Чи легко бути дружиною мусульмана?
Фільм «Друга жінка»(Kuma). Книга Hosseini Khaled «Mil soles espléndidos»(2007), книга Reyes Monforte " Un burca por amor "( Паранджа за кохання)
Коли я в Іспанії вже досить непогано розмовляла іспанською, вивчаючи мову самотужки з допомогою підручників, мені порадили записатись до вечірньої школи на Фонтані у Ов"єдо. Що я і зробила. Публіка там була досить різнобарвною: польки, ірландець, болгарки, американці. Мені всі вони були цікавими. але найбільше мене цікавили арабки- мароканки. Їх було кілька. Вони були високими( порівняно з іспанками значно вищі. Такі як ми, українки.) Були смаглявими, гарними і впевненими у собі. Розмовну мову вони знали непогано, але читали поганенько — було помітно, що мову вони чули з дитинства — вплив близької Іспанії. Але було зрозуміло, що освіта їхня дуже незначна. Вчитель, щоб трохи розв«язати нам язики, підшуковував цікаві теми, які ми мали обсудити. Якось сама собою виникла тема багатоженства. Європейки сказали, що вони категорично незгодні з можливістю ділити чоловіка з іншою жінкою. Мароканки хоч і запевняли, що молоді люди вже давно не підтримують цю традицію, але наполягали на тому, що полігамія також має свої переваги. Одна з переваг полягала у тому, що чоловік у полігамній родині не скаче у гречку, так як має жінок на вибір.
Мене завжди цікавлять інші культури, інші традиції. Не буду скривати, що цікавить, як живуть інші народи за зачиненими дверима. Недавно подивилась фільм „Кума“. Виявляється, що у турецькій мові так називаються жінки одного чоловіка. Напевно, вони є кумами одна одній. (Цікаво, це слово прийшло до нас з турецької?)
Скажу одразу, що не можу сказати, що фільм є геніальним. Навіть скажу, що сценарій іноді робить несподівані і навіть нелогічні повороти. Але все ж фільм справив на мене враження тим, що я побачила стосунки турецької родини зсередини. Виявляється, що мама родини має онкозахворювання і думає, що їй залишається жити недовго. У неї п»ятеро дітей. Двоє дітей вже дорослих. Одна донька вже заміжня. Але є ще дві дочки, які навчаються у старших класах і одинадцятирічний син. Живе родина у Німеччині. Живуть, як і всі емігранти, без великих накопичень на чорний день. Жінка засмучена тим, як її родина буде жити, коли вона помре. І вона знаходить, як їй здається, гарний вихід із ситуації: вона підшукала у глухому турецькому селі дівчину, яка виходить заміж за її сина. У селі відбувається весілля. і потім заплакана молода від"їжджає з новою родиною у невідомість. Виявляється, що насправді дівчина буде не дружиною молодого сина, а другою дружиною тата родини. Так як у Німеччині полігамні шлюби не дозволяються, то мама вирішила, що фіктивний шлюб сина вирішить проблеми родини. Мама дуже гарно ставиться до новоприбулої дівчини. Вони вдвох застеляють шлюбне ліжко. Старша жінка готує молоду до шлюбної ночі і нагадує чоловікові про його обов«язки.
Саме страшне у цьому фільмі, що ніхто не переймається долею другої дружини. Події відбуваються у Німеччині, але Німеччина не присутня у житті цієї родини. Ні Німеччина, ні її демократичні закони. Родина живе за досить жорсткими і іноді жорстокими законами тієї землі, звідки вони вирушили у пошуках кращого життя.
Кілька років тому я прочитала книгу американського письменника афганського походження Khaled Hosseini „Mil soles espléndidos “. Події відбуваються у Афганістані на початку двохтисячних років. Йдеться про долі двох жінок. Одна з них є позашлюбною дочкою багатого афганця і його служниці. Факт народження поза шлюбом одразу перекреслює будь-які надії на щастя. Інша ж, молодша, мала щастя народитись у освіченій небідній родині. Але коли до влади у Афганістані приходять таліби, у вирі війни гинуть батьки двічини. Дівчина незадовго до загибелі батьків покохалась зі своїм хлопцем, який тікав з Афганістану до Пакістану. Юнак пропонував дівчині тікати разом, але дівчина вирішила чекати на батьків. Батьки гинуть під час бомбардування. Дівчина залишається у ніпвзруйнованому будинку сама, без засобів до існування. Таліби, які контролюють місто, хочуть повернути людей до шаріату, тому жінкам заборонено знаходитись на вулиці без супроводу чоловіків. І потім на дівчину чекає страшне відкриття, що вона вагітна. У її ситуації вагітність — це смертний вирок. Вона мусить вдати перед літнім сусідом, що вона у нього закохана і виходить за нього заміж. У домі цього немолодого шевця зустрічаються дві жінки: позашлюбна дочка і вагітна дівчина, яка з допомогою заміжжя рятує своє життя. Книга цікава, тримає читача у напрузі. Ми бачимо, як нелегко першій дружині змиритись з тим, що чоловік кохається з іншою. Взнаємо про бідний побут, про те, як жінки, коли хотіли кудись піти в місті самі, одягали на себе багато одягу, щоб удари талібів не були такими болючими. Взнаємо, що коли дві жінки вирішують втекти з міста, щоб перебратись до Пакістану і просять якогось випадкового чоловіка купити їм білет на автобус, він бере у них гроші на квитки, але замість купити квитки, розповідає про них талібанам.
Книга цікава тим, що розповідає читачам про те, яким є життя у мусульманському Афганістані. І у цій книзі і у фільмі „Кума“ ми бачимо, як нелегко бути жінкою у мусульманському світі. І також бачимо, що доля мусульманської жінки часто мало залежить від країни проживання і що її долю вирішує не вона сама, а чоловіки з близького оточення.
Ще одна книга » Burca por amor"( Паранджа за кохання), написана Reyes Monforte на реальних фактах у 2007 році, розповідає про молоду іспанку Марію, яка одружується з афганцем і їде на батьківщину чоловіка, щоб провідати його родину. Так як у Афганістані йде війна, то в'їїхати довелось нелегально зі сторони Пакістану. При переїзді Марія втрачає документи. Матір чоловіка одразу незлюбила невістку. Марія приглядається до абсолютно нового для неї світу. Вона бачить, що вся родина: невістки, сини підкоряються мамі. Родина живе дуже бідно. На випадок бомбардування є підземне сховище, де іноді доводиться жити цілими днями. Сини перебиваються випадковими заробітками. Марія народжує свою першу дитину у Афганістані. Щоб допекти іспанці, свекруха забороняє іншим невісткам спілкуватись з нею. Невістки жаліють чужоземку, але не можуть особливо допомогти їй. Свекруха забирає у Марії сина, а їй дає щодня великий обсяг роботи. Чоловік Марії зароблені гроші повністю віддає матері. Він хоч і жаліє дружину, але не може порушити материні накази. Свекруха не дає Марії тканини на пошиття нового одягу. Навіть не дає старих речей для підкладок для менструації. Марія намагається зробити документи, щоб повернутися до Іспанії, але афганські чиновники абсолютно ніяк не намагаються їй допомогти. Марія не може часто їздити до держслужбовців, так як її має супроводжувати завжди чоловік, а свекруха не дозволяє йому не йти на роботу. Тільки коли Марія вже завагітніла третьою дитиною, їй вдається додзвонитись до відомої іспанської журналістки Reyes Monforte і розповісти їй свою болючу історію. Журналістка розповідає про Марію у своїй передачі на радіо. Один підприємець з Майорки, земляк Марії, почувши цю трагічну історію, дає гроші на повернення Марії до Іспанії — родина Марії не є заможною. Ця історія має щасливий кінець. Але вона ще раз показує, як мусульманський світ відрізняється від нашого. Європейська жінка має багато що зважити перед прийняттям рішення їхати до мусульманської країни.
Працюючи в поліклініці, одного разу я побачила одного африканця, якого моя коліжанка запросила розкласти в одній кімнаті свій товар. Вона хотіла, щоб африканець трохи заробив. Африканець був вродливий: високий, стрункий, мав гарне обличчя. Він знав, що подобається жінкам. Так як Ов'єдо — невелике місто, незабаром я побачила і його дружину, теж гарну високу молоду жінку. Через якийсь час моя коліжанка сказала, що зустріла африканця на вулиці. Африканець пожалівся, що жінка йому набридла і що він хоче відвезти її до Сенегалу і привезти собі іншу. Але виявилось, що перша дружина не була з лякливих і сказала йому: якщо ти хочеш, то їдь собі додому. А мені і в Іспанії добре.
Я пораділа, що Іспанія так гарно вплинула на її світогляд.
Треба відмітити, що африканці у переважній більшості є мусульманами. У Іспанії кілька років тому був покараний імам, який вчив емігрантів -мусульман, що жінок треба тримати у дисципліні і також вчив, як треба лупцювати жінок таким чином, щоб не залишались сліди на тілі, тому що поліція у випадку насильства діє швидко і жорстко. Напевно, мій знайомий африканець не чув повчань того імама.
Коли я в Іспанії вже досить непогано розмовляла іспанською, вивчаючи мову самотужки з допомогою підручників, мені порадили записатись до вечірньої школи на Фонтані у Ов"єдо. Що я і зробила. Публіка там була досить різнобарвною: польки, ірландець, болгарки, американці. Мені всі вони були цікавими. але найбільше мене цікавили арабки- мароканки. Їх було кілька. Вони були високими( порівняно з іспанками значно вищі. Такі як ми, українки.) Були смаглявими, гарними і впевненими у собі. Розмовну мову вони знали непогано, але читали поганенько — було помітно, що мову вони чули з дитинства — вплив близької Іспанії. Але було зрозуміло, що освіта їхня дуже незначна. Вчитель, щоб трохи розв«язати нам язики, підшуковував цікаві теми, які ми мали обсудити. Якось сама собою виникла тема багатоженства. Європейки сказали, що вони категорично незгодні з можливістю ділити чоловіка з іншою жінкою. Мароканки хоч і запевняли, що молоді люди вже давно не підтримують цю традицію, але наполягали на тому, що полігамія також має свої переваги. Одна з переваг полягала у тому, що чоловік у полігамній родині не скаче у гречку, так як має жінок на вибір.
Мене завжди цікавлять інші культури, інші традиції. Не буду скривати, що цікавить, як живуть інші народи за зачиненими дверима. Недавно подивилась фільм „Кума“. Виявляється, що у турецькій мові так називаються жінки одного чоловіка. Напевно, вони є кумами одна одній. (Цікаво, це слово прийшло до нас з турецької?)
Скажу одразу, що не можу сказати, що фільм є геніальним. Навіть скажу, що сценарій іноді робить несподівані і навіть нелогічні повороти. Але все ж фільм справив на мене враження тим, що я побачила стосунки турецької родини зсередини. Виявляється, що мама родини має онкозахворювання і думає, що їй залишається жити недовго. У неї п»ятеро дітей. Двоє дітей вже дорослих. Одна донька вже заміжня. Але є ще дві дочки, які навчаються у старших класах і одинадцятирічний син. Живе родина у Німеччині. Живуть, як і всі емігранти, без великих накопичень на чорний день. Жінка засмучена тим, як її родина буде жити, коли вона помре. І вона знаходить, як їй здається, гарний вихід із ситуації: вона підшукала у глухому турецькому селі дівчину, яка виходить заміж за її сина. У селі відбувається весілля. і потім заплакана молода від"їжджає з новою родиною у невідомість. Виявляється, що насправді дівчина буде не дружиною молодого сина, а другою дружиною тата родини. Так як у Німеччині полігамні шлюби не дозволяються, то мама вирішила, що фіктивний шлюб сина вирішить проблеми родини. Мама дуже гарно ставиться до новоприбулої дівчини. Вони вдвох застеляють шлюбне ліжко. Старша жінка готує молоду до шлюбної ночі і нагадує чоловікові про його обов«язки.
Саме страшне у цьому фільмі, що ніхто не переймається долею другої дружини. Події відбуваються у Німеччині, але Німеччина не присутня у житті цієї родини. Ні Німеччина, ні її демократичні закони. Родина живе за досить жорсткими і іноді жорстокими законами тієї землі, звідки вони вирушили у пошуках кращого життя.
Кілька років тому я прочитала книгу американського письменника афганського походження Khaled Hosseini „Mil soles espléndidos “. Події відбуваються у Афганістані на початку двохтисячних років. Йдеться про долі двох жінок. Одна з них є позашлюбною дочкою багатого афганця і його служниці. Факт народження поза шлюбом одразу перекреслює будь-які надії на щастя. Інша ж, молодша, мала щастя народитись у освіченій небідній родині. Але коли до влади у Афганістані приходять таліби, у вирі війни гинуть батьки двічини. Дівчина незадовго до загибелі батьків покохалась зі своїм хлопцем, який тікав з Афганістану до Пакістану. Юнак пропонував дівчині тікати разом, але дівчина вирішила чекати на батьків. Батьки гинуть під час бомбардування. Дівчина залишається у ніпвзруйнованому будинку сама, без засобів до існування. Таліби, які контролюють місто, хочуть повернути людей до шаріату, тому жінкам заборонено знаходитись на вулиці без супроводу чоловіків. І потім на дівчину чекає страшне відкриття, що вона вагітна. У її ситуації вагітність — це смертний вирок. Вона мусить вдати перед літнім сусідом, що вона у нього закохана і виходить за нього заміж. У домі цього немолодого шевця зустрічаються дві жінки: позашлюбна дочка і вагітна дівчина, яка з допомогою заміжжя рятує своє життя. Книга цікава, тримає читача у напрузі. Ми бачимо, як нелегко першій дружині змиритись з тим, що чоловік кохається з іншою. Взнаємо про бідний побут, про те, як жінки, коли хотіли кудись піти в місті самі, одягали на себе багато одягу, щоб удари талібів не були такими болючими. Взнаємо, що коли дві жінки вирішують втекти з міста, щоб перебратись до Пакістану і просять якогось випадкового чоловіка купити їм білет на автобус, він бере у них гроші на квитки, але замість купити квитки, розповідає про них талібанам.
Книга цікава тим, що розповідає читачам про те, яким є життя у мусульманському Афганістані. І у цій книзі і у фільмі „Кума“ ми бачимо, як нелегко бути жінкою у мусульманському світі. І також бачимо, що доля мусульманської жінки часто мало залежить від країни проживання і що її долю вирішує не вона сама, а чоловіки з близького оточення.
Ще одна книга » Burca por amor"( Паранджа за кохання), написана Reyes Monforte на реальних фактах у 2007 році, розповідає про молоду іспанку Марію, яка одружується з афганцем і їде на батьківщину чоловіка, щоб провідати його родину. Так як у Афганістані йде війна, то в'їїхати довелось нелегально зі сторони Пакістану. При переїзді Марія втрачає документи. Матір чоловіка одразу незлюбила невістку. Марія приглядається до абсолютно нового для неї світу. Вона бачить, що вся родина: невістки, сини підкоряються мамі. Родина живе дуже бідно. На випадок бомбардування є підземне сховище, де іноді доводиться жити цілими днями. Сини перебиваються випадковими заробітками. Марія народжує свою першу дитину у Афганістані. Щоб допекти іспанці, свекруха забороняє іншим невісткам спілкуватись з нею. Невістки жаліють чужоземку, але не можуть особливо допомогти їй. Свекруха забирає у Марії сина, а їй дає щодня великий обсяг роботи. Чоловік Марії зароблені гроші повністю віддає матері. Він хоч і жаліє дружину, але не може порушити материні накази. Свекруха не дає Марії тканини на пошиття нового одягу. Навіть не дає старих речей для підкладок для менструації. Марія намагається зробити документи, щоб повернутися до Іспанії, але афганські чиновники абсолютно ніяк не намагаються їй допомогти. Марія не може часто їздити до держслужбовців, так як її має супроводжувати завжди чоловік, а свекруха не дозволяє йому не йти на роботу. Тільки коли Марія вже завагітніла третьою дитиною, їй вдається додзвонитись до відомої іспанської журналістки Reyes Monforte і розповісти їй свою болючу історію. Журналістка розповідає про Марію у своїй передачі на радіо. Один підприємець з Майорки, земляк Марії, почувши цю трагічну історію, дає гроші на повернення Марії до Іспанії — родина Марії не є заможною. Ця історія має щасливий кінець. Але вона ще раз показує, як мусульманський світ відрізняється від нашого. Європейська жінка має багато що зважити перед прийняттям рішення їхати до мусульманської країни.
Працюючи в поліклініці, одного разу я побачила одного африканця, якого моя коліжанка запросила розкласти в одній кімнаті свій товар. Вона хотіла, щоб африканець трохи заробив. Африканець був вродливий: високий, стрункий, мав гарне обличчя. Він знав, що подобається жінкам. Так як Ов'єдо — невелике місто, незабаром я побачила і його дружину, теж гарну високу молоду жінку. Через якийсь час моя коліжанка сказала, що зустріла африканця на вулиці. Африканець пожалівся, що жінка йому набридла і що він хоче відвезти її до Сенегалу і привезти собі іншу. Але виявилось, що перша дружина не була з лякливих і сказала йому: якщо ти хочеш, то їдь собі додому. А мені і в Іспанії добре.
Я пораділа, що Іспанія так гарно вплинула на її світогляд.
Треба відмітити, що африканці у переважній більшості є мусульманами. У Іспанії кілька років тому був покараний імам, який вчив емігрантів -мусульман, що жінок треба тримати у дисципліні і також вчив, як треба лупцювати жінок таким чином, щоб не залишались сліди на тілі, тому що поліція у випадку насильства діє швидко і жорстко. Напевно, мій знайомий африканець не чув повчань того імама.
Нет комментариев