з якогось «важливого», звичайно, приводу.

Серед наших знайомих іноді траплялись дуже цікаві люди, спілкування з яким неабияк збагачувало. Недавно чоловік мене взяв з собою до одних клієнтів, у яких йому треба було щось підправити, щоб отримати остаточний розрахунок.

Власниця будинку виявилась дуже приємною жінкою. Почувши про моє бажання перебратись жити до села до старовинної астурійської хати, вона з готовністю запросила мене до хати, щоб показати свою старовинну хату. Вона мене трохи здивувала, тому що мені завжди здавалось, що іспанці не так легко відчиняють двері чужим людям.

Коли я зайшла до хати, я побачила, з якою любов'ю ставилась ця жінка до хати, у якій ще не так давно жили її дідусі.

Власниця хати за освітою є істориком і працює у школі для дітей середнього та старшого віку (в Іспанії це називається інститут).

Про все у хаті, про що я розпитувала, вона мені докладно розповіла. Про те, що кам'яні хати пітніють. (Основним будівельним матеріалом був камінь, так як він був найдешевшим. Напевно, кожен селянин міг набрати достатньо каменю на власному городі.



Товщина стіни будинків на першому поверсі могла бути до метра. Це робило перший поверх теплим взимку і прохолодним влітку. Саме тому астурійці так цінують ці будинки).

Так як іспанці у селах були досить бідними, а земля коштувала дорого, часто будиночки були дуже маленькими і тулились одні до одних, як тварини, коли замерзають.

У іспанців часто немає тієї відстані між будинками, до якої звикли ми, українці. Мені аж здається, що від такої близкості з сусідами ми б не могли вільно дихати.

Власниця будинку розповіла про гарні сходи, зроблені з каштану (їстівний каштан), про реставровану підлогу з грубезних дошок (тепер ніхто не робить такої підлоги: надто дорого вона б коштувала), про скриню з візерунками, яка відрізняється від українських скринь видовженістю. Про відреставровану швейну машинку «Зінгер» (у іспанців стало модно прикрашати житло старовинними швейними машинками). Виявилось, що знайти майстрів машинок не дуже просто. Ця професія вже зникає.

На таких санях астурійці возили гній на поле, а на тих, що нижче — возили сіно з поля:


А це — дорога, якою доводилося їздити на тих санях.

Вразив мене стіл з товстих дошок, у якому кришка піднімілась як ляда. Виявилось, що у цьому столі під кришкою був ящик, у якому замішувалось тісто, потім на столі тісто вироблялось, а потім всередині цього стола цілий тиждень зберігались хлібини до наступної суботи. Мені хотілось поцілувати цей стіл, який так багато років годував кілька поколінь іспанців.

Після чудової екскурсії по хаті газдиня запросила нас приїхати ще раз, щоб подивитись іншу хату, яку спадкував її чоловік у високогірному селі. Я чемно подякувала і не сприйняла дуже серйозно запрошення, так як вже не раз бувало, що запрошення залишались запрошеннями. Але після кількох наполегливих нагадувань ми поїхали дивитись іншу хату.

Якби мені хтось зарання показав дорогу до того села, я б нізащо туди не поїхала. Коли ми з нормальної дороги заїхали до лісової дороги, я не знала. до якої пастки я потрапила. Дорога почала підніматись різко догори і один різкий поворот змінювався іншим. Я їхала майже закривши очі і посигналивши про всяк випадок (я колись подорожувала Кавказом і ніяк не можу забути, як відчайдухи шофери сигналили на поворотах і, не знижуючи швидкості, безстрашно робили поворот усліпу, не знаючи, чи не їде якийсь інший джигіт назустріч. Виявляється, я не забула їхніх прийомчиків). Так як розвернути машину назад у мене не було жодного шансу, то я змушена була набратись духу і їхати далі.

У селі ми побачили ще одну хату, яку господарі доглядали з великою любов'ю. Цікавим для нас виявились орреос — дерев'яні комори знову ж таки з дуже товстих дошок, у яких астурійці зберігали і зберігають врожай. Побудовані орреос таким чином, що туди не можуть залізти миші. І також там гарна вентиляція. Там зберігали врожай і вудженину.



Цікавішим для нас було те, що ці орреос мали не менше п'ятисот років. Так як пройшло стільки років, то природньо, що орреос тепер поділені між нащадками і часто власниками одного оррео є чотири-п'ять родин, які можуть бути досить далекою родиною.

Для нас, українців, такі комори неможливо уявити, тому що у нас немає таких стародавніх хат. І знаходяться вони посеред села. Напевно, це повязане з тим, що їжу, якої, думаю, не було занадто багато, тут легше було охороняти.



На цих коморах збереглись орнаменти, які колись були кольоровими. Завжди серед нас є майстри, які хочуть надати своїм виробам красивого вигляду, щоб прикрасити своє і чуже життя своїм талантом.

Наші «гіди» розповіли нам, що закон охороняє оррео. Якщо він комусь діставсь у спадок і новий власник нічого з ним не робить і оррео просто розвалюється, то закон мовчить. Але власник не має права його розібрати чи спалити. Тут закон захищає старовинну будівлю. Якщо ж власник хоче полагодити свою комору, то держава частково відшкодує витрати. Але власник має ремотувати так, щоб оррео зберегло свій звиклий вигляд.

Потім господарі повели нас до ще однієї пам'ятки. Ця пам'ятка була ще старішою, і вона виявилась тисячолітнім тисом, якого вважають найстарішим у Європі.





Поки ми були там, до нього не припинявся потік людей, які приходили, щоб подивитись на це чудо природи. Наші ж знайомі заклопотано дивились на туристів і їх боліло серце, тому що їм здавалось, що туристи мали б не наближатись так близько до дерева і не топтати коріння тисячолітнього тиса, так як їм здалось, що у дерева з кожним разом висихає все більше гілок.

Ще одна проблема хвилювала наших знайомих: обезлюденння села. У селі вже давно немає школи, тому що жителів взимку є всього лишень кілька десятків. У селі навіть немає бара. Якщо у селі немає бара — це найперша ознака того, що іспанське село зникає. Іспанець без бара це майже не іспанець. І ще однією причиною для суму є те, що поля, які колись годували родини і були великою цінністю, зараз заростають кущами і стають частиною природи.

Природа забирає собі назад те, що колись цивілізована людина з таким трудом відвоювала у неї. Нашим знайомим сумно, що знаменита стародавня пшениця сканда вже не колоситься на колись родючих полях. У цьому, у обезлюднені сіл, Іспанія і Україна схожі.

Коли ми повертались додому, нам здалось, що щось важливе відбулось у нашому житті і ми стали трохи ближчими з тим народом, поруч з яким ми живемо вже багато років.
*****

Коли ми ввечері повертались додому і вже мала змогу дивитись на навігатор, я з жахом дивилась на закручені петлі дороги, якою я ще мала спускатись донизу і не йняла віри, що це саме я і саме цією крученою дорогою проїхала догори. Коли я вже була на рівній дорозі, тільки тоді я знову почала думати про астурійців, які живуть з тисячоліттями на ти.