Чим мене знову здивувала Іспанія?
Іспанія ще раз мене здивувала.
Хто читає мої дописи, напевно, помітив, що я часто пишу про те, що мене дивує. І цього разу напишу про те, що в черговий раз мене здивувало.
Напевно, всі країни світу мають якісь премії. Про одні знає весь світ, а про інші тільки жителі відповідної країни. Найпрестижніша премія Іспанії називається Премія принцеси Астурії. Започаткована премія у 1981 році. Спочатку це була більше премія іспаномовного світу. Пізніше вона вийшла за рамки латинян і стала міжнародною. Нагороди присуджуються митцям, артистам, спортсменам, науковцям, політичним діячам і гуманітарним організаціям. Серед нагороджених Монсерат Кабальє, Пласідо Домінго, Вуді Ален, Майя Плисецька, Педро Альмодовар, Ікер Касійас, Нельсон Мандела, Лех Валенса та інші відомі люди.
Щороку у жовтні Ов'єдо витягає з шафи урочисті шати, місцеві оркестри начищають труби і натягають струни скрипалі, кондитери вичаровують шоколадні скульптури преміальної тематики і виставляють на показ неспішним пішоходам. Двірники слідкують, щоб осінні листочки не причепились до підборів дівчинки- принцеси. Дівчинку -принцесу супроводжують тато-король, мама-королева і бабуся теж королева.
Цього року коронавірус був одним з важливих учасників: премії вручалися не в театрі Campo Amor, як завжди, а в готелі Reconquista. Учасники зберігали соціальну відстань. Глядачів не було. Тільки ті, кого преміювали. Серед тих, кого нагородили цього року був великий колектив тих, хто стояв на охороні здоров'я іспанців від пандемії. Іспанія відзначила велику роботу працівників всієї системи охорони здоров'я. Щоб менше людей змушені були переміщатись, найбільше було представників Астурії. Була тут Тереза Лопез Пернія, мама 28-річної лікарки Сари Браво, яка померла у перші тижні епідемії, коли не вистачало захисних засобів і ще до кінця не було зрозуміло, як уберегтись від хвороби. У цей період одна зі старших медсестер відділення, де я працювала, відмовилась виконувати наказ медичного начальства про те, щоб не давати масок прибиральницям. Вона сказала:«Як я можу не видати маску людині, яка заходить у палату до хворого з
можливим коронавірусом?» Ця медсестра кілька тижнів працювала без маски, аж поки масок почало вистачати всім.
Були тут також сестри фармацевти Кармен і Нієвес Міхімойє Куадрадо, чиї батьки, вже пенсіонери, у найважчі дні у березні цього року вирішили допомогти своїм дочкам і вийшли на роботу до аптеки. Обоє померли з різницею у кілька днів. Разом з медиками, медсестрами у зал прийшли також помічник медсестер і також одна прибиральниця. Тобто Іспанія визнала, що у боротьбі з коронавірусом у першому ряду разом з медичними працівниками стояли і помічники медсестер і також прибиральниці. Прибиральницю, яка приймала нагороду і яка першою зайшла у палату з хворим на коронавірус, звати Марія Хесус Амара Марті. Знаю її особисто. Пригадую її вираз обличчя, коли вона йшла у ту страшну палату: зосереджений, нерозгублений. Жінка знала, що цю роботу треба робити. І вона її зробила, тому що хтось же мав її зробити. Пацієнт пізніше помер.
Я давно працюю у іспанстькій системі охорони здоров'я. Коли працювала у поліклініці, то дивувалась, що більшість лікарів і медсестер не підкреслювали різницю ні між собою, ні з прибиральницями. Хоч я так ніколи й не звикла до цього і іноді про це розмовляла з медперсоналом. Мені дехто з них говорив, що в госпіталі дистанція є більш помітною. Потім, коли почала працювати у госпіталі, пересвідчилась, що так і є: особливо це помітно з лікарями, які часто проходять біля прибиральниць як біля порожнього місця. Та й деякі медсестри жалілись на літніх медиків, які іноді дуже зверхньо ставились до медсестер. Що й казати про прибиральниць. Але після першого раунду пандемії, мені здається, що лікарі, особливо молодші, частіше почали помічати прибиральниць, вітатись з ними.
Ще і ще раз повертаюсь подумки до того жовтневого дня, коли моя коліжанка представляла і мене у готелі Реконкіста, де іспанське суспільство оцінило внесок і санітарів і прибиральниць у боротьбу з небезпечною хворобою. І подумалось: скільки років чи десятиліть пройде до того часу, коли і в Україні почнуть вшановувати не тільки дружин президентів, дружин міністрів внутрішніх справ, молодих секретарок, а і тих, хто своєю малопомітною але важливою роботою стоять на заваді хаосу, рухають державу по штормову океану і не дають їй піти на дно.
Колись я розмовляла з Густаво, балакучим медбратом, який охоче знайомив мене з іспанським минулим. Він мені розповів, що коли після смерті Франко вихідці з незаможних класів почали вступати на медичні факультети, багаті студенти сидали поближче до викладача, а бідніші-подалі. Іспанія за відносно короткий час змогла виховати у своїх громадян усвідомлення того, що кожна людина — то велика цінність. І доказ тому є те, що прибиральниця на свої близько 15 тис. євро на рік може купити і житло, і автомобіль, і нормальний одяг. І може влітку відпочити. Не можу сказати, що соціальний статус не має ніякого значення і що лікарі невтомно шукають наречених саме серед прибиральниць. Ні, це не так. Але й прірви між ними також не існує. І прибиральниці чи будівельники не вважають, що їхнє життя — суцільний програш і що вони є нікчемами. Ні. І багато хто з них не вважає, що їхні діти обов'язково мають закінчити університет, щоб стати щасливими і щоб їх не вважали невдахами.
Мені така життєва позиція подобається, але моя українська закваска все ж противиться і сподівається, що мої діти будуть щасливішими з закінченою університетською освітою.
Хто читає мої дописи, напевно, помітив, що я часто пишу про те, що мене дивує. І цього разу напишу про те, що в черговий раз мене здивувало.
Напевно, всі країни світу мають якісь премії. Про одні знає весь світ, а про інші тільки жителі відповідної країни. Найпрестижніша премія Іспанії називається Премія принцеси Астурії. Започаткована премія у 1981 році. Спочатку це була більше премія іспаномовного світу. Пізніше вона вийшла за рамки латинян і стала міжнародною. Нагороди присуджуються митцям, артистам, спортсменам, науковцям, політичним діячам і гуманітарним організаціям. Серед нагороджених Монсерат Кабальє, Пласідо Домінго, Вуді Ален, Майя Плисецька, Педро Альмодовар, Ікер Касійас, Нельсон Мандела, Лех Валенса та інші відомі люди.
Щороку у жовтні Ов'єдо витягає з шафи урочисті шати, місцеві оркестри начищають труби і натягають струни скрипалі, кондитери вичаровують шоколадні скульптури преміальної тематики і виставляють на показ неспішним пішоходам. Двірники слідкують, щоб осінні листочки не причепились до підборів дівчинки- принцеси. Дівчинку -принцесу супроводжують тато-король, мама-королева і бабуся теж королева.
Цього року коронавірус був одним з важливих учасників: премії вручалися не в театрі Campo Amor, як завжди, а в готелі Reconquista. Учасники зберігали соціальну відстань. Глядачів не було. Тільки ті, кого преміювали. Серед тих, кого нагородили цього року був великий колектив тих, хто стояв на охороні здоров'я іспанців від пандемії. Іспанія відзначила велику роботу працівників всієї системи охорони здоров'я. Щоб менше людей змушені були переміщатись, найбільше було представників Астурії. Була тут Тереза Лопез Пернія, мама 28-річної лікарки Сари Браво, яка померла у перші тижні епідемії, коли не вистачало захисних засобів і ще до кінця не було зрозуміло, як уберегтись від хвороби. У цей період одна зі старших медсестер відділення, де я працювала, відмовилась виконувати наказ медичного начальства про те, щоб не давати масок прибиральницям. Вона сказала:«Як я можу не видати маску людині, яка заходить у палату до хворого з
можливим коронавірусом?» Ця медсестра кілька тижнів працювала без маски, аж поки масок почало вистачати всім.
Були тут також сестри фармацевти Кармен і Нієвес Міхімойє Куадрадо, чиї батьки, вже пенсіонери, у найважчі дні у березні цього року вирішили допомогти своїм дочкам і вийшли на роботу до аптеки. Обоє померли з різницею у кілька днів. Разом з медиками, медсестрами у зал прийшли також помічник медсестер і також одна прибиральниця. Тобто Іспанія визнала, що у боротьбі з коронавірусом у першому ряду разом з медичними працівниками стояли і помічники медсестер і також прибиральниці. Прибиральницю, яка приймала нагороду і яка першою зайшла у палату з хворим на коронавірус, звати Марія Хесус Амара Марті. Знаю її особисто. Пригадую її вираз обличчя, коли вона йшла у ту страшну палату: зосереджений, нерозгублений. Жінка знала, що цю роботу треба робити. І вона її зробила, тому що хтось же мав її зробити. Пацієнт пізніше помер.
Я давно працюю у іспанстькій системі охорони здоров'я. Коли працювала у поліклініці, то дивувалась, що більшість лікарів і медсестер не підкреслювали різницю ні між собою, ні з прибиральницями. Хоч я так ніколи й не звикла до цього і іноді про це розмовляла з медперсоналом. Мені дехто з них говорив, що в госпіталі дистанція є більш помітною. Потім, коли почала працювати у госпіталі, пересвідчилась, що так і є: особливо це помітно з лікарями, які часто проходять біля прибиральниць як біля порожнього місця. Та й деякі медсестри жалілись на літніх медиків, які іноді дуже зверхньо ставились до медсестер. Що й казати про прибиральниць. Але після першого раунду пандемії, мені здається, що лікарі, особливо молодші, частіше почали помічати прибиральниць, вітатись з ними.
Ще і ще раз повертаюсь подумки до того жовтневого дня, коли моя коліжанка представляла і мене у готелі Реконкіста, де іспанське суспільство оцінило внесок і санітарів і прибиральниць у боротьбу з небезпечною хворобою. І подумалось: скільки років чи десятиліть пройде до того часу, коли і в Україні почнуть вшановувати не тільки дружин президентів, дружин міністрів внутрішніх справ, молодих секретарок, а і тих, хто своєю малопомітною але важливою роботою стоять на заваді хаосу, рухають державу по штормову океану і не дають їй піти на дно.
Колись я розмовляла з Густаво, балакучим медбратом, який охоче знайомив мене з іспанським минулим. Він мені розповів, що коли після смерті Франко вихідці з незаможних класів почали вступати на медичні факультети, багаті студенти сидали поближче до викладача, а бідніші-подалі. Іспанія за відносно короткий час змогла виховати у своїх громадян усвідомлення того, що кожна людина — то велика цінність. І доказ тому є те, що прибиральниця на свої близько 15 тис. євро на рік може купити і житло, і автомобіль, і нормальний одяг. І може влітку відпочити. Не можу сказати, що соціальний статус не має ніякого значення і що лікарі невтомно шукають наречених саме серед прибиральниць. Ні, це не так. Але й прірви між ними також не існує. І прибиральниці чи будівельники не вважають, що їхнє життя — суцільний програш і що вони є нікчемами. Ні. І багато хто з них не вважає, що їхні діти обов'язково мають закінчити університет, щоб стати щасливими і щоб їх не вважали невдахами.
Мені така життєва позиція подобається, але моя українська закваска все ж противиться і сподівається, що мої діти будуть щасливішими з закінченою університетською освітою.
1 комментарий