Гнітюча "Атлантида" на шляху до "Оскару"

Минулого тижня український оскарівський комітет визначився зі стрічкою, яку Україна висуне на премію «Оскар». Це фільм Валентина Васяновича «Атлантида». До речі, буквально за пару днів після цього відбулася українська прем’єра картини в рамках Одеського міжнародного кінофестивалю. А вже з 5 листопада показ стартує і в кінотеатрах.

Тож чи дійсно це кіно заслуговує на золоту статуетку? Ні. І ось чому.

Насправді в нашому суспільстві є така собі традиція не критикувати своє українське кіно. Мовляв, знімаємо у такі тяжкі часи, і це вже просто круто. Втім це більше схоже на позицію страусу, який зарив голову в пісок. Звісно, що багато чого залежить від смаку та інтересів. Комусь болить одне, комусь – інше. Хтось любить динаміку, хтось — сюжет, який розгортається поволі. Хтось захоплюється ешнами, хтось мліє від арт-хаусу… Втім, якщо в кіно є недоліки, ляпи чи недопрацювання, то цього ніяк не приховати та не замовчати.

Тож про що фільм «Атлантида»? Тут немає сюжету як такого… Нам розповідають, що дія відбувається на Східній Україні в 2025 році, за рік після закінчення війни на Донбасі. Та жодних радощів немає. Нам показують чоловіка, який вкоротив собі віку (цей шматочок такий жахливий, що навіть не хочеться писати про нього). Демонструють ще одного чоловіка, який раптом припікає себе праскою… Потім сцену з заводу, де заморський бос повідомляє робітникам про закриття підприємства. Ще декілька незрозумілих сцен… Далі нам показують більш зв’язну історію про водія та дівчину волонтера, яка після війни шукає тіла загиблих воїнів. І все це на тлі вражающе-жахаючих індустріальних картинок та степової порожнечі…

Враження від цього кіно складається вкрай гнітюче. Тотальний посттравматичний стресовий розлад, туга, безнадія, незважаючи на перемогу – все ж поразка… В цьому кіно немає життя. Він запрограмований на негатив.

До речі в цьому фільмі немає й оператора. Здається, що постановник просто придумав собі шокуючи картинку (щоправда, є кілька красивих планів), поставив камеру на штатив, пішов і сів у своє режисерське крісло. Зйомка весь час велася лише з однієї точки, і так в кожній сцені. Це дуже нервувало та напружувало. Якщо це задумувалося як своєрідна фішка, то вона виявилася невдалою. Операторська робота дуже важлива, і вона має бути.

До речі в цьому кіно не було і професійних акторів. Ролі зіграли — колишній розвідник, волонтер благодійного фонду «Повернись живим» Андрій Римарук, парамедик Людмила Білека і доброволець Василь Антоняк. Ці люди звісно краще за багатьох з нас знають про жахи війни. Вони відчули це усе на власній шкірі. Вони зробили багато добра… Та здається, творці фільму помилилися, зробивши ставку на реальних людей, а не акторів… Просто усе вийшло з точністю до навпаки, і виявилося дуже штучним і неприродним.

В цьому кіно зовсім неприродна мова. Уявіть собі робітників заводу на Донбасі, які розмовляють чистою літературною українською мовою. Ну це ж вже майже гумор…

«Атлантида» надто сумна і занепадницька. Чесно кажучи, після перегляду хочеться терміново подивитися мультфільм про рожевих єдинорогів та наїстися солодкої вати, щоб не впасти в депресію… Звісно, що я перебільшую. Але ж насправді треба лікувати тіло і душу, а не посипати рани кислотою, та культивувати ПТСР.

Так війна дійсно колись закінчиться, і після перемоги у нас буде чимало проблем. І набагато глибших та серйозніших, аніж нам намагалися показати в «Атлантиді». Але це не означає, що треба впадати в безнадію… До речі наприкінці кіно нам все ж намагалися показати, що надія є. І усе це (спойлер) через інтимну сцену. Однак вийшла вона напрочуд відштовхуючою… Як і увесь фільм загалом.

На диво це кіно отримало декілька нагород на міжнародних фестивалях. Але будемо відверті, на «Оскарі» зовсім інший рівень. І «Атлантида» ну аж ніяк не дотягнеться хоча б до торішніх «Паразитів»… Яка б прекрасна вона не була. Але вона такою не є. Шкода, втім є дуже багато гарних фільмів. В тому числі й українських. Тож дивіться тільки хороше кіно!