"Весняні надії." Фільм 2012 року
Коли я ще була юною студенткою, працювала в університетській бібліотеці. Іноді я і моя старша колега розмовляли з нашою прибиральницею Домкою, літньою жінкою, яка жила у якомусь селі неподалік Чернівець. Домці вже було сімдесят два роки. Вона ще була жвавою рухливою жінкою, лишень її підборіддя було вкрито густим павутинням зморшок. Одного разу вона заскочила мене і мою начальницю розповіддю про те, що вона вирішила прийняти до себе у хату діда. Але дід прожив у хаті у Домки лишень один день. Домка розповіла про цю подію так:" Я зарубала файну курку, зварила доброї зупи, засмажила курку у сметані. Ми з дідом добре повечеряли та й лягли у ліжко. Я думала, що дід добре вімотлошить бабу, а він зразу заснув. То я зранку діда вігнала".
Коли Домка розповідала свою історію, нам з начальницею було незручно. Більш незручно, думаю, було мені: я ще була неодруженою, на теми про секс я ніколи не розмовляла ні ровесницями, ні з сестрою, ні з мамою. Але та історія добре засіла в моїй голові. Про секс літніх людей в Україні ніхто ніколи не говорив. Я ніколи не задумувалась про те, до якого віку люди кохають кохаються. Думаю, що більшість моїх ровесників не підозрювали, що наші батьки, яким було трохи більше сорока років, ще ведуть активне сексуальне життя. Навіть думки про це здавались брудними.
Але з віком я продовжувала згадувати прибиральницю, яка вигнала негодящого діда з хати.
Вже живучи в Іспанії, якось на роботі розговорилась з моєю коліжанкою. Тема була про чоловіків. Я за щось критикувала свого чоловіка. Моя коліжанка, якій було вже трохи за шістдесят, але виглядала вона значно більш молодшою, порадила мені об'явити чоловікові сексуальний страйк. Про сексуальний страйк на той момент я вже чула не перший раз. Мене у цій ситуації знову здивувало, що жінка у таких роках, очевидно, має повноцінне статеве життя. Це знову йшло врозріз з моїми українськими уявити про життя.
Вчора я подивилась фільм «Весняні надії» з участю Стіва Карелла і Меріл Стріп. Фільм про подружжя, яке вже живе разом тридцять один рік. Один день їхнього життя схожий на інший як дві краплі води: жінка готує сніданок з підчеревиною з одним яйцем, об'являє чоловікові меню на вечерю. Кожен йде на свою роботу. Ввечері чоловіків вечеряє, сідає в крісло, щоб подивитись телевізор, потім кожен з них йде ночувати у свою окрему кімнату. І так вже багато років. Одного разу дружина спробувала переночувати разом з чоловіком у одному ліжкові, але чоловік виявив таке щире нерозуміння щодо бажання дружини, що дружина присоромлена повертається засмучена до своєї кімнати.
Режисер показує глядачеві, що сімейне життя цієї пари стало схожим на життя роботів: щодня одна й та сама діяльність без тепла, без посмішок, без близкості.
Жінка задихається у такому шлюбі, вона шукає вихід з ситуації, намагаючись врятувати свою родину від розлучення. Вона знаходить спеціаліста, який може врятувати її шлюб. Чоловікові, який не бачить ніяких проблем у стосунках з жінкою, не підтримує ідею жінки. Тим більше, що послуги спеціаліста є досить дорогими.
Далі глядач бачить спроби дружини і чоловіка відродити теплі стосунки. Кілька разів здається, що спроби не приводять до успіху. Коли лікування пари закінчується, здається, що допомога спеціаліста нічим не допомогла. І коли дружина вже зібрала валізу, щоб піти з дому назавжди, приходить порятунок.
Подружжя вирішило виконати давню мрію дружини: ще раз дати шлюбні обіцянки своєму обранцеві та обраниці.
Хочу додати від себе, що мені дуже подобається американська традиція виголошувати свої обіцянки і клятву чоловіка і дружини. І так само мені подобається, що на похороні рідні і друзі діляться своїми думками про покійного. У нас у цих двох випадках головну роль грає піп. І це перетворює весілля чи похорон на стандартну процедуру, де людські почуття не оприлюднюються. Думаю, що нам треба не тільки приймати у своє життя все, що придумав американський інтелект, нам також треба переймати те, що придумала велика американська душа: хай священик виконує свою роль, але й учасникам події, при їхньому бажанні, треба дати можливість приймати участь у церемонії. І також, сподіваюсь, що найближчим часом з ужитку вийдуть слова «раб чи раба божа». Може, коли нас припинять називати рабами, ми припинимо ними бути?
І ще одне: ми з чоловіком вже думаємо над датою, коли у присутності наших родичів і друзів ми зможемо оголосити свої обіцянки своїм обранцям.
Коли Домка розповідала свою історію, нам з начальницею було незручно. Більш незручно, думаю, було мені: я ще була неодруженою, на теми про секс я ніколи не розмовляла ні ровесницями, ні з сестрою, ні з мамою. Але та історія добре засіла в моїй голові. Про секс літніх людей в Україні ніхто ніколи не говорив. Я ніколи не задумувалась про те, до якого віку люди кохають кохаються. Думаю, що більшість моїх ровесників не підозрювали, що наші батьки, яким було трохи більше сорока років, ще ведуть активне сексуальне життя. Навіть думки про це здавались брудними.
Але з віком я продовжувала згадувати прибиральницю, яка вигнала негодящого діда з хати.
Вже живучи в Іспанії, якось на роботі розговорилась з моєю коліжанкою. Тема була про чоловіків. Я за щось критикувала свого чоловіка. Моя коліжанка, якій було вже трохи за шістдесят, але виглядала вона значно більш молодшою, порадила мені об'явити чоловікові сексуальний страйк. Про сексуальний страйк на той момент я вже чула не перший раз. Мене у цій ситуації знову здивувало, що жінка у таких роках, очевидно, має повноцінне статеве життя. Це знову йшло врозріз з моїми українськими уявити про життя.
Вчора я подивилась фільм «Весняні надії» з участю Стіва Карелла і Меріл Стріп. Фільм про подружжя, яке вже живе разом тридцять один рік. Один день їхнього життя схожий на інший як дві краплі води: жінка готує сніданок з підчеревиною з одним яйцем, об'являє чоловікові меню на вечерю. Кожен йде на свою роботу. Ввечері чоловіків вечеряє, сідає в крісло, щоб подивитись телевізор, потім кожен з них йде ночувати у свою окрему кімнату. І так вже багато років. Одного разу дружина спробувала переночувати разом з чоловіком у одному ліжкові, але чоловік виявив таке щире нерозуміння щодо бажання дружини, що дружина присоромлена повертається засмучена до своєї кімнати.
Режисер показує глядачеві, що сімейне життя цієї пари стало схожим на життя роботів: щодня одна й та сама діяльність без тепла, без посмішок, без близкості.
Жінка задихається у такому шлюбі, вона шукає вихід з ситуації, намагаючись врятувати свою родину від розлучення. Вона знаходить спеціаліста, який може врятувати її шлюб. Чоловікові, який не бачить ніяких проблем у стосунках з жінкою, не підтримує ідею жінки. Тим більше, що послуги спеціаліста є досить дорогими.
Далі глядач бачить спроби дружини і чоловіка відродити теплі стосунки. Кілька разів здається, що спроби не приводять до успіху. Коли лікування пари закінчується, здається, що допомога спеціаліста нічим не допомогла. І коли дружина вже зібрала валізу, щоб піти з дому назавжди, приходить порятунок.
Подружжя вирішило виконати давню мрію дружини: ще раз дати шлюбні обіцянки своєму обранцеві та обраниці.
Хочу додати від себе, що мені дуже подобається американська традиція виголошувати свої обіцянки і клятву чоловіка і дружини. І так само мені подобається, що на похороні рідні і друзі діляться своїми думками про покійного. У нас у цих двох випадках головну роль грає піп. І це перетворює весілля чи похорон на стандартну процедуру, де людські почуття не оприлюднюються. Думаю, що нам треба не тільки приймати у своє життя все, що придумав американський інтелект, нам також треба переймати те, що придумала велика американська душа: хай священик виконує свою роль, але й учасникам події, при їхньому бажанні, треба дати можливість приймати участь у церемонії. І також, сподіваюсь, що найближчим часом з ужитку вийдуть слова «раб чи раба божа». Може, коли нас припинять називати рабами, ми припинимо ними бути?
І ще одне: ми з чоловіком вже думаємо над датою, коли у присутності наших родичів і друзів ми зможемо оголосити свої обіцянки своїм обранцям.
Нет комментариев